Зірки української спортивної журналістики: як війна вплинула на їхнє життя та які чинники сприяли розвитку кар'єри в Європі.

Після початку повномасштабної агресії багато жінок з України вирушили в Європу, прагнучи знайти безпечне укриття. Хтось швидко зміг влаштуватися на роботу за своєю професією, тоді як інші стикалися з численними викликами, намагаючись адаптуватися до нового оточення.

Наші героїні — Юлія Палько, Ярослава Шумик і Олеся Гнатюк — це відомі спортивні журналістки, які, незважаючи на вимушену еміграцію, змогли знайти своє місце за кордоном і продовжити діяльність у своїй улюбленій сфері. Палько вже повернулася з Польщі до України, тоді як Шумик і Гнатюк поки що живуть і працюють у Португалії та Чехії відповідно. У нашій статті ми розповімо про їхнє пристосування до нових умов життя та те, як вони продовжують займатися своїм покликанням.

Краса, розум і креативність - це про Юлію Палько. За свою кар'єру журналістка працювала на телеканалах "Тоніс", "Прямий", а також у футбольних клубах Шахтар та Лех Познань. Нині Юлія повернулась до Шахтаря, даруючи вболівальникам не лише креативні репортажі, а й атмосферний контент у своєму Instagram, де за нею стежать понад 52 тисячі підписників.

"Війну я зустріла в Ірпені, містечку під Києвом. Близько п'ятої ранку зателефонувала мама з Тернівки, що в Дніпропетровській області, звідки я родом, - розповідає Юлія Палько. - Потім написала сестра: "Збирай речі і їдь на Західну Україну". Я не могла повірити в те, що відбувається. Увімкнула телевізор і дивилася новини, але свідомість відмовлялася приймати реальність.

Коли я побачила вибухи в аеропорту Гостомеля з вікна своєї квартири, зрозуміла, що це не сон. Вийшовши на вулицю, стала свідком хаосу: люди поспішали, заповнюючи автомобілі, знімали гроші з банкоматів. В панічному пориві я схопила все, що потрапило під руку, і вирушила до друзів на Західну Україну. Подорож до Львова зайняла 12-13 годин — це була найдовша і найважча дорога в моєму житті.

23 квітня я повернулася в Ірпінь. Місто зустріло мене страшною картиною: суцільна темрява, майже безлюдні вулиці, розбита техніка ворога. Здавалося, що сюди більше ніхто ніколи не повернеться. Я вирішила зняти відео, щоб світ побачив, що сталося з моїм містом. Запостила його в Instagram, і воно швидко розійшлося мережею. Потім я зробила ще одне - і його побачив увесь світ. Відео привернуло увагу до України, було багато інтерв'ю, зокрема для CNN. Завдяки цьому розголосу іноземні фонди почали писати і запитувати, куди донатити, як допомогти. Це був такий потрібний для України інформаційний прорив".

До війни Палько працювала у футбольному клубі Шахтар. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, команду вивезли на збори в Туреччину. Усі проєкти поставили на паузу, медіа не працювали, роботи не було, настало повне затишшя. Юлія почала шукати нові можливості. Спершу знайшла вакансію в ПСЖ, але головною вимогою було знання французької мови. Тож її співбесіда виявилася дуже короткою.

Згодом журналістка отримала інформацію про вакансію в польському клубі Лех Познань, який наразі займає перше місце в Екстракласі. Юлія замислилася: "Чому б не спробувати?" Клуб з гарною репутацією в Польщі виглядав привабливою можливістю. Проте процес працевлаштування виявився складним: їй довелося пройти численні співбесіди з керівником медіа-відділу, а також з фінансовими та маркетинговими директорами. Додатковою проблемою стало те, що Палько мусила шукати місця для проведення співбесід, оскільки перебої з електропостачанням ускладнювали доступ до інтернету.

Професійні навички та креативний підхід Юлії привернули увагу польських роботодавців. Як контент-кріейтор, вона змогла викликати інтерес із боку клубу, який запропонував їй роботу. Незважаючи на страхи та сумніви, пов'язані з новою країною, відмінною культурою та мовою, а також незнайомим середовищем, де працюють переважно поляки та іноземці, Юлія успішно адаптувалася до колективу, ставши єдиною українкою серед них.

Мене тепло зустріли, проявили розуміння та підтримку. Звісно, були певні труднощі - інший спосіб мислення та незнайома мова, але я поступово освоювала польську і знайомилася з новими людьми. Моя робота виходила за межі офісу: я багато подорожувала по Польщі та за її кордонами. Ми відвідували всі місця, де виступала команда. У нашій медіагрупі була окрема машина, завжди заповнена технікою, і п’ятеро людей в дорозі по 7-8 годин, де постійно звучала польська мова. Так я і навчилася їй у реальних умовах.

Сподіваюся, мій досвід став корисним для розвитку медіа. На початковому етапі я займалася веденням соцмереж клубу, надаючи консультації щодо ефективного управління ними з урахуванням усіх важливих аспектів. Пізніше я створювала сюжетні матеріали перед матчами Ліги конференцій польською мовою та брала інтерв'ю у гравців. Проте робота в футбольному клубі завжди вимагає великої уваги. Я часто стикалася з критикою, а іноді й з негативом. Деякі польські вболівальники питали, чому українка працює в польському клубі.

Ця сфера є надзвичайно конкурентною, і багато хто запитував, чому саме я отримала цю можливість. Це створювало певний тиск. Проте водночас багато людей виявляли бажання дізнатися про мій шлях і про те, як можна потрапити на роботу у футбольний клуб. Моя історія зацікавила багатьох. Також варто відзначити, що у клубі Лех Познань організовували безкоштовні благодійні заняття для українських підлітків, що було дуже приємно, - ділиться Юлія.

Контракт Юлії Палько з командою було підписано на один рік. Після закінчення цього терміну журналістка ухвалила рішення не продовжувати співпрацю та повернутися на батьківщину, до України. Це рішення стало сюрпризом як для керівництва клубу, так і для фанатів.

"Я не шкодую про своє повернення. Звичайно, життя людей там суттєво відрізняється: вони не турбуються про те, що над їхніми головами можуть літати ракети, а ночі доводиться проводити в ванній або підвалі. Хоча зарплата в Польщі була вищою, я вирішила використати цей досвід і повернутися в Україну. У мене не було наміру залишатися там надовго. Я не відчувала себе в Польщі "білою вороною", але, незважаючи на війну, вдома ти не відчуєш себе ніде так, як у рідних стінах", - ділиться своїми думками Юлія Палько.

Ярослава Шумик — досвідчена телевізійниця, яка з гумором називає себе "бабусею спортивного телебачення". Вона має значний досвід у створенні спортивних програм та співпраці з міжнародними організаціями, такими як UEFA, UFC, AIBA. Її портфоліо включає підготовку трансляцій на найбільших спортивних подіях, серед яких Олімпійські ігри, фінали Ліги чемпіонів УЄФА та Євро-2012.

Ярослава здобула досвід роботи продюсером і координатором у таких відомих компаніях, як 1+1 Media, beIN Sports і ESPN Latino. Наразі вона виконує обов'язки продюсера на телеканалі Федерації футболу Португалії CANAL 11, активно вивчає португальську мову, яка є важливою для її професійного зростання, і щоденно балансуює між кар'єрою та вихованням дітей.

"24 лютого став для мене найстрашнішим днем у житті, від якого до сьогоднішнього дня ніяк не можу оговтатись, - ділиться спогадами Ярослава, згадуючи про початок масштабного вторгнення. - Це був ранок. Ще темніло. Нас розбудив телефонний дзвінок свекра з Вишгорода, який повідомив, що розпочалась війна. Дідусь планував забрати нас у село під Києвом, вважаючи, що там буде безпечніше. Але через жахливі затори йому не вдалося до нас доїхати."

Виявилося, що це стало благом, адже село, куди ми планували вирушити, Мотижин, потрапило під окупацію. Я була серед тих, хто не вірив у можливість великої війни. Лише 23 лютого я подала документи на паспорт для своєї найменшої дитини, і раптом – хаос, панічні настрої, валіза посеред коридору і повна невизначеність щодо подальших дій. Сусіди просто сідали в автомобілі, одягнені в те, що мали, і виїжджали. У нас автомобіля не було, а син Святослав з донькою Мією були зовсім маленькими – два і три роки, тому йти пішки з ними було непросто.

Після тижня, проведеного у підвальному приміщенні сусіднього будинку, Ярослава з чоловіком, з моментом, коли мости з лівого берега знову відкрилися для руху, вирішили, що настав час евакуювати дітей. Зазвичай дорога до залізничного вокзалу Києва забирала не більше години, але цього разу вона затягнулася на цілих чотири. Лише опинившись серед юрби та метушні на вокзалі, Шумик зрозуміла, що її чоловік, який підлягає призову, не зможе поїхати разом із ними. Вона залишилася лише з маленькими дітьми.

Можливо, мій досвід у журналістиці дозволив мені зберегти спокій у безладді київського залізничного вокзалу. Якимось чином дізналася, почула або відчула, що потяг до Варшави вирушить з того сектора, де зазвичай зупиняються електрички. На платформі чергували військові та поліція, які вже не пропускали жодного чоловіка.

Мій син, побачивши, що батько залишається, вчепився у нього. У дитини почалася істерика. Менша сиділа у візочку і тільки перелякано дивилась на всіх, але на щастя мовчала. Тож втиснулися в переповнений людьми вагон: я, діти, візок і горщик. Пізніше всі мами з маленькими дітками дякували мені за нього, адже дорога до Варшави тривала цілих 26 годин", - пригадує Ярослава.

У Варшаві родина виявилася в центрі для біженців. Іронія долі полягає в тому, що Ярослава, яка багато років працювала у спортивній журналістиці, тепер мешкала в таборі, розташованому в спортивному залі. Проте, на щастя, їхнє перебування там виявилося недовгим. Місцева юристка, побачивши страждання маленьких дітей, вирішила прийняти родину у себе. Але в умовах стресу діти постійно плакали як вдень, так і вночі. Тож Ярослава усвідомила, що їм потрібно терміново знайти окреме житло.

Ще в евакуаційному потязі вона почала розсилати повідомлення друзям та колегам з різних куточків світу, запитуючи про можливості працевлаштування. Куди вирушати - не мало значення. Головне було знайти дах над головою та роботу. Раптом прийшло повідомлення з Португалії. Давній товариш і колега, з яким Шумик познайомилася під час матчу Ліги Чемпіонів у Донецьку, написав: "Слава, у мене для тебе чудова новина. Федерація футболу Португалії пропонує тобі роботу з житлом". Це стало як рятувальним кругом, так і новим викликом одночасно.

"Я маю значний досвід співпраці з міжнародними спортивними організаціями, реалізовувала спортивні трансляції і брала участь у трьох Олімпійських іграх, а також у футбольних чемпіонатах світового масштабу, - ділиться Ярослава. - Тому я була впевнена, що Федерація футболу Португалії запропонує мені щось у цій сфері. Проте їхнє рішення виявилося іншим: я стала продюсером на каналі CANAL 11, який висвітлює діяльність усіх збірних Португалії, незалежно від вікових категорій. Це охоплює як жіночий, так і чоловічий футбол, пляжний футбол та футзал."

Основною вимогою для роботи було знання португальської мови, що стало для мене справжнім викликом. Всі навколо знали, хто я і що я біженка (це слово мені не до вподоби). Проте ніяких особливих пільг не передбачалося. Мені довелося працювати і навчатися в умовах реального життя, без будь-яких поблажок. Не можу точно вказати, коли відбувся той вирішальний момент, коли мова, що спочатку сприймалася як безглузде гудіння, почала з'являтися у вигляді окремих слів, а згодом перетворилася на речення і, зрештою, на зрозуміле спілкування. Тепер я вже здатна говорити і писати португальською, хоч і з помилками, часто перепитую, уточнюю і безперервно вдосконалюю свої знання.

Психологи кажуть, що в стресі організм відмовляється сприймати щось нове. Але для мене знання мови було питанням виживання, адже від цього залежала моя робота і наше з дітьми існування. Я розуміла, що доброта людей не безмежна, тож старалася з усіх сил. Ставлення до іноземців тут зовсім інше. В Україні іноземців часто сприймали, як таких собі "шоколадних зайців", вони були в особливому фаворі. Тут усе по-іншому: спочатку завжди буде португалець, а вже потім іноземець, навіть якщо ти біженець.

Діти завжди поруч зі мною. Федерація футболу Португалії пішла назустріч: допомогли не лише з житлом, але й влаштували дітей спершу в ясла на повний день, а потім у садок. Вони також врахували мою ситуацію і дозволили працювати лише до 18:00, не давали пізні чи нічні зміни. Наш день розписаний до хвилини: о 8 ранку ми виходимо з дому, о 18:00 я закінчую роботу і поспішаю до дітей. О 19:00 ми вже вдома: вечеряємо, вкладаємося спати, а наступного ранку все по колу.

Коли виникає необхідність працювати у вихідні, що трапляється, на жаль, досить часто, мої діти відвідують українську школу, або я звертаюся за допомогою до друзів, яким можу довірити своїх малюків. А якщо діти хворіють... тоді всі наші плани розпадаються на частини, але я намагаюся впоратися з ситуацією. Це наша повсякденність, і ми вчимося жити в цих умовах щодня.

Ярослава зізнається, що війна докорінно змінила її, сполірувала до рівня зовсім інших пріоритетів. Раніше Шумик була перфекціоністкою в усьому, але тепер навчилася відпускати ситуації та ставитися до себе з розумінням. Стала частіше хвалити колег, особливо тих, хто лише робить перші кроки в телебаченні. І якщо раніше журналістка мріяла про роботу у великому міжнародному проєкті, то тепер у неї лише одне бажання - повернутися додому, в Україну.

"Якби не мої діти, я б ніколи не залишила рідну країну. Ми обов’язково повернемося, і я навіть не думала про те, щоб залишитися тут назавжди. У Лісабоні часто організовують заходи на підтримку України та Збройних Сил, і ми стараємося долучатися до них, коли є така можливість. Я роблю свій внесок, як можу. Як журналістка, я побувала в багатьох куточках світу, але завжди з радістю поверталася додому. Проте тепер моїм головним пріоритетом є діти. Коли ми рятувалися від війни, їм було лише два і три роки. Якщо повернутися зараз, я навіть не знаю, як пояснити їм, що таке ракети, обстріли та тривоги... Це те, що тримає мене тут, у Португалії. Більше нічого не має для мене значення", - зізнається Ярослава Шумик.

Олеся Гнатюк розпочала свою кар'єру в телебаченні у віці 17 років. Її перші кроки в цій сфері були зроблені на Вінницькому державному телебаченні, після чого вона переїхала до Києва. Протягом свого професійного шляху Олеся займала позиції ведучої, журналістки та редакторки спортивних програм на каналах ТЕТ, 5 канал, Інтер та Суспільне. Перед початком військових дій вона працювала як випускова редакторка спортивних новин на Суспільному. Наразі Олеся тимчасово мешкає в Остраві, Чехія, де здійснює діяльність як маркетолог у компанії-провайдері телебачення, що надає послуги в країнах ЄС.

"Коли почалося повномасштабне вторгнення, я опинилася в Києві, де ми з родиною жили звичайним життям, - ділиться спогадами Олеся Гнатюк. - На перших порах ми з сином Назаром і донькою Маргаритою ховалися в бомбосховищі школи, але невдовзі переїхали на Солом'янку до друзів, які мали підвал. Потім ми вирушили до Вінниці, в дім моїх батьків. Згодом наш шлях проклався на Захід України, а згодом ми поїхали до родичів у Молдові. Врешті-решт, нашою новою домівкою стала Чехія, де нас прихистили в маленькому містечку Біловець, де моя подруга знайшла нам житло в гуртожитку."

Було страшно і незрозуміло. Ти опиняєшся в таких обставинах, яких навіть у найгірших сценаріях не уявляв. Навіть ті, хто очікували на війну і готувалися, не могли до кінця усвідомити, що відбувається. Я не була готова. Я до останнього не вірила, що війна стане реальністю. Усі мої дії тоді не були чітко прорахованими чи спланованими - вони скоріше були вимушеними. Мене вела доля, і я просто йшла за обставинами. Єдине, що мало значення, що мотивувало і змушувало рухатися вперед, - це бажання зберегти життя моїх дітей".

Олеся ділиться своїми враженнями про те, як після пережитого стресу було критично важливо отримати підтримку і турботу. Чехи зустріли їх з неймовірною добротою: розмістили у гуртожитку при одній з провідних гімназій країни. Учні, педагоги та адміністрація щиро опікувалися родиною, забезпечуючи відчуття безпеки не лише в умовах війни, але й у щоденних аспектах життя.

Олеся була впевнена, що вони не залишаться без їжі, матимуть одяг і діти отримуватимуть необхідну підтримку та заняття. Проте для самої Гнатюк цей час виявився надзвичайно важким. Вона не могла знайти спокій у сні, тому що зранку вирушала на площу біля Костелу. Там вона сиділа та спостерігала за старовинними будівлями, насолоджуючись миром і спокоєм навколишнього життя. Це стало для неї своєрідною медитацією, спробою досягти внутрішньої гармонії та прийняти те, що відбувається.

Пошук роботи став для мене вкрай важливим завданням. Як би це не звучало сумно, я не лише пережила розлучення і стала біженкою, але й сама несу фінансове навантаження на своїх дітей, оскільки їхній батько не надає жодної допомоги. Тому я зразу ж почала шукати нові можливості. У Києві мій син Назар грав у команді київського Динамо, а тут він швидко приєднався до чеського футбольного клубу Банік. Мені ж пощастило знайти роботу в пресслужбі цього клубу.

В Остраві фанати свого клубу обожнюють безмежно. Тут існує потужний рух ультрас, а футболісти Баніка виглядають як справжні напівбоги. Однак, якщо гра не йде, то вони отримують свою порцію критики. Вболівальники можуть влаштувати їм серйозну розмову прямо на полі після матчу. Незважаючи на це, підтримка команди вражає - вболівальники віддаються грі щиро, з усією душею. Це справді надихає. Мені це нагадує атмосферу на стадіоні Динамо в Києві. Коли я працювала в Баніку, це стало для мене своєрідним бальзамом на душу. Я дуже сумую, і досі відчуваю ностальгію за Україною, Києвом і рідним Динамо.

Ця атмосфера на стадіоні: закриваєш очі - і знову опиняєшся на арені Лобановського. Пресконференції тренерів після матчів переносили мене в ті спокійні часи, які колись здавалися звичними, майже буденними. А тепер вони стали психологічними опорами, за які тримаєшся, щоб не загубити себе. На жаль, мій час у Баніку був недовгим, але цей досвід залишив дуже приємні спогади.

З 2014 року я займалася випічкою тортів, печива та інших смачних виробів для ЗСУ, що призвело до отримання другої освіти в галузі кондитерства. Завдяки знайомим дізналася про вакансію кондитера в кав'ярні в Остраві, і хоча я не володіла мовою, вирішила спробувати свої сили. Я показала власниці свій Instagram, і ми так добре зрозуміли одна одну, що вона відразу запросила мене на роботу. Щоб підкріпити свої навички, я принесла їй свій брауні, який став моїм "тестом" для нового місця. Я працювала в кав'ярні два роки, але зрештою вирішила піти, адже робота була фізично важкою. На щастя, мені вдалося знайти іншу роботу, пов'язану з телебаченням, що стало новим етапом у моєму житті, - згадує Гнатюк.

Нині Олеся працює маркетологом в інтернет-компанії GONET.TV, яка є провайдером телебачення на території Євросоюзу. Це чеська компанія, і Гнатюк там єдина українка. Вона відповідає за створення та розвиток пакета "Україна", який включає українські телеканали та фільми для перегляду по всьому ЄС.

Гнатюк домовляється з українськими медіахолдингами та телеканалами, підписує угоди для включення їхніх каналів до пакета, а також розробляє та впроваджує маркетингову стратегію. Олеся зізнається, що ця робота приносить справжнє задоволення, адже вона пов'язана з її професією - телебаченням. Коли робить описи програм, які виходять на українських телеканалах, і бачить знайомі обличчя, колег, з якими працювала раніше, серце стискається. Ця робота для неї особлива, вона йде від серця.

В останні місяці Олеся разом із молодшою донькою Маргаритою мешкають в Остраві. Тим часом старший син Назар вирушив назад в Україну.

У Чехії Назар відвідував школу, але зіткнувся з проблемою булінгу. Ситуація ускладнювалася тим, що деякі з його однокласників також були гравцями в Баніку, де тренувався мій син. Ми намагалися знайти рішення цієї проблеми, звертаючись до адміністрації школи та керівництва академії клубу, і спочатку здавалося, що ситуація покращується. Проте вже за тиждень-два булінг відновився. Це призвело до серйозних психологічних травм у сина. Він рішуче відмовився від відвідування школи та тренувань, заявивши, що хоче повернутися до України, навчатися вдома і грати за український футбольний клуб.

Перед початком війни Назар грав у київському Динамо, і після повернення провів там півтора року. Зараз його син навчається в академії ФК ЛНЗ у Черкасах. Усі мої спроби переконати його повернутися до Чехії та жити разом із нами він рішуче відкидає. Навіть думка про Чехію викликає в нього відразу. Ця ситуація стала для нього серйозним випробуванням. Психологічний тягар був настільки великим, що навіть доросла людина могла б не витримати. Але зараз це моя велика туга, з якою я живу щодня.

Поступившись власним почуттям, я вирішила залишити його в Україні. Це рішення стало для мене справжнім випробуванням, і я досі відчуваю його тягар. Як і всі українці, я не можу спати, коли звучать сирени повітряної тривоги, адже моя дитина там. Ми спілкуємося щодня, разом займаємося навчанням, і я поважаю його вибір. Хоча йому всього 13, це надзвичайно тяжко як для нього, так і для мене. Сподіваюся, що все обернеться на краще", - зазначає Гнатюк.

Олеся визнає, що відчуває глибоку ностальгію за своєю роботою спортивного журналіста, і цей емоційний дискомфорт іноді стає майже нестерпним. У останні роки перед початком повномасштабного вторгнення вона була частиною команди "Суспільне Спорт". Цього літа, під час Олімпіади в Парижі, керівництво каналу запропонувало їй можливість стати редактором для спеціального Олімпійського проєкту, що включав ранкову студію.

Ці три тижні стали для Олесі справжнім святом. Вона знову поринула у свою професію, відчуваючи неперевершений азарт і енергію Олімпійських ігор. Співпрацюючи з колегами, які розуміють її з півслова - мовою спортивної журналістики, вона насолоджувалася кожною миттю. Прямі трансляції, динамічний темп роботи і водночас неймовірне задоволення від самого процесу заповнили її серце радістю.

Я активно залучаюсь до всіх ініціатив на підтримку Збройних Сил України та регулярно роблю донати. Окрім цього, займаюся волонтерством, викладаючи історію, культуру та традиції України в осередку Пласту в Острава, де я є виховником. Діти, які перебувають за кордоном, часто не отримують цієї інформації у своїх навчальних закладах, оскільки українська історія та традиції не входять до навчальної програми. Це становить серйозну проблему. Знання про нашу культуру можуть передавати лише батьки, організації на кшталт Пласту або спеціально створені клуби.

Проте цього недостатньо. У той час як в Україні діти отримують хоча б основні знання в школах, тут є ризик виростити покоління, яке нічого не знає про своє минуле. Саме тому я вирішила приєднатися до Пласту, щоб навчати дітей історії України. Я маю відповідну освіту — закінчила Вінницький державний педагогічний університет, де здобула фах вчителя історії. Моя мрія — створити в Остраві клуб "Покоління UA", де діти зможуть дізнаватися про історію, культуру та традиції українського народу. Це вкрай важливо, щоб вони залишалися українцями, знали свої корені і пишалися ними", — зазначає Олеся Гнатюк.