Володимир Голубничий: з лижного спорту до легенди легкої атлетики у ходьбі.

Цього року відзначаємо 90-річчя з дня народження Володимира Голубничого, видатного українського спортсмена, який двічі ставав олімпійським чемпіоном у спортивній ходьбі.

Немає впевненості, що цю дату відзначатимуть гідним чином. Адже рідному місту чемпіона Суми, що стало прифронтовим, наразі не до святкувань. А на загальнонаціональному рівні Володимир Голубничий не мав такої гучної слави, як, скажімо, Валерій Борзов чи Сергій Бубка - хоча його досягнення стоять на тому ж рівні. Що поробиш - його дисципліна, ходьба на 20 км, є не надто видовищною та досить нудною: півтори години ходьби - це ж не яскравий спринт чи ефектний стрибок. Та й жив легендарний атлет все життя у периферійних Сумах, де народився й помер, тому великої медійності не отримав.

Олександр Колчинський: виграв дві Олімпіади, любив жінок та відсидів два роки у в'язниці

Завжди цікаво і доречно згадати про Володимира Голубничого.

Володимир Голубничий з'явився на світ 2 червня 1936 року в місті Суми. Його дитинство припало на буремні роки Другої світової війни та періоду відновлення. Як і багато дітей того часу, він змушений був швидко ставати дорослим. Вже в 9-10 років він активно працював на городі, оволодівши навичками столярної та слюсарної справи. У вільні години, які залишалися після навчання та роботи, він захоплювався футболом — єдиним популярним видом спорту в Сумах.

На захоплення хлопця спортом великий вплив справили його батьки, які активно підтримували його прагнення. Мати, яка працює вихователькою в дитячому садку, захоплювалася бігом та гімнастикою, прагнучи прищепити своїм дітям любов до фізичної активності. Батько Голубничого, бухгалтер за професією, володів добрими фізичними даними і протягом всього життя присвячував час заняттям спортом.

У п'ятому класі Володя разом із своїм другом Едиком Третяковим, що вирізнявся серед однокласників своєю силою та спритністю, вирішили записатися до секції легкої атлетики під керівництвом тренера Василя Полякова. Проте їхнє захоплення не тривало довго, і вони швидко залишили секцію. Незабаром обидва хлопці почали займатися лижами. В лижній секції в основному тренувалися дорослі, тож Володі та Едику на тренуваннях доводилося нелегко, адже вони не могли наздогнати своїх старших товаришів під час кросу. Коли тренер Геннадій Колчин помічав, що хлопці втомлюються, він дозволяв їм переходити на спортивну ходьбу. Таким чином, Володя і Едик випадково познайомилися зі спортом, якому Володя зрештою присвятив усе своє життя.

Потім стався інцидент, що кардинально змінив його спортивну кар'єру. Незадовго до завершення сьомого класу хлопець разом із друзями вирушив підтримати свою шкільну команду на міських змаганнях з легкої атлетики. Чемпіонат наближався до завершення, але питання про те, яка команда стане переможцем, залишалося актуальним. У складі шкільної команди виступав його товариш Едик. Один з учасників змагань з спортивної ходьби захворів, і Едик вмовив свого друга взяти участь разом із ним. Хлопці вирішили чергуватися в лідерстві, щоб полегшити собі задачу. На трибунах відбувалася справжня феєрія. Володя, вперше виходячи на старт у спортивній ходьбі, йшов поруч з Едиком, який ще не знав своїх суперників у цьому виді спорту. Друзі одночасно перетнули фінішну лінію і разом розірвали стрічку. Ту ж саму стратегію вони використали й на обласному чемпіонаті. Під час цих змагань хлопці випадково розробили тактичний підхід, який став основним у спортивній кар'єрі Голубничого.

За рік Володя виконав норму першого спортивного розряду з лиж - великий успіх для семикласника. Після закінчення восьмирічки Голубничий працював на машинобудівному заводі ім. Фрунзе. Якось на міських лижних змаганнях серед дорослих він виграв у тренера зі спортивної ходьби Василя Полякова. Тоді це було звичайною практикою: взимку займались лижами, влітку - ходьбою, влітку грали у футбол, взимку - у хокей. Після того, як Володя посів третє місце на першості області серед дорослих, Поляков запропонував йому спеціалізуватися у спортивній ходьбі. Конче був потрібен учасник для юнацького чемпіонату України.

Особливого бажання займатися ходьбою в Голубничого не було. Але Поляков добре його підготував, і 17-річний хлопець на першості УРСР виграв дві дистанції. А за місяць поїхав на дорослий чемпіонат, де також здобув перемогу. А коли Голубничий вступив до школи тренерів у Києві, завкафедрою сказав, що він їм потрібен не як лижник, а як ходок. До того ж, до тієї школи вступив Василь Поляков, який став навчатися з Голубничим в одній групі та продовжив його тренувати.

Від таборів до олімпійського золота Хельсінкі-1952: шлях першого українського чемпіона з боротьби на Олімпійських іграх.

Володимир встановив ряд рекордів України на різних дистанціях. А через два роки на змаганнях в Києві став світовим рекордсменом в ходьбі на 20 км. Тоді, в 1955 році, його результат 1:30:36 вважався видатним, тим більше, що показав його 19-річний юнак.

Блискуча кар'єра могла закінчитися ще на початковому етапі. У 1956 році Володимир зіткнувся з серйозними проблемами печінки. Причинами стали незбалансоване харчування та постійний голод, який супроводжував його під час навчання в спортивній школі. Він згадує, як жив у гуртожитку на Великій Китаївській, поруч з маргариновим заводом. Студенти-спортсмени підробляли там вантажниками, і надмірне споживання маргарину на фоні інтенсивних тренувань негативно вплинуло на його печінку...

Лікарі категорично забороняли йому взагалі будь-які фізичні навантаження і прогнозували, що єдиним видом спорту, яким він може займатися, можуть стати тільки шахи. Але хлопець не зламався й не здався. Його надихнула книга Бориса Раєвського "Тільки вперед" про плавця Леоніда Мешкова, який після важкого поранення на війні зміг стати видатним спортсменом та тренером. Володимир повернувся до Сумів, де його обстежив добрий професор, який дав спортсменові поради щодо харчування та режиму тренувань.

Згодом Голубничий підкреслив, що цей період став для нього важливим життєвим уроком: "прилипали" зникли з його життя, натомість залишилися справжні друзі. Завдяки великій рішучості та силі волі, наш герой знову повернувся до спорту. Через три роки, після тривалої терапії, він відновив тренування та почав виступати за клуб "Спартак". І результати не забарилися.

У другому поєдинку з легкої атлетики між СРСР та США, що відбувся в Філадельфії в липні 1958 року, Володимир Голубничий здобув перемогу у ходьбі на дистанції 20 км, показавши час 1:38.20,2. Ця перемога стала важливим досягненням, яке стало можливим завдяки інтенсивним тренуванням спортсмена.

15 липня 1959 року на змаганнях у Москві Володимир вдруге встановив світовий рекорд (1:27:04), побивши досягнення олімпійського чемпіона Мельбурна-1956 Леоніда Спіріна.

У липні 1960 року Володимир Голубничий здобув свою першу перемогу на чемпіонаті СРСР і став членом олімпійської команди СРСР для участі в Іграх, що проходили в Римі.

2 вересня 1960 року 24-річний новачок здобув золоту медаль з часом 1:34:07.2, перемігши австралійця Ноеля Фрімена, який фінішував з результатом 1:34:16.4, всього за двадцять метрів до фінішу. Ця перемога стала можливою завдяки вмілій стратегії розподілу сил під час забігу в умовах надзвичайної спеки.

"Перед Олімпійськими Іграми в Римі я отримав травму, - розповідав Володимир Степанович. - Ми з хлопцями розважалися в дощ, кидали гирю, як диск, хто далі. Гиря була слизькою, вислизнула з рук і вдарила мене по коліну! Підняла мене на ноги відома спортивна лікарка Зоя Миронова. Коли я їхав на Олімпіаду, у мене була лише одна думка: 'Господи, зроби так, щоб мене не сильно критикували.' Під час Ігор у Римі стояла жахлива спека. Можливо, це й стало моєю перевагою, адже суперники відразу ж вжилися в темп і наковталися гарячого повітря. Я ж не поспішав, зібрався з силами, і в другій половині дистанції став лідером. І переміг!"

За цей успіх спортсмена нагородили Орденом Трудового Червоного Прапору та присвоїли йому звання Заслужений майстер спорту.

У 1962 році на 7-му чемпіонаті Європи в Белграді Голубничий здобув бронзу (1:36.37,6). Його випередили Кен Меттьюз (Велика Британія) та Ганс-Георг Райман (Об'єднана німецька команда).

На змаганнях СРСР 1962 і 1963 років Володимир здобув срібну медаль, а на Олімпійських іграх 1964 року, подібно до того, як це було перед Іграми в Римі, він став чемпіоном (серпень 1964, Київ).

15 жовтня 1964 року Голубничий пройшов дистанцію на олімпійському турнірі в Токіо. Бронзова медаль дісталася йому дуже важкими зусиллями. Під час змагання він навіть упав від виснаження, був майже останнім на доріжці, але знайшов в собі сили здолати своє недомагання і прийти на фініш третім (1:31:59.4).

Чемпіоном у той момент став Кен Меттьюз з часом 1:29:34.0, а друге місце зайняв Дітер Лінднер з Об'єднаної німецької команди з результатом 1:31:13.2. Цікаво, що позаду Голубничого знову виявився той самий австралієць Ноель Фрімен, якого українець обійшов на змаганнях у Римі 1960 року.

У 1966 році в Будапешті пройшов восьмий чемпіонат Європи, на якому Голубничий завоював срібну медаль з результатом 1:30.06,0. Перше місце зайняв Дітер Лінднер, тоді як бронзову нагороду отримав киянин Микола Смага, який через два роки сприяв Володимиру в здобутті його другого титулу олімпійського чемпіона.

І ось знову, на порозі Олімпійських ігор у Мехіко 1968 року, Голубничий здобув перемогу на чемпіонаті СРСР, що відбувся в серпні 1968 року на озері Севан.

14 жовтня 1968 року в Мехіко українець, разом із Миколою Смагою, вийшов на старт олімпійської гонки. Смага, який був родом з Києва, мав завдання виконати роль забійника для Голубничого, підтримуючи високий темп на перших двох третинах дистанції. Це завдання набувало особливої важливості, оскільки Голубничий відчував проблеми з печінкою в умовах мексиканських гір. Проте, працюючи в тандемі, вони першими досягли бігової доріжки Естадіо Олімпіко. Однак за 300 метрів до фінішу на арену вийшов мексиканський атлет Хосе Педраса, який під шалений вигук трибун почав прискорюватися, скорочуючи відставання. Врешті-решт Педраса зміг обійти Смагу, але залишився позаду Голубничого на 1,6 секунди. Радянський легкоатлет здобув перемогу з часом 1:33:58.4, ставши першим чемпіоном для збірної СРСР на Олімпійських іграх 1968 року.

Султан Рахманов: олімпійський чемпіон з асиметричними ногами, зв'язки з кримінальним світом та барани замість Стівена Сігала.

За свою перемогу в Мехіко Володимир був нагороджений Орденом "Знак Пошани". Однак для нього найціннішим подарунком став ордер на трикімнатну квартиру в Сумах. До цього чемпіон жив у невеличкій двокімнатній квартирі разом із двома дітьми різної статі. Він навіть розглядав варіант переїзду до Харкова, де йому обіцяли комфортне житло, але зрештою питання вирішилось на користь Сум, і Голубничий з радістю залишився у своєму рідному місті.

У 1969 році Володимир отримав диплом Київського інституту фізкультури.

У 1972 році він вчетверте продовжив традицію вигравати чемпіонат СРСР в олімпійський рік (липень, Москва). 31 серпня того ж року на Олімпіаді в Мюнхені 36-річний Володимир Голубничий здобув повний комплект олімпійських медалей, отримавши срібло з часом 1:26:55.2. Його випередив Петер Френкель з НДР, який встановив новий олімпійський рекорд - 1:26:42.4. Його вірний товариш Микола Смага фінішував п'ятим.

За мюнхенське досягнення Голубничий отримав медаль "За трудову доблесть".

На 11-му чемпіонаті Європи в Афінах (вересень 1974) 38-річний ветеран виборов "золото", здобувши повний комплект європейських нагород. З результатом 1:29.30,0 українець випередив Бернда Канненберга (ФРН) та британця Роджера Міллза.

Напередодні Олімпійських ігор 1976 року, 40-річний Голубничий не зміг вдруге поспіль завоювати титул чемпіона СРСР: у Києві він фінішував на другій позиції, пропустивши вперед 27-річного Віктора Семенова, представника Спартака з Чебоксар. У Монреалі, попри дощ та високу температуру в ніч перед змаганнями, українець 23 липня 1976 року здобув поважне 7-ме місце з результатом 1:29:24.6, що стало найкращим показником серед радянських атлетів. Віктор Семенов зайняв лише 15-ту сходинку, а Отто Барч з Киргизії фінішував 13-м.

В кінці своєї спортивної кар'єри Володимир Степанович став тренером Сумської спортивної школи "Спартак". У 1986 році він отримав звання Заслужений тренер УРСР.

"Мене часто запрошували переїхати до Москви та навіть за кордон. Але майже вся моя рідня у Сумах. Хіба ж можна було виїхати з рідного міста, де мене всі знають та люблять?" - зізнався чемпіон в одному з пізніх інтерв'ю.

У незалежній Україні заслуги Володимира Голубничого відзначили орденом князя Ярослава Мудрого (2020), орденами "За заслуги" трьох ступенів (2002, 2007, 2016), а також почесною грамотою Кабінету Міністрів (1999).

У пізні роки життя фізичну форму та добрий настрій ветеран підтримував роботою на дачі та життєвою філософією.

"Я оптиміст, яких мало! Завжди в мене все гаразд і всього вистачає. Навіть коли було зовсім сутужно, не продав жодної олімпійської нагороди!", - сказав він у тому ж інтерв'ю.

Відзначаючи видатні спортивні успіхи легендарного атлета, в січні 1971 року в Сумах була заснована Спортивна школа, названа на честь Голубничого, а також відкрито музей, присвячений його досягненням. Щороку восени в Сумах проходили змагання зі спортивної ходьби, відомі як Кубок Голубничого.

У 2012 році Володимир Голубничий увійшов до першого складу членів Міжнародної Зали слави легкої атлетики, щойно заснованої до 100-річчя ІААФ. В інавгураційному списку з 24-х найбільших легенд, поміж таких імен як Пааво Нурмі, Джессі Оуенс, Еміль Затопек, Ел Ортер, Абебе Бікіла, Стефка Костадінова, Карл Льюїс, були два представники Радянського Союзу/України - Сергій Бубка і Володимир Голубничий. Це рівень. Навіть такі суперзірки, як Валерій Брумель та Віктор Санєєв, потрапили до Зали слави вже у другій групі в 2014 році.

Володимир Степанович Голубничий пішов з життя в Сумах 16 серпня 2021 року, досягнувши 85-річного віку. У цій трагічній події є одна світла сторона: видатний спортсмен не став свідком жахливих бомбардувань свого рідного міста, здійснених російськими військами...