Волейбол в Україні: спадщина чемпіонства - виклики - Ліга націй

Сьогодні український чоловічий волейбол переживає період небаченого прогресу за всю історію незалежності. Минулого року національна збірна здобула свою першу золоту медаль у Євролізі, що стало знаковою подією. Завдяки цьому успіху, команда отримала високий рейтинг, що дозволило їй вперше взяти участь у Лізі націй — найпрестижнішому комерційному турнірі серед національних команд.

11 червня наші спортсмени вийдуть на поле, щоб зіграти свій перший матч у цьому турнірі проти національної команди США. Це також буде знаковий момент, адже вперше в історії українська команда досягла чвертьфіналу чемпіонату світу. Волейбол в Україні досягає нових висот і стає важливим гравцем на світовій арені. Це стало можливим завдяки злагодженій роботі усіх, хто причетний до цього успіху - від керівництва Федерації волейболу України до спонсорів і клубних менеджерів. Наші тренери завжди мали талант готувати волейболістів світового рівня, навіть у складні часи, коли популярний спорт переживав серйозні виклики в Україні. Український чоловічий волейбол має понад столітню історію, і сучасне покоління продовжує цю традицію, навіть в умовах повномасштабної війни з російською федерацією.

Заснування українського волейболу відносять до 1925 року. Саме тоді професор Блях привіз цю гру до Харкова. У той час у столиці Української ССР почали з'являтися перші команди та школи з волейболу, а вже за три роки українські волейболісти здобули перемогу на першій Спартакіаді народів СРСР. Ці факти безперечно є правдивими. Однак не варто забувати й про інші обставини. У той період, коли більшість України була під радянською окупацією, західні регіони були розділені між Румунією, Чехословаччиною, Угорщиною та Польщею.

Саме поляки в 1936-му першими виступили з ініціативою створити технічний комітет з волейболу ще в межах Міжнародної федерації гандболу. І саме Польща разом із Чехословаччиною та Угорщиною в 1947-му в числі 14-ти країн, поміж яких не було СССР, брали участь в установчому засіданні новоствореної Міжнародної федерації волейболу (FIVB). Національні чемпіонати Польщі серед чоловіків почали проводитися з 1929-го (що цікаво - бронзовим призером першого чемпіонату був львівський "Sokół Macierz"), а чемпіонати СССР - лише з 1933-го (слідом за командою Москви, срібним і бронзовим призерами тоді стали колективи з Дніпра і Харкова). Тобто, керуючись елементарною логікою, коріння появи волейболу в Україні доречніше було б шукати в Галичині.

Головним теоретиком і агітатором прищеплення галицькому українству любові до спорту і фізичної активності на межі ХІХ і ХХ сторіч був професор Іван Боберський. У своїх наукових працях у пресі і теоретичних брошурах він банально знайомив українців з існуючими, але вже популярними в багатьох країнах світу видами спорту, та ще й українізував їх назви - копаний м'яч (футбол), ситківка (теніс), кошиківка (баскетбол), гаківка (хокей). І відбиванка, волейбол. Саме тоді, в першому десятилітті ХХ сторіччя перша згадка про гру, правила якої в 1895-му прописав американський викладач фізичного виховання коледжу Асоціації молодих християн Вільям Джон Морґан, в українській пресі Галичини й з'явилася.

У 1930 році, Степан Гайдучок, який в той час працював вчителем фізичного виховання і раніше був відомим спортсменом, випустив у Львові брошуру під промовистою назвою "Відбиванка". У цій праці він детально описав правила гри та її початки серед українців. На думку автора, волейбол вперше почали грати українські військові емігранти в Чехії. Найбільшу популярність гра здобула серед стрільців гарматного полку в Німецькому Яблінному (сьогодні це місто Яблонне-в-Под'єштеді в Чехії). Вони утворили команду під назвою "Хирів", що походить від міста Хирів, яке сьогодні є частиною Старосамбірського району на Львівщині, і змагалися з різними чеськими командами. У своєму дослідженні Гайдучок також наводить фотографію, на якій 27 березня 1921 року українські команди "Дніпро" та "Хирів" змагаються в Німецькому Яблінному.

Зрештою, облишмо історичні дискусії і згадаємо про найбільші досягнення українців у волейболі до часів незалежності. Якщо говорити про вже згадуваний чемпіонат Польщі, то львівський "Сокол" перед самим початком Другої світової війни, у 1939-му здобув чемпіонство, а за два роки до того фінішував третім. А в чемпіонатах СССР Україна здіймалася на вершину двічі - у 1956-му і 1967 роках, коли змагання проводилися в форматі Спартакіади народів. Ще одне золото в урізаному останньому чемпіонаті СССР-1991/1992 виграв донецький "Шахтар".

Українці завжди займали важливі позиції у складі збірної СРСР. У 1949 році радянська команда здобула золото на першому чемпіонаті світу. Серед її учасників були Костянтин Рева з Чернігівської області та киянин Михайло Піменов. Команду очолював Григорій Берлянд, який народився в Острозі на Волині і вважається одним із засновників радянської волейбольної школи. У 1952 році в Москві Рева та Піменов знову стали чемпіонами світу, повторивши свій успіх.

У 1960 році, коли збірна СРСР втретє досягла світового піку, на сцену вийшов юний 23-річний зв'язуючий з Харкова Юрій Поярков. Незабаром його прозвали "Людиною Катапультою", адже в 1962 році він вдруге став чемпіоном світу, двічі здобув титул чемпіона Європи, а також у 1964 та 1968 роках виграв два олімпійських золота поспіль. У 1960 році Юрій здебільшого виконував роль запасного для досвідченого розігруючого Георгія Мондзолевського, який довгий час виступав за одеський "Буревісник" та СКА, а у 1958 році перейшов до московського ЦСКА. У 1962 році Поярков і Мондзолевський знову стали чемпіонами світу, а разом із ними на п'єдесталі виявилися харків'янин Юрій Венгеровський і одесит Едуард Сибіряков.

У 1964 році волейбол вперше з'явився на Олімпійських іграх. Того року в Токіо збірна СРСР завоювала золоту медаль. До складу команди входили такі гравці, як Поярков, Венгеровський та Сибіряков. Однак найяскравішим періодом українського волейболу в часи радянської епохи вважається 1968 рік. Вже у 1967 році українська команда здобула перемогу на Спартакіаді народів СРСР. Це стало основою для формування олімпійської збірної, до якої, зокрема, увійшли багато українських волейболістів. Тренер команди, росіянин Юрій Клещов, запросив одразу вісім спортсменів з дванадцяти, які були заявлені. Серед них були не лише Поярков і Сибіряков, а й харків’янин Василіус Матушевас, луганець Володимир Беляєв, кияни Борис Терещук і Володимир Іванов, а також одесити Віктор Михальчук і Євген Лапинський.

На рівні клубного волейболу в часи радянської епохи найбільшим досягненням українських команд стала перемога луганської "Зірки" в Кубку володарів кубків у 1973 році. Після 1968 року представників України в складі збірної СРСР стало менше, але їхній внесок залишався суттєвим. Серед видатних особистостей можна згадати чемпіона Європи 1971 року Олега Запорожця, а також Олега Молибогу з Дніпра, який здобув олімпійське золото на Іграх 1980 року в Москві, має два титули чемпіона світу та чотири титули чемпіона Європи. Не можна не згадати й Юрія Старунського з Києва, дворазового чемпіона Європи та призера двох Олімпіад; а також олімпійських чемпіонів 1980 року, чемпіонів світу та Європи Валерія Кривова з Запоріжжя та Федора Лащонова з Ровеньків на Луганщині.

У 1991 році український волейбол мав величезний потенціал, здатний вивести країну на провідні позиції в європейському та світовому спорті, особливо після розпаду радянської імперії. Тоді у складі команди грали видатні спортсмени: олімпійський чемпіон Москви-1980 та чемпіон світу-1982 Юрій Панченко з Києва, триразовий чемпіон Європи та чемпіон світу Олександр Сорокалет, а також Олег Смугильов з Одеси, який також став чемпіоном світу і Європи. Не можна не згадати дворазового чемпіона Європи Андрія Кузнєцова з Шостки, а також володарів Кубка світу Павла Воронкова з Києва, Олександра Шадчина з Кременчука, Дмитра Фоміна з Севастополя та Юрія Коровянського з Горлівки. Серед інших видатних гравців були чемпіони Європи 1987 року Олександр Гордієнко з Миколаєва і Геннадій Черемисов з Макіївки. Проте, варто зазначити, що не всі спортсмени ідентифікували себе як українці, і не всі з найкращих виявили бажання представляти збірну України.

Проте, перший незалежний чемпіонат Євроволей виявився для України досить вдалим — наша команда зайняла шосту позицію. Ще один раз волейболісти потрапили до вісімки найкращих за результатами чемпіонату Європи 1997 року. Ці досягнення вперше в історії дозволили Україні кваліфікуватися на чемпіонат світу. У 1998 році в Японії, під час групового етапу, наша команда здобула дві перемоги з семи матчів, перемігши збірні США та Греції. Зайнявши шосте місце серед восьми учасників, волейболісти взяли участь у втішному турнірі, за підсумками якого фінішували на десятій сходинці.

Наша команда демонструвала яскраву гру і ще не розгубила того кадрового потенціалу, який готувався в системі совєцького спорту. Однак буремні 90-ті недарма називали періодом міжчасся. Чимало дитячо-юнацьких шкіл тоді припинили роботу, тренери виїхали за кордон чи почали займатися тим, що за умови низької оплати тренерської праці давало заробіток. Батькам дуже часто теж було не до того, щоб водити дітей у спортивні секції. В підсумку, в нашому волейболі виник провал, який ускладнювався тим, що найталановитіші волейболісти з легкої руки тодішніх керманичів Федерації волейболу України не просто виїздили за кордон, а й змінювали громадянство. Харків'яни Роман Яковлєв, Володимир Мельник і Максим Пантелеймоненко, полтавчанин Микола Павлов, горлівчанин Сергій Баранов, рівнянин Олександр Косарєв, одесит Семен Полтавський, Тарас Хтей з Забужжя Сокальського району на Львівщині, Дмитро Мусерський з Макіївки на Донеччині, тернополянин Денис Чаус - ось список найвідоміших постатей, які зрадили Україну, почали виступати за росію і принесли їй чимало медалей та титулів, включно з олімпійським золотом Лондона-2012.

Натомість, українська збірна переживала постійний спад. Після 1997 року наша чоловіча команда лише раз за два десятиліття змогла пробитися на Євроволей, зайнявши 12-те місце в 2005 році. Після цього відзначався лише регрес. Варто підкреслити, що гравці, які зберегли українське спортивне громадянство, часто ігнорували виклики національної збірної, граючи за закордонні клуби. Це було зумовлено не лише слабкістю команди, але й тим, що Федерація волейболу України не забезпечувала навіть базових умов, наприклад, не покривала витрати на авіаперельоти спортсменів. Збірна України збиралася лише раз чи два на рік, і після короткочасних зборів зазнавала поразок у відбіркових турнірах до Євроволею, потім залишаючи свою діяльність на паузу до наступної події.

Цікаво, що навіть у ті часи існував потенціал для досягнення успіхів, оскільки в країні функціонував клубний лідер. У 2004 році харківський "Локомотив" здобув свій другий євротрофей у історії українського волейболу — Кубок виклику. Команда з Слобожанщини об'єднала найталановитіших українських спортсменів, які були здатні вирішувати серйозні завдання на міжнародній арені. В певний період "Локомотив" змагався в одному з найпрестижніших чемпіонатів Європи, а українські гравці демонстрували хороші результати. Проте, за збірну, з незрозумілих причин, їхній виступ був не таким успішним.

Отже, новий голова Федерації волейболу України, колишній висококласний арбітр Михайло Мельник, взяв на себе керівництво організацією у 2016 році, замінивши Володимира Туровського, який очолював федерацію протягом 11 років. На той момент чоловіча збірна України займала 54-те місце в рейтингу FIVB, і нижче опускатися вже було неможливо. Михайло Григорович визначив одним із пріоритетних завдань відновлення репутації наших національних команд на міжнародній арені. Першим кроком нового президента стало припинення процесу еміграції українських волейболістів до інших країн. Тепер жоден гравець не може змінити громадянство без підпису Федерації волейболу України, і після 2016 року ці підписи стали рідкістю.

Другим немаловажним фактором для поліпшення позицій у рейтингу була участь збірних у комерційних стартах калібру Євроліги. Попередній очільник ФВУ Туровський мотивував відсутність там нашої команди браком фінансування. Мовляв, Міністерство молоді і спорту коштів на комерційні старти не виділяє. Проте пан Мельник за порозуміння тодішнього керівництва Мінмолодьспорту на чолі з панами Ждановим і Гоцулом зумів переконати урядовців, що успішність збірної в офіційних турнірах напряму залежить від виступів у комерційних. І з 2017-го чоловіча і жіноча збірні України стали постійними учасниками Євроліги.

Перед початком цього турніру відбулися дві ключові події. По-перше, українська молодіжна команда здобула перше в історії срібло на Євроволей, поступившись у фіналі полякам з рахунком 1:3. Найціннішим гравцем цього турніру було визнано догравальника Олега Плотницького. Члени цієї команди стали основою для національної збірної, яка згодом досягла значних висот у період незалежності. Цей шлях національної команди розпочався під керівництвом нового, маловідомого латвійського тренера Уґіса Крастіньша, який мав попередній, хоч і короткий, досвід роботи у Фінляндії. Він прийняв команду від легенди українського волейболу Юрія Філіпова.

"Призначення Уґіса супроводжувалося величезною хвилею обурення найперше представників харківського волейболу, які звикли диктувати умови, - згадує Михайло Мельник. - Нас, представників ФВУ звинувачували в тому, що довірили команду маловідомому тренеру".

Правильність такого рішення була доведена часом. Уже в 2017-му збірна України з першої спроби виграла Євролігу, а в 2019-му після 14-річної перерви виступила на Євроволеї. І завершила континентальну першість виходом у чвертьфінал і підсумковим сьомим місцем.

"Важливу роль у налагодженні комунікації в команді відіграв Крастіньш, - зазначав колишній капітан збірної Олег Плотницький. - Це було непросто, особливо на початку його роботи з командою. Тренер із європейським підходом керував українськими гравцями, і на старті було важко знайти спільну мову. Проте Уґіс зміг завоювати нашу довіру. Це не було просто заслугою, він дійсно виграв цю довіру. Як тільки ми почали довіряти тренеру, наша робота стала значно ефективнішою."

Далі - більше. Слідом за першими успіхами і відразу після паузи, пов'язаної з пандемією коронавірусу команда в 2021 році отримала міцну опору у вигляді титульного спонсора - мережі будівельних гіпермаркетів "Епіцентр". Один зі співвласників компанії, віце-президент ФВУ Олександр Герега відчув, що збірна України з волейболу має величезний потенціал аж до можливості пробитися на першу в історії нашого чоловічого волейболу Олімпіаду. І то найперше з ініціативи і надання фінансових гарантій "Епіцентром" Україна отримала право стати співгосподаркою Євроволею-2023. Матчі мав приймати запорізький спорткомплекс "Юність", а проведений там у серпні 2021-го за участю топових збірних Сербії і Болгарії Кубок Хортиці був своєрідним прологом до європейської першості.

Проте на світанку 24 лютого 2022 року всі задумані плани українців було зруйновано внаслідок масштабного вторгнення Росії. Війна паралізувала всі сфери життя, і волейбол не став винятком. Національні чемпіонати серед чоловічих і жіночих команд, які вже набули значного масштабу, були змушені призупинити. Команди не змогли завершити сезон 2021/2022. У осінній період наші клуби розпочали новий турнір у незвичному форматі: всі матчі Професійної волейбольної ліги проходили в комплексі "Маленький Париж", розташованому під Чернівцями.

А передував рестарту національної першості чемпіонат світу, на який наша чоловіча збірна пробилася вперше за 24 роки і вдруге в історії. І виступила наша команда на першості планети прекрасно. В груповому турнірі українці програли сербам, але перемогли Туніс і Пуерто-Рико і вийшли в 1/8 фіналу. На цій стадії українці провели один із найкращих в історії синьо-жовтої національної збірної поєдинок. Могутню збірну Нідерландів з зірковим Німіром Абдель-Азізом наші волейболісти просто не помітили, рознісши грізного суперника всього за годину! І нехай у чвертьфіналі підопічні Уґіса Крастіньша поступилися словенцям, Україна здійснила черговий прорив, до всього ще й здобувши право вперше в історії поборотися в кваліфікації за місце на Олімпійських іграх.

Сезон 2023 року виявився надзвичайно насиченим у всіх аспектах. Це був найінтенсивніший період в історії чоловічої збірної України. Протягом чотирьох з половиною місяців команда взяла участь у чотирьох важливих турнірах: Золотій Євролізі, Кубку претендентів, Євроволей та олімпійській кваліфікації. Міністерство молоді та спорту, спонсори та Федерація волейболу України забезпечили належну підготовку команди до цих змагань. Хоча у фіналі Золотої Євроліги українці поступилися команді Туреччини, це не викликало особливого розчарування. Усі усвідомлювали, що найважливіші виклики ще попереду.

Втім, у час, коли всі причетні мали згуртуватися навколо єдиної мети, у середині колективу стався злам. Заколот, спровокований головно лідером команди Олегом Плотницьким, поставив подальші перспективи під питання. В підсумку певного компромісу досягти вдалося і збірна України на трьох наступних змаганнях не опустилася нижче певного рівня, але вочевидь і не продемонструвала свого максимуму. У Кубку претендентів українці в півфіналі знову поступилися туркам і пробитися в Лігу націй не змогли. Чемпіонат Європи після дуже невиразного групового турніру завершився виходом у чвертьфінал. Нарешті в олімпійській кваліфікації наші волейболісти посіли п'яте серед восьми команд місце і нагоду вперше зіграти на Іграх втратили.

Після ретельного аналізу виступу команди у сезоні 2023 року виконавчий комітет ФВУ вирішив, що команді необхідні зміни. Уґісові Крастіньшу, який протягом семи років керував командою та підняв її на новий рівень, висловили вдячність за його працю. Під час вибору нового головного тренера представники ФВУ та компанії "Епіцентр" провели переговори з 24 спеціалістами з різних країн. В результаті вони зупинилися на 67-річному аргентинському тренері Раулі Лосано. Рауль займається тренерською діяльністю з 1974 року і має досвід роботи зі збірними Іспанії, Польщі, Німеччини, Ірану та Китаю. Одним із важливих аргументів на користь Лосано стало його бажання підтримати Україну в цей складний час.

Роботу під керівництвом нового тренера команда торік почала в квітні, на тренувальній базі "Епіцентр-Подоляни" в Городку на Хмельниччині. На самому початку діяльності пан Лосано зіткнувся з непередбачуваними труднощами. Один за одним з різних причин від виступів у міжнародному сезоні відмовилося дев'ять волейболістів. Знову ж - на чолі з Плотницьким. Усі - лідери збірної зразка минулих сезонів. Надодачу випали за станом здоров'я вже в ході роботи Дмитро Вієцький та Владислав Щуров, ще два потенційних гравці основи.

Катастрофа? Рауль Лосано не розглядав цю можливість. Залучивши до команди кількох молодих гравців і 42-річного блокуючого Миколу Рудницького з клубу "Житичі-Полісся", аргентинський тренер розпочав наполегливу роботу. І ця праця принесла вражаючі плоди. Оновлена на 90% команда створила справжній фурор, вперше вийшовши на верхівку Золотої Євроліги.

Невдовзі після завершення фінальної гри з хорватами, Рауль Лосано виступив з важливою заявою: "Цю перемогу ми, команда, наш тренерський склад і я, присвячуємо тим, хто втратив домівки, родини і дітей через війну з Росією. Сподіваюсь, ми змогли принести хоч трохи світла і радості цим людям. Також сподіваюся, що наш успіх став моральною підтримкою для військових, які захищають українську землю на фронті. Кажуть, що серед них є чимало тих, хто колись грав у волейбол, цікавиться цим спортом і мав можливість дивитися наші матчі чи принаймні дізнаватися про результати. Нехай наша перемога надихає воїнів у боротьбі проти російської агресії. Ми усвідомлюємо, що можемо представляти Україну лише завдяки їхній відвазі і самовідданості".

У 2025 році українські волейболісти почали писати нову главу в своїй історії ще до офіційного старту змагань. На щастя, більшість тих, хто раніше відмовився, повернулися до команди. Єдиним винятком став Плотницький, який, попри свої успіхи в італійському клубі "Перуджа", з яким у травні здобув титул переможця Ліги чемпіонів, рідко демонстрував таку ж якість гри у складі національної збірної. Олег оголосив про завершення своєї кар'єри в національній команді і згодом не виключив можливість отримання італійського громадянства.

Лосано не засмутився через ці новини. Напередодні старту в Лізі націй наші волейболісти взяли участь у товариському турнірі Silesia Cup, де вперше в цьому тисячолітті здобули перемогу над чинними чемпіонами Європи – збірною Польщі, яка є фіналістом трьох останніх чемпіонатів світу. Українці також обіграли ще одного суперника з Ліги націй – команду Болгарії, а програли лише німцям, з якими грали в зовсім іншому складі. Цей турнір продемонстрував, що в Лізі націй українці не лише не загубляться, а й готові боротися за вихід до наступної стадії.

Усе найзахоплююче тільки розпочинається.