"На жаль, ваших близьких більше немає...": російські війська забрали життя дружини та доньки спортивного лікаря.

Напередодні свята Великодня, в суботу, 15 квітня 2023 року, внаслідок обстрілу з боку Росії, спортивний лікар і фізіотерапевт Володимир Дудка зазнав трагічної втрати – його родина загинула. Ворожі артилерійські снаряди влучили в Таврійський мікрорайон міста Херсон. Внаслідок вибуху загинули 48-річна Ірина та 27-річна Марина – дружина і дочка Володимира.

Перед початком війни Володимир Дудка займався спортивною медициною та фізіотерапією, працюючи в таких командах, як МФК Кристал з Херсона, Таврія з Сімферополя та Енергія з Нової Каховки.

Родина Дудки у 2022 році гідно пережила російську окупацію - вони навідріз відмовилися отримувати російські паспорти. А звільнення Херсона ЗСУ Дудка назвав найкращим подарунком до свого 50-річчя. Але трагедія дворічної давнини докорінно змінила розклад його життя.

"Моя дружина та донька працювали в приватному медичному салоні," - ділиться своїми думками Володимир Дудка у розмові з "Чемпіоном". "Донька була майстром, а дружина виконувала обов'язки адміністратора. Вони завжди ходили на роботу разом, і я пишався ними. Марина здобула вищу медичну освіту. Спочатку вона працювала терапевтом у місцевій дитячо-спортивній школі, а потім пройшла курси та стала косметологом. Ще до початку війни вона перейшла працювати в приватну клініку, де стала провідним фахівцем у своїй сфері. 26 червня 2023 року їй мало виповнитися 28 років. Моя дружина також працювала швачкою і вміла майстерно шити. Її роботи були справжніми шедеврами, яких я не бачив на виставках. Вона спеціалізувалася на верхньому жіночому одязі."

Але росіяни вбили мою дружину та доньку. Вони поверталися з роботи і зайшли до магазину. Я зателефонував Ірі о 14:06. Вона сказала, що вже вийшли з магазину і йдуть додому. Через п’ять хвилин почався артобстріл. Міни свистіли в повітрі, а скло тряслося. Я спробував знову зателефонувати Ірі, але почув тільки гудки. Вона завжди відповідала на мої дзвінки на третьому гудку, навіть якщо розмовляла з кимось іншим. Так ми домовилися. Але цього разу вона не відповідала.

Я спробував зателефонувати доньці, але її телефон був поза зоною. Розумію, що таке неможливо – у Марини завжди є павербанк. Відчув, як паніка починає охоплювати мене. Швидко одягнувся і знову почав телефонувати, намагаючись зв'язатися з ними по черзі 8 або 9 разів. Врешті-решт, слухавку підняла жінка. Вона сказала: "Вибачте, але ваших дівчат вже немає".

Трагедія сталася всього в 150 метрах від оселі цієї родини.

"Неподалік нашого будинку розташовані дві школи — 24-та та 41-ша, — сумно згадує Дудко. Між навчальними закладами є прохід, а поруч знаходиться дитячий садок. Вони опинилися на перехресті шкіл і садочка. Куди ж націлювалися російські війська? На школу чи на садочок? Снаряд влучив у дерево, а осколки потрапили в Іру та Марину. Донька отримала поранення в голову та стегнову артерію, а дружина — прямо в серце. Крові було надзвичайно багато. Це сталося о 14:15. Прийняти це дуже важко. А ще важче — жити далі."

Ще до початку великої війни Володимир Дудка залишив команду сімферопольської Таврії, яка після анексії Криму переїхала на материкову частину України.

"Я був змушений залишити Таврію через проблеми у стосунках з керівництвом, зокрема з Едуардом Репилевським, який після окупації став колабораціоністом, - згадує Дудка. - Я завжди знав, що він шахрай з 90-х. Звільнився за два-три місяці до початку війни і почав працювати завідуючим медичної лабораторії. Ми продовжували працювати навіть під час окупації, використовуючи українські кошти. Жодного російського рубля в руках у мене не було".

Володимир відкриває свої почуття, розповідаючи, як під час окупації його найбільше вражали триколор держави-агресора та рекламні щити з написом "Росія тут навіки".

"На роботі були спроби натиснути на нас, щоб ми взяли російськи паспорти, - розповідає Дудка. - Мовляв, без російського паспорту не зможете працювати. Я б цього, звісно, ніколи не зробив би. Сподобалося і реакція дружини з донькою. Коли розповів їм про цю пропозицію, вони сказали, що виженуть мене з дому, якщо я погоджусь на таке".

Під час перебування Володимира під окупацією тричі його зупиняли російські патрулі, перевіряючи кишені. Проте, іноді ситуація ставала й кумедною.

"Дудка згадує один випадок, коли його зупинили троє військовослужбовців з ВДВ. Один підходив зліва, інший — справа, а третій — ззаду. Вони запитали, як знайти "улица Советская". Я відповів, що можу вказати дорогу до Української, але про Советську не знаю. Чомусь вони розсміялися і пішли геть. Схоже, їм важко було зрозуміти нашу ментальність. Окупаційна влада не раз пропонувала мені роботу. Якось я отримав дзвінок з Москви. Жінка повідомила, що замість Крісталу планують створити клуб Фрегат і хочуть запросити мене на посаду. Мовляв, їм потрібен мій досвід. Я відповів, що не зацікавлений, бо вже маю роботу. На це вона заявила, що "на цьому наша розмова не закінчується". Що вона мала на увазі, можна лише здогадуватися. Мене не викликали на "профілактику". Ця "профілактика" означає "підвал", де не дають ні їсти, ні пити, ні спати. Це спроби психологічно зламати людину, щоб вона погодилася працювати на окупаційний режим."

Це була не єдина пропозиція для Володимира.

"Ще телефонував Сергій Шевченко, який до війни очолював Таврію та Миколаїв, - продовжує розповідь Дудка. - Пропонував зарплатню в 100 тисяч рублів на місяць. З ним ми знайомі з 1995 року, тож не став його відразу посилати. Коректно сказав, що маю роботу. Але дуже здивувався, коли він зателефонував мені знову. Звав працювати в Крим. Було сумно навіть контактувати з колаборантами. В Бериславі ще одним колаборантом став Володимир Коновалов. Тож звільнення Херсона для мене стала справжнім святом. Нас звільнили 11 листопада 2022 року. А 13 листопада мені виповнилося 50 років. ЗСУ зробили чудовий подарунок на мій день народження. Труднощів було дуже багато. Три місяці у нас не було світла та тепла. Але краще так, ніж під окупацією росіян".

В соцмережах Дудки є фото, де Володимир позує на фоні трофея Ліги чемпіонів.

Перед фіналом Ліги чемпіонів на НСК Олімпійський, УЕФА спільно з УАФ організували тур по Україні з кубком, - розповідає про це Дудко. У мене залишилося безліч яскравих футбольних спогадів. Одного разу на збори завітав Ігор Беланов, привізши із собою свій Золотий м'яч. Пам'ятаю, що його валіза відкривалася з будь-якого боку. Беланов охоче дозволяв усім бажаючим потримати в руках свій особистий європейський трофей. Також Олег Протасов колись підписав мені м'яч. Багато років тому я був великим фанатом цих гравців, а тепер мав можливість спілкуватися з ними особисто.