Ветерани проти чемпіонів: у кого ракетка має більшу швидкість?

З 4 по 6 листопада в Івано-Франківську відбувся чемпіонат України з настільного паратенісу. Цього року вперше у цих змаганнях взяли участь ветерани військової служби.

Минулого разу чемпіонат України з паратенісу настільного серед людей з ураженнями опорно-рухового апарату та порушеннями розвитку проводили ще у 2019 році. Спочатку через коронавірус, а потім через повномасштабну війну організацію національної першості довелося кілька разів відкладати. Тому змагання в Івано-Франківську стали довгоочікуваними не лише для початківців, а й для зірок українського спорту.

ПИТАННЯ ПРО ТЕ, ЧИ ПРОДОВЖУВАТИ КАР'ЄРУ У СПОРТІ, І ДИВУВАННЯ ВІД ВІДСУТНОСТІ СУМНІВ.

- Відкриття цього чемпіонату має велике значення. Сподіваємось, що влітку зможемо організувати ще й кубок України. Кожен з атлетів, які завітали до Івано-Франківська, має шанс здобути своє місце у світі професійного паралімпійського тенісу, - зазначає головний суддя змагань Василь Кушнір.

За інформацією, в чемпіонаті України з паратенісу для осіб з ураженнями опорно-рухового апарату та порушеннями розумового і фізичного розвитку змагаються спортсмени з 22 областей країни. У змаганнях беруть участь 72 атлети, які мають шанс увійти до основного складу національної паралімпійської збірної з настільного тенісу, а також до її резерву, щоб у майбутньому представляти Україну на міжнародних аренах.

Безперечно, стверджує головний суддя турніру, що до складу національної команди знову увійде паралімпійський чемпіон з настільного тенісу у Парижі, видатний майстер спорту України Віктор Дідух. Він нещодавно в Івано-Франківську здобув чергову перемогу, що підтвердило його чудову спортивну форму.

- Я є переможцем у особистому змаганні, - зазначає Віктор Дідух.

Віктор Дідух розповідає, що вже 32 роки займається настільним тенісом. У 2012 році йому довелося пройти ампутацію ноги через саркому кістки, після того як він переніс п'ять операцій. Проте повернення до спорту на протезі виявилося для нього досить простим. Уже у 2013 році він взяв участь в універсіаді для здорових спортсменів, яка проходила у Новій Каховці.

- Питання, чи залишатись у спорті, навіть не стояло. Я знав, що залишаюсь, але ще не розумів, на якому рівні зможу грати. Я ж усе життя займався тенісом. Тому, якби сам не грав, то просто тренував би інших спортсменів, і для цього в мене є вища спортивна освіта. Окрім тенісу, я не маю іншої роботи, - говорить Дідух.

Він стверджує, що паралімпійцям цілком вистачає тренувань тривалістю 15-20 годин на тиждень. Раніше ж його графік у спортзалі складав 30-35 годин. Він не обмежувався лише роботою з ракеткою, а також активно використовував тренажери. Підкреслює, що для набуття необхідного досвіду спортсменам слід щонайменше двічі на місяць брати участь у змаганнях. Саме тому він часто організовує спортивні зустрічі з тими, хто займається тенісом на аматорському рівні.

Дідух вважає кожну свою перемогу значущою. Щодо "золота", здобутого в Парижі, він зазначає, що на Паралімпійських іграх 2024 року прагнув зосередитися виключно на грі, уникаючи будь-яких відволікань.

- Найважчою для мене там була чверть фіналу зі шведом, де я відбив матчбол (вирішальна подача, очко, що відділяє від перемоги, - авт.), коли програвав 2 очки у ході зустрічі. Чвертьфінали завжди найважчі... З представником Китаю у фіналі грати було вже психологічно легше, - пригадує спортсмен.

Нині Віктор Дідух у своєму рідному селі Андріївка, що на Львівщині, займається ще й тренерською роботою. Його підопічні - паралімпійці та діти, дві його доні 10 і 5 років. За словами спортсмена, тренерство допомагає йому підтримувати спортивну форму. Тому не відмовляє нікому, коли до нього звертаються за порадою.

- Чи зверталися до мене військові ветерани? Так. Вони часом приїжджають, і я з ними займаюсь у спортзалі. Бувало, що й команда ветеранів приїжджала на змагання. Вони і сьогодні грають поруч. Їхня гра зазвичай слабшого рівня, бо вони лише починають, - говорить Дідух.

ПРОПОВЗ 400 МЕТРІВ, АБИ ЗАПРОСИТИ ЕВАКУАЦІЮ

- Можливість пограти з паралімпійськими чемпіонами, майстрами спорту та кандидатами – це неймовірно для нас. Я в тенісі самоук, до війни проводив вечори, граючи лише з друзями. Професійно цим не займався, але перед цими змаганнями, коли вже почав відновлюватися, кілька разів попрактикувався, - ділиться своїми враженнями військовий ветеран Артем Хребет.

В Івано-Франківську Артем виступає за столичну команду "Інваспорт". Йому 26 років, і він родом із Чернівців. До початку повномасштабної війни служив у прикордонних військах. У березні 2022 року він вирішив вирушити на фронт. Артем зізнається, що не міг чекати, коли його викликатимуть, тому став добровольцем.

- У перші дні повномасштабної у мене загинули багато друзів, знайомих. Мати і брат на той час були у Миколаївській області, де тривали великі бої. Тому я зібрався з думками, звільнився з роботи і пішов у військкомат. Це було 14 березня, а 16-го вже була відправка на фронт, - пригадує Артем.

Артем, який служить у 107-й бригаді Територіальної оборони Збройних сил України, брав участь у бойових діях на Донеччині та Луганщині. Його побратими називають його за позивним "Гризлі". У червні 2023 року, під час бойових дій поблизу Макіївки, "Гризлі" опинився під інтенсивним артилерійським обстрілом.

Ми вирушили на бойову позицію, але не доїхали й півтора-два кілометри. Нас обстріляли. Єдине, що мене врятувало, — це активні навушники, завдяки яким я залишився при свідомості. Все навколо було в тумані, бо я сильно засліпнув, а зіниці відчували біль. Я усвідомлював: або я вмираю в машині від втрати крові, і ми всі загинемо, або мушу щось зробити... Потім побратими розповіли, що я проповз близько 400 метрів до бойової позиції, щоб запросити евакуацію. На жаль, під час нашого шляху до стабілізаційного пункту один із наших бійців загинув. Вижили тільки двоє — я і мій товариш, — ділиться спогадами Артем.

Після того, як Артем втратив обидві ноги, його рани загоювалися дуже повільно. Через це йому було важко адаптуватися до використання протезів.

Лікарі тривалий час намагалися з'ясувати причину недуги, виконуючи пересадки шкіри... Протезування відбулося в Україні, у центрі "Без обмежень". "Якщо виникнуть якісь ускладнення, я зможу заїхати туди й замінити потрібну деталь," - ділиться Артем.

Він користується протезами вже чотири місяці. Спортивну екіпіровку він отримав перед участю у змаганнях у Мадриді, де представляв національну збірну на заході Strong Spirit's Games в рамках фестивалю Arnold Classic Europe.

Наша команда ветеранів здобула перше місце на змаганнях. Я особисто приніс додому дві золоті та дві бронзові медалі. Ми змагалися з представниками Ірландії та Нідерландів, але, зізнатися чесно, найпотужнішими суперниками виявилися наші співвітчизники. Тому, можна сказати, що основна конкуренція відбувалася між нами, - усміхається Артем.

Він упевнений, що для ветерана соціалізація через спорт - дуже потужна справа. А тому вже має ідеї, аби якомога більше військових залучати до активного способу життя.

Ми плануємо започаткувати ветеранські змагання з настільного тенісу в Києві разом з "Інваспортом". У нас є ідея активно розвивати цей напрямок. Хоча в Івано-Франківську я зазнаю поразок, це дає мені можливість додатково тренуватися і визначити рівень, до якого слід прагнути. Віктор Дідух є для мене великим прикладом, - зізнається Артем і готовий познайомити нас зі своєю командою.

КОМАНДА - ЯК МІЦНИЙ ЗАЛІЗНИЙ КУЛАК

- До нормального життя після війни ми повертаємо хлопців через фізкультурно-спортивну реабілітацію. У нас є не лише настільний теніс, а й інші види адаптивного спорту: плавання, академічне веслування, стрільба з лука, легка атлетика... У нас займаються майже 250 військових ветеранів. Сьогодні на першості з паратенісу настільного грають двоє переможців чемпіонату в Києві. Це перші їхні змагання такого рівня, - говорить заступник директора "Інваспорт" у Києві Вадим Гуцалюк.

Він вважає, що ветеранський спорт, який користується значним попитом в умовах війни, потребує належного законодавчого забезпечення. За його словами, існує чимало ініціатив у цій сфері.

- Ветерани спочатку підтримували один одного на війні, а тепер - у спорті. Їхня команда - наче міцний залізний кулак... Чи були військові, які не витримували у нас? Ні. Ті, хто до нас приходять, як правило, залишаються і ще приводять побратимів. Ми стараємося нікого не випускати з гри, - посміхається Гуцалюк.

Він самотужки захищав свою країну з 2014 року, носив бойовий позивний "Гуцул". Служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, брав участь у бойових діях на Київщині та Донеччині, а згодом воював під Харковом. Демобілізувався він у 2023 році.

- У мене було важке поранення, контузія, від якої я довго відходив. Потім пройшов фізкультурно-фізичну реабілітацію. Тоді й зрозумів, що можу теж допомагати хлопцям, бо я все випробував на собі. Вступив до Інституту фізичної культури та виховання, здобуваю фах тренера з фізичної реабілітації. Тому з ветеранами ми наче в одному підводному човні й розуміємо, коли він може йти догори, а коли - на дно, - жартує заступник керівника столичного "Інваспорту".

Вже більш серйозно він розповідає про свого побратима Олександра, якого тягнули через Ізюмський ліс пораненим. Каже, евакуація "трьохсотого" тривала більше двох годин.

- Я був у Олександра командиром, а тепер - наставник у спорті, - каже Вадим Гуцалюк і знайомить нас із тим самим сержантом Олександром Суковським, який вижив і тепер теж виступає на першості України з паратенісу.

РУКУ ВИРУЧИЛИ, А ПАЛЕЦЬ ЗАЛИШИВСЯ В ЛІСІ.

Олександр походить з Вінниці. Перед початком повномасштабного конфлікту він займався підприємництвом, спеціалізуючись на створенні унікальних тортів на замовлення. Через війну йому довелося закрити свій бізнес.

З 2015 року Олександр активно служив у добровольчій бригаді "Холодний Яр". Коли розпочалась повномасштабна агресія, він разом із товаришами поїхав до Житомира. Звідти вони вирушили захищати батьківщину в складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних Сил України. Після того, як його врятували побратими, лікарі докладали всіх зусиль, щоб врятувати його життя.

Руку вдалося врятувати. Осколок завдав їй серйозних ушкоджень, і для відновлення довелося встановити пластину. Проте палець не вдалося зберегти — він залишився в лісі. Незважаючи на це, я все ще граю в теніс цією рукою, - демонструє Суковський. - Раніше я здебільшого користувався лівою — нею їв і писав. Але з того часу, як права рука почала більш-менш функціонувати, я перейшов на неї. Також у мене було наскрізне поранення ноги. З дитинства я займаюся футболом, і коли мене тягнули через ліс, думав лише про те, щоб знову стати на ноги і повернутися до гри.

Зараз він знаходиться в мілітарі-хабі, де підтримує інших військових у їхньому переході до мирного життя. Згадує, що тиждень тому повернувся з Берегова, де зіграв у футбол у віковій категорії 45+. Настільний теніс став частиною його життя зовсім нещодавно.

- Які мої плани у спорті? Грати щонайменше до 80 років. Люди ще у 60 можуть вийти на поле і показати результат. Спорт у мене з дитинства і вже назавжди, - посміхається ветеран.

У ПЛАНАХ - НОВІ ЗМАГАННЯ

Всього через кілька днів після старту чемпіонату з паратенісу Вадим Гуцалюк поділився на своїй Facebook-сторінці враженнями про виступи українських захисників, які стали інвалідами через війну. Спортсмени з київської збірної Артем Хребет і Олександр Суковський продемонстрували гідну гру на змаганнях, хоча не змогли здобути медалі. Проте їхній виступ став важливим кроком у здобутті змагального досвіду, адже вони змагалися з майстрами спорту і кандидатами у майстри України.

Зараз, за інформацією Гуцалюка, команда ветеранів, що вперше брала участь у національному чемпіонаті з паратенісу, планує підготуватися до нових спортивних змагань.

- Вважаю, що на наступних змаганнях наша команда зможе зібратися у більшому складі, принаймні, з п'ятьма учасниками, - зазначає він.

Водночас, переможці національного чемпіонату з паратенісу готуються до міжнародних змагань, щоб представляти Україну. У їхніх планах - вирушити навесні до Італії для участі у турнірі. Крім того, паралімпійців очікують змагання в Польщі та Іспанії.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ