"Найдавніший з сучасних...": Хроніка Балтійського кубка

Збірна Латвії святкує перемогу над командою Чехословаччини, 28 серпня 1938 року.

Після завершення Першої світової війни командні види спорту отримали новий імпульс для розвитку. У Європі спостерігається неймовірний ріст популярності футболу – навіть у тих регіонах, де цей вид спорту раніше був маловідомим. Битви, що відбувалися на полях найжахливішої війни, тепер переносяться на футбольні стадіони. За честь своїх країн, "воїни зелених майданчиків" безжально змагаються за право бути найкращими.

Сучасне покоління запальних організаторів та ентузіастів вносить нові ідеї для континентальних і регіональних турнірів, які охоплюють як клуби, так і національні команди. Балтійський регіон не став винятком. На тлі територій, які зазнали руйнувань не лише від світових конфліктів, а й від тривалих кривавих боротьб за свободу, виникає концепція створення власного Балтійського кубка.

Цей турнір має складну і тривалу історію. Він пережив період першої незалежності Литви, Латвії та Естонії між світовими війнами. Радянські окупанти фактично позбавили його оригінального трофея чемпіона, який зник у глибинах Росії. Проте, дивом, турнір вцілів у часи комуністичного режиму і зумів відродитися разом з відновленням незалежності трьох балтійських країн. Балтійський кубок став свідком часу, переживши численні турніри, започатковані в 1920-1930-х роках. Тож у нашій статті ми розглянемо цю невмирущу футбольну традицію, що виникла в незабутню міжвоєнну епоху.

"Приклади для підражання"

Зазвичай вважається, що першим міжнародним турніром для національних футбольних збірних став Британський міжнародний чемпіонат, який також відомий як Домашній чемпіонат Великобританії або просто Міжнародний чемпіонат. Цей турнір вперше відбувся у 1884 році і тривав майже століття. Останній його розіграш пройшов у сезоні 1983/1984 років. У цьому "прародичі" всіх національних першостей брали участь команди Англії, Шотландії, Уельсу, Ірландії (до 1950 року), а з 1950/1951 років — також Північної Ірландії.

З розвитком олімпійського руху і початком проведення регулярних Олімпійських ігор саме олімпійський футбольний турнір розглядався у якості головного світового змагання національних футбольних збірних. Такий статус зберігався за футбольною першістю в рамках літніх олімпіад аж до старту проведення чемпіонатів світу з футболу у 1930 р.

До початку Першої світової війни на олімпіадах домінували європейські команди. Першим чемпіоном Олімпійських ігор з футболу (1900 р.) стала збірна Великобританії, срібним призером - Франція. Британці ще двічі напередодні світової війни (у 1908 та 1912 рр.) повторили свій "золотий" успіх. Європейцям підкорилося і перше повоєнне "золото".

У 1920 р. в скандальному фіналі на "Олімпійському стадіоні" у Антверпені Бельгія з рахунком 2:0 здолала збірну молодої Чехословаччини. Вірніше, матч не було завершено. Гравці чехословацької команди наприкінці першого тайму покинули поле з ігрових та патріотичних мотивів (у знак протесту проти заангажованого, на їхню думку, суддівства та паплюження чехословацького прапору вболівальниками опонента). За це Чехословаччину дискваліфікували, олімпійське срібло дісталося Іспанії. Попри цю невдачу, чехословацька національна збірна, як і футбольні клуби цієї країни, стануть одними з найсильніших на континенті і у світі в міжвоєнну добу.

У 1920-х роках дедалі активніше обговорювалась концепція створення футбольного чемпіонату для "старого світу". Це нагадувало Чемпіонат Південної Америки серед національних команд, відомий сьогодні як Кубок Америки, який вперше пройшов у 1916 році. Однак, варто зазначити, що мрії про європейський чемпіонат так і залишилися нереалізованими в міжвоєнний період. Натомість, у різних регіонах Європи почали з'являтися регіональні турніри, як для клубів, так і для національних збірних.

До перших варіантів можна віднести попередників значно пізнішого Кубка європейських чемпіонів/Ліги чемпіонів, серед яких виділяється Кубок Мітропи, що пережив свої найкращі часи між 1927 і 1940 роками. У різні періоди цього турніру брали участь команди з Австрії, Чехословаччини, Угорщини, Італії, Швейцарії, Румунії та Югославії. Також варто згадати Кубок Націй, який проходив у Женеві влітку 1930 року.

Визначними подіями у європейському футболі були і міжнародні турніри в рамках Всесвітніх виставок у Парижі (1931, 1935, 1937 рр.). Тут, окрім згаданих раніше центрально-східноєвропейських, швейцарських та італійських команд, грали клуби з Третього Рейху, Іспанії, Франції, Англії, Бельгії, Нідерландів, Польщі.

Досі розповсюджена думка, що першим футбольним регіональним турніром для національних збірних у міжвоєнній Європі являється Кубок Центральної Європи. Він розігрувався починаючи з 1927 р. Переможцями цього престижного змагання були тодішні топові європейські команди, такі як Італія (чемпіон світу 1934-го і 1938-го рр.), Чехословаччина (віце-чемпіон світу 1934 р.), Угорщина (віце-чемпіон світу 1938 р.) та Австрія (срібний призер олімпійського турніру 1936 р.). Нерідко першість називали Кубком Антоніна Швегли. За іменем одного з "батьків-засновників" Чехословацької держави, відомого політика та ентузіаста центрально-європейського футбольного турніру.

Проте, важко вважати правильним ствердження про "первісність" Кубку Центральної Європи у порівнянні з іншими континентальними турнірами того часу. Ще у 1924 році в країнах Північної Європи відбувся регіональний чемпіонат, що став основою для змагань, які згодом отримали назви Чемпіонату Північної Європи, Північного кубка та інших. У цих змаганнях брали участь національні збірні Швеції, Норвегії, Данії та Фінляндії. Пізніше, в рамках новітньої історії, до них приєдналися команди з Ісландії та Фарерських островів. За 14 проведених турнірів (з 1924 по 2001 рік) найбільше разів перемагала Швеція (9 титулів), а також Данія (3), Норвегія і Фінляндія, які здобули по одному трофею.

На іншому кінці Європи, - на Балканах, також започаткували подібне змагання (1929 р.). У міжвоєнні роки переможцями Балканського кубку ставали Румунія (тричі), Болгарія та Югославія (по дві перемоги).

У 1928 році, спираючись переважно на досвід центральної та північної Європи, було засновано Балтійський кубок, який також часто називають Кубком Балтії. Естонські представники неофіційно вважали себе найсильнішою командою регіону завдяки своїм відносно успішним виступам на міжнародній арені у період з 1925 по 1927 роки. Це викликало незадоволення у Латвії та Литві. Футболісти трьох країн вирішили з'ясувати, яка з команд є лідером у балтійському футболі, проводячи очні зустрічі в рамках турніру.

У липні 1928 року в Таллінні, столиці Естонської Республіки, відбувся перший Балтійський кубок. За планом, цей турнір мали проводити по черзі всі країни Балтії. У змаганнях брали участь три команди, а перемога визначалась за найбільшою кількістю очок, отриманих протягом двох раундів (2 очки за перемогу і 1 очко за нічию).

У матчі-відкритті Балтійського кубку Латвія обігнала Литву з результатом 3:0. Ця гра також була позначена своєрідним "українським акцентом". Історичний перший гол у цих змаганнях забив Аркадій Павлов, нападник латвійської збірної. Хоча він народився в Ризі, його батько походив з Харкова. Сам Аркадій також мав досвід життя в Україні: його підліткові роки пройшли в Катеринославі (сучасний Дніпро) під час Першої світової війни. Після перемоги над Естонією у другому турі з рахунком 1:0 Латвія стала першою командою, що завоювала Кубок Балтії.

Зазначимо, що окрім Аркадія Павлова у міжвоєнному латвійському футболі було немало гравців українського походження чи уродженців України. Наприклад, у Харкові народився і прожив ранні дитячі роки Яніс Клавінш. Воротар і "зірка" збірної Латвії 1930-х рр. За часів радянської окупації заарештований і страчений (1941 р.) сталінськими каральними органами. Припускаємо, міг мати українське коріння один з кращих латвійських форвардів Вацлав Бордушко, народжений у родині Осипа Бордушка та Єлизавети Зеленко. На рахунку цього нападника гол на Балтійському кубку 1937 р.

Складний процес розвитку

Тут варто зробити паузу. Необхідно розповісти про виникнення збірних команд Балтійських держав. Яким чином розвивалася їхня футбольна історія в період короткочасної незалежності Литви, Латвії та Естонії в міжвоєнний період.

Національна команда Естонії почала свою історію в 1920 році. У жовтні того ж року збірна вирушила в подорож до Хельсінкі, де в своєму першому матчі зустрілася з командою Фінляндії і зазнала поразки з розгромним рахунком 0:6. Офіційне визнання естонського футболу відбулося у 1923 році, коли Естонія, разом з Латвією та декількома іншими державами, була прийнята до складу ФІФА.

Латвійська збірна з'явилася на футбольній арені на два роки пізніше своїх північних сусідів. У вересні 1922 року команда провела свій перший офіційний матч у Ризі, де зіграла внічию 1:1 з Естонією. Ця ж команда також відкрила двері у великий спорт для Литви. У червні 1923 року литовці дебютували в Каунасі, де зазнали нищівної поразки від естонців з рахунком 0:5. Як і їх регіональні сусіди, Литва приєдналася до міжнародної футбольної асоціації у 1923 році.

Збірні усіх трьох республік вперше спробували сили у офіційному турнірі в рамках Олімпійських ігор 1924 р. в Парижі. Без успіху. Балтійські команди не просунулися далі першого раунду.

У наступні роки було здійснено багато зусиль для покращення результатів. У трьох національних командах працювали іноземні фахівці. Наприклад, у Литві першим тренером став угорський спеціаліст Ференц Молнар, який керував командою у 1927 році, оскільки на початкових етапах існування литовська збірна не мала тренера. Найбільшу кількість матчів – 15 – міжвоєнна команда провела під керівництвом граючого тренера, знаменитого військового льотчика Ромуальдаса Марцинкуса.

Спроби команд з Балтії кваліфікуватися до фінальних частин чемпіонатів світу 1934 і 1938 років виявилися невдалими. Найближчими до успіху були латвійці. У другому раунді відбіркового турніру до чемпіонату світу 1938 року Латвія показала гідний опір потужній тодішній австрійській команді, поступившись із рахунком 1:2.

Аншлюс Австрії Німеччиною і зняття австрійської команди зі змагань давав шанс на передачу Латвії путівки на мундіаль. Втім, і ці сподівання не справдилися. Додамо, що латвійський форвард Вольдемарс Фрицис Канепс став найкращим бомбардиром відбіркового турніру ЧС 1938 р. з 5-ма забитими м'ячами (він розділив першість з угорським нападником Д'юлою Женгеллером).

Загалом же, саме Латвія у міжвоєнну епоху виглядала найбільш потужною серед трьох збірних. У послужному списку латвійців блискучі поєдинки проти грандів і міцних середняків тогочасного футболу. Серед них, перемоги над Угорщиною (3:0), Чехословаччиною (2:1) і Польщею (2:1) (усі матчі в 1938 р.).

Суперечка за панування

"Балтійське дербі" в рамках регіонального кубку було улюбленою і найбільш очікуваною щорічною подією вболівальників усіх трьох країн. Основою ідеології товариського турніру стала демонстрація дружби і близькості трьох республік Балтії, що пройшли до свободи через жорстокі війни за незалежність. Попри це, спортивні баталії були вкрай напруженими, як і події навколо футбольного поля.

Не раз мали місце скандали та зриви матчів і змагань. У 1933 р. турнір не був дограний, у 1934-му і 1939-му - взагалі не відбувся. У другому випадку - через "баскетбольну війну" між Латвією та Литвою (відносини між країнами загострилися під час і після виграного Литвою домашнього Євробаскету 1939 р. - чемпіонату Європи з баскетболу, на якому Латвія посіла друге місце).

Іноді ситуації набували комічного характеру, як це відбулося під час Кубку 1933 року. У той час литовська команда зазнала критики з боку суперників, які звинувачували їх у навмисному організуванні екскурсії для гравців на Каунаський пивоварний завод напередодні матчів. А також у спробах "ознайомити" арбітра з фінським гумором.

На момент радянського вторгнення в 1940 році вже відбулося десять розіграшів Балтійського кубка. Латвійські футболісти чотири рази здобували перемогу (1928, 1932, 1936, 1937 роки), тоді як естонці тричі ставали переможцями (1929, 1931, 1938 роки). Литва ж двічі святкувала успіх (1930, 1935 роки). В одному з турнірів, а саме в 1933 році, переможця не було визначено. Паралельно, Естонія також брала участь в першості фіно-угорських народів, яка, на жаль, не стала регулярною. Єдиний турнір відбувся в 1934 році в Таллінні, де перемогу здобули фінські футболісти, а естонська команда зайняла друге місце, вразивши всіх нічийним рахунком з угорцями (2:2).

Трудні часи

Символічно, що останній матч, проведений у часи окупації, відбувся між командами Латвії та Естонії. Це сталося 18 липня 1940 року у столиці Естонії, де місцеві футболісти здобули перемогу з рахунком 2:1. Незалежна Литва востаннє бачила свою збірну в дії ще в серпні 1939 року, коли литовці обіграли команду Естонії з рахунком 1:0.

Однак радянська окупаційна влада вирішила не відмовлятися від "буржуазної спадщини" і продовжила традиції проведення Балтійського кубку. З цього моменту участь у змаганнях взяли збірні команди союзних радянських республік. Перший такий турнір, що відбувся восени 1940 року, мав значний пропагандистський ефект. Він демонстрував нову реальність — "єдність" у комуністичному блокі трьох новоприєднаних, які ще нещодавно були незалежними країнами.

Турнір тривав до 1976 року і проходив з частими та тривалими перервами. Врешті-решт його було призупинено через втрату популярності та статусу. Окрім команд Литовської, Латвійської та Естонської РСР, згодом до змагань приєдналася команда Білоруської РСР, яка, проте, жодного разу не змогла завоювати трофей. Латвійська РСР здобула перемогу у дев’яти розіграшах, Литовська РСР – у шести, а Естонська РСР – у чотирьох. У 1960 році, через однакову кількість набраних очок, всі три команди були оголошені переможцями.

Відновлення

На завершення 1980-х років у балтійських республіках СРСР почали активно відновлюватися процеси державності. У 1990 році Литва оголосила про відновлення своєї незалежності. Найуспішніший футбольний клуб у регіоні – литовський "Жальгіріс", який став бронзовим призером чемпіонату СРСР 1987 року та переможцем Всесвітньої Універсіади 1987 року як представник Радянського Союзу, вирішив вийти з радянських змагань. Було відновлено національну збірну Литви, яка 27 травня 1990 року провела свій перший матч. У відповідь на ці події ФІФА, за запитом Федерації футболу СРСР, наклала заборону на участь литовської збірної та клубів у офіційних змаганнях під егідою світової футбольної організації, яка діяла до 1991 року.

У таких обставинах дев'ять литовських, шість латвійських і дві естонські команди (одна з них знялася під час розіграшу) заснували новий незалежний турнір - Балтійську футбольну лігу, також відому як Чемпіонат Балтії з футболу. До змагання приєдналася одна команда з Калінінградської області. Єдиний повноцінний розіграш (32 тури) цього балтійського чемпіонату відбувся у 1990 році, і перемогу в ньому здобув "Жальгіріс" з Вільнюса.

Незабаром настав час проведення Балтійського кубку. У листопаді 1991 року відбувся перший відновлений турнір, в якому взяли участь збірні новоутворених незалежних держав – Литви, Латвії та Естонії. Цей чемпіонат, подібно до свого аналога в міжвоєнний період, став символом єдності вільних народів регіону. Зворушливо, що було повторно виготовлено класичний трофей для переможця. Оригінал кубка досі залишається загадкою. Існує думка, що його вивезли до Москви у 1940 році, і, можливо, він нині зберігається в одній з приватних колекцій Росії.

Кубок Балтії проводився щорічно до 1998 року. Після трирічної паузи, у 2001 році, турнір було відновлено у форматі, що проходив раз на два роки. Географічний склад учасників також змінювався. Протягом різних років до змагання приєднувалися команди з Фінляндії, Фарерських островів та Ісландії. Ісландська збірна стала першою небалтійською командою, яка здобула "золото" Кубка з 1928 року, досягнувши цього успіху у 2022 році.

Виключаючи змагання часів радянської окупації, Латвія все ще залишається на першій позиції за кількістю перемог, здобувши 14 титулів. Литва займає друге місце з 10 виграними кубками, тоді як Естонія посідає третю сходинку з 5 тріумфами у чемпіонатах.

Балтійський кубок залишається довгожителем серед футбольних турнірів, започаткованих у Європі у міжвоєнну добу. Усі вони вже давно відійшли у небуття, у той час як Кубок Балтії прямує до свого сторічного ювілею.