"Якщо хочеш залишитися в живих, навчись швидко бігати, копати і не зловживати алкоголем," - сказав головний сержант роти з позивним Ферум.

На інтерв'ю вони прийшли удвох: сам Макс Ткаченко -- схожий на Рассела Кроу у ролі генерала Максимуса харизматичний чолов'яга з хитринкою у очах -- і його дружина Олена -- вчителька початкових класів, його кохана і друг у одній персоні.

Їм по 47 років, і вони поводяться так, наче пов'язали себе узами шлюбу ще в дитинстві, але до сих пір не можуть натішитися одне одним. А тепер ще й коротка відпустка Макса…

— Я жодного разу не брав інтерв'ю, — сказав Ферум. — Це моя дружина вирішила взяти участь, можливо, вона зможе щось підказати...

"Прекрасно, - усміхнувся журналіст 'Цензора' - тепер деякі запитання дістануться Олені, що лише посилить цю розмову."

Так і сталося. Макс ділиться своїм насиченим і складним військовим досвідом, згадуючи про загиблих і поранених, а також про власні травми. Він розповідає про новобранців, яких йому доводиться готувати до "нуля". Олена вносить важливі нюанси з їхнього сімейного життя та листування, без яких картина життя Ферума на фронті була б неповною.

Розмову розпочали з теми, яку я зазвичай залишаю на кінець своїх інтерв'ю з військовими. Однак цього разу моє бажання дізнатися більше виявилося настільки великим, що я вирішив не відкладати.

Максе, чому саме Ферум? Єдине, що спало на думку — можливо, у дитинстві ви мали пристрасть до хімії. Але що насправді стоїть за цим вибором?

Цей позивний мені подарували моя дружина та донька. Протягом усього життя я присвячував себе спорту, зокрема бойовим мистецтвам. У мене було чимало переживань і випробувань. Одного разу моя донька сказала: "Тато, навіть якщо тебе сильно б’ють, ти завжди підводишся, адже ти - як сталь!"

І коли треба було брати собі позивний, моя дружина кохана каже: може тобі Айрон? Ти ж залізний, реально - ти залізний. Я кажу: та, Айрон -- то якось банально. А потім вона каже: Ферум, залізо. І воно одразу прижилося. Подібного позивного я ніде не чув. Буває, знайомимось із хлопцями з іншого підрозділу, я називаюся позивним, бо до нього вже більше звик, ніж до імені. А вони кажуть: о, чули, чули про тебе.

- Феруме, то ким ви працювали до війни?

- Я займався фарбуванням автомобілів, а згодом переключився на ремонт лобових стекол і їх установку. Працював на станції технічного обслуговування. Мав власну справу в Дніпрі, а згодом розширив діяльність у Києві.

Під час війни Феруму неодноразово пригадувалися його навички, здобуті ще до початку конфлікту.

Перед початком широкомасштабної агресії, чи у вас були якісь плани на випадок, якщо спалахне велика війна?

Зовсім ні. Я до останнього моменту не міг у це повірити. Дружина постійно повторювала: розпочнеться війна – а я не міг зрозуміти, як таке можливо в двадцять першому столітті? Це просто не вкладалося в моїй голові. Тоді ми ще тільки зустрічалися, і ось одного разу вона телефонує: "Максиме, війна". А я у той час спав міцно, не чув ні вибухів, ні нічого іншого. Вірити в це я почав лише пізніше, коли вже почув гуркіт вибухів.

Скільки часу потрібно було, щоб усвідомити велику війну як щось, що справді сталося?

Я миттєво усвідомив це. В той же момент у мене виникла ненависть до супротивника — адже вони зазіхнули на мій дім. Я за своєю суттю власник, і дуже бережно ставлюся до того, що належить мені. За своє я готовий йти на край, тому вирішив піти до військкомату. Якщо говорити відверто, моя дружина не хотіла, щоб я йшов.

Тоді у мене є запитання до твоєї дружини. Що ти сказала чоловікові, Олено?

Олена: Як і кожна мати, кожна дружина, я відчуваю невимовний страх за тих, хто мені близький. Розуміння того, що хтось мусить стати на захист своєї країни, своєї землі, важить на душі. Але, як це часто буває, в свідомості постійно крутиться думка, що захищати повинні інші – але не ті, кого ти любиш.

Проте, після деяких роздумів, вони дійшли висновку, що потрібно вирушати. Максим відчував великий трепет. Він не міг заспокоїтися, його думки були зайняті лише однією ідеєю: на мою землю здійснено напад, я повинен захистити тебе тут, аби в Києві та в центральних містах України хоч трохи панував спокій.

- Отже, Максиме, ви пішли до військкомату...

- Дружина з донькою поїхали до Польщі, а я наступного дня - бігом до військкомату. Але по дорозі до військкомату стояв військовий і направляв у садочок, де Дарницька ТРО. Зайшов туди - черга знов-таки, не приймають нікого. Я вперше прийшов - ні, вдруге - ні. Ну, думаю, потім якось піду. Це була п'ятниця. Думаю, піду у понеділок. І лежу у себе (а я допомагав якраз барикади будувати) -- і тут голос зсередини: іди зараз. А я - віруюча людина і вважаю, що це святий дух так сказав. Приходжу - знову багато людей. І от виходить людина і називає списки по 10 людей. А останній був Короленко, і людина була відсутня, я одразу кажу: там помилка, не Короленко, а Ткаченко. - Да? - Да, да. А у мене військовий квиток зі мною завжди....

- ...А вам пальця до рота не клади.

...Я відразу вирушив туди. Там відбулося невелике навчання, це була шоста рота, нас готували до знищення танків, адже існувала ймовірність, що ворог просунеться далі. Але незабаром все кардинально змінилося. Спершу ми поїхали на Дніпропетровщину, де проходили тренування на полігоні. Це було щось на зразок злагодження. Ми просто ходили, рили землю. Будь-яке злагодження — це добре, але...

- ...не дає жодного уявлення того, що буде в бою.

Так. Після цього - на Донеччину. Перші бойові зіткнення відбулися у Богородичному, що розташоване неподалік Святогорська, в районі, що раніше називали Шервудським лісом. Ворог займав позиції в Богородичному, а ми перебували на краю цього лісу, у лісопосадках. Я вже тоді командував відділенням, і ми з побратимами стояли на межі лісу. Ворог був у селі, але завдяки деревам вони нас погано помічали. Стріляти в нас не було сенсу, так само як і нам стріляти в них. Час від часу по нас працювали міномети, інколи навіть дуже активно. Але потім, якось, нам пощастило. Коли ми почали штурм, по всій лінії фронту ворога відтісняли - вони підпалили будинки для прикриття, і вночі відступили, залишивши техніку. Потроху ми почали просуватися вперед. Найжорсткіші зіткнення відбулися у Білогорівці Луганської області. Завдяки відвазі наших хлопців, Білогорівка досі тримається, ворог не може її захопити. У новинах мало говорять про саму Білогорівку та ту водокачку, за яку... навіть не можу підрахувати, скільки наших хлопців загинуло. Дуже багато. І на той момент нам ще пощастило: у ворога не було значних авіаційних скидів, дронів було обмаль.

У багатьох аспектах ця війна мала інший характер.

- Так. Оскільки ми ТРО, то завжди придані, і як такої зброї у нас нема. Що там - гранатомети, труби, трохи мінометів. А так - тільки стрілецька зброя.

- Коли на війні у вас з'явилися ці командирські функції?

- З самого початку. За військовим квитком я був командиром відділення ще коли служив в армії. От на війні і кажуть: ти за військовим квитком - командир відділення, а там хлопці - звичайні солдати. Отже, так і буде. Але вийшло так, що на початках терки були дуже сильні. Тому що всі дорослі, всі самі поприходили. Але потім все згуртувалося. Як нам казали, ферумцям краще пальця в рот не класти. Тому що ми були один за одного. Якби хтось, не дай боже, щось ляпнув на одного, то інші б пішли, просто голови попроламували.

Коли ви вступили до другої роти Дарницької ТРО взимку 2023 року, наскільки мені відомо, ви висловили вимогу, що це підрозділ залишиться з вами. Іншими словами, принцип «один за всіх і всі за одного» став вашим девізом.

Отже, коли ми прибули з Луганська на ротацію, шосту роту розформували. Нас розподілили: когось відправили в мінометний підрозділ, когось у п’яту роту, а інших — в різні місця. Я почав шукати шляхи, щоб разом із хлопцями подати рапорти на переведення до однієї роти. Врешті-решт нас перевели в п’яту роту, де ми знову зібралися разом. Але незабаром і її також почали розформовувати. Командир другої роти підійшов і сказав, що нас все одно розподілять по різних підрозділах. Повертаючись до мене, він зазначив: «Ферум, я знаю, що ви йдете тільки комплектом». Я підтвердив, що ми не бажаємо роз’єднуватися, а хочемо залишитися разом. І так ми перейшли в новий склад роти цілим відділенням.

Ключове запитання: які основні аспекти має усвідомлювати та виконувати командир підрозділу в першу чергу?

Дбати про людей – це найголовніше. Мої хлопці підтвердять: куди б нас не відправляли, я завжди був на передовій. Навіть коли ми перебували у Білогорівці, я самостійно пересувався між позиціями. Хоча зазвичай командир відділення не повинен цього робити. Взагалі, ніхто не ходить наодинці, всі в парі. Але я наважувався йти сам, бо так було зручніше... Я вже тоді відчував себе батьком для хлопців, навіть якщо вони старші за мене. Як я зазвичай жартував: у вас, хоч і вік вже дорослий, але я – ваш батько, а ви – мої діти...

Запитаємо у дружини: Олено, що стало причиною такого ставлення з його боку?

Олена: По-перше, він завжди був як батько для всіх. За знаком зодіаку - Лев. Ця людина завжди готова підтримати інших, проявляючи неймовірну турботу. Навіть у повсякденному житті він не дозволить тобі зайвий раз потурбуватися, завжди передбачає, щоб ти почувався в безпеці на всіх рівнях. Коли він пішов, я зрозуміла, що стане батьком для своїх хлопців. Він завжди воліє взяти на себе відповідальність, адже, на жаль, у нього є така риса: він не шкодує себе. Якщо з ним щось трапиться, він не бачить у цьому трагедії. Головне для нього - це безпека близьких.

- Скільки ви з донькою пробули у Польщі?

Олена: Макс, як тільки сказав, що іде на фронт, я вирішила повертатися. За фахом я вчитель початкових класів, тоді вела уроки з Польщі, і якраз так збіглося, що у мене закінчується навчальний рік онлайн, і він мені дзвонить: я, мабуть, буду іти. І я кажу: все, дівчата, ми виїжджаємо. І ми повернулись в Україну. Тому що я розуміло, що не дай бог що - ми можемо більше ніколи не зустрітися. Тому я повернулася з донькою, провели. Звичайно, були постійно... не сказати, що це були тривога. Тому що це нервові зриви, постійний стрес. Як моя мама казала: у тебе одна дорога, у мене сім доріг.

Тобі здається, що там на кожному кроці небезпека. Хоча воно так насправді і є. Коли вони виходили на позиції і ти з новин розумієш, що там постійна небезпека, що у ворога перевага на всіх рівнях, що хлопці майже не захищені - це був такий стрес. Ти постійно на пігулках.

Ферум: "Олена - це моя підтримка і моя надійна база."

Максе, в яких аспектах цієї війни ви брали участь?

- Ми воювали у Білогорівці - раз. Потім - Кремінна. Діброва. І зараз це - Лиманський напрямок. Зараз от кажуть: ротація, ротація. Та ні, ротацій не буває. Зараз уже про це все можна забути.

Найбільше випробувань я пережив у Діброві. Там ми зазнали суттєвих втрат. Я втратив двох своїх друзів, які прийшли разом – Апача і Чеха. Вони загинули під час однієї операції: Апач намагався витягти Чеха разом з іншими, але всі інші отримали важкі поранення. Ситуація була надзвичайно складною.

Двоє найкращих друзів, які прийшли разом і загинули, рятуючи один одного

- Я правильно розумію, що днями, вже у відпустці, ви їздили до обох на роковини?

Так, вони загинули вранці 23 січня. Я якраз тоді відвідав обох. До того ж, ще четверо хлопців з нашої роти також загинули.

Назвемо їх, адже подібні твори зберігають спогади про особистість.

- Я позивні назву, їх всі знають. Це -- Чех (він, до речі, був викладачем в університеті у 26 років), Апачі, Динамо і Футбол. Це ті, хто в той день загинув. Футбол - гравець нашої футбольної команди, звідси і такий позивний. Всі хлопці один одного рятували. Ніхто не думав, що ось, треба дочекатися евакуації...Ні, хватали - і тягнули. Але дуже сильний тоді був обстріл. Я не забуду той день, тому що я по рації якраз тільки вийшов, і вони мене замінили. І вийшло так, що я на відпочинку, але чую по рації крики, воплі. Я одразу вже вдягнувся повністю, взяв додатковий БК до підствольного гранатомета. Їжу взагалі не брав. І коли приїхали в Серебрянський ліс, мене привезли, до мене знайомий медик підходить: Ферум, заспокойся, тримай себе в руках. - Хто? - Чех - 200.

Ой.

Я просто кричав на весь ліс, адже для мене вони були як діти. Вже зовсім не контролював себе. Кажу: швидше, їдемо на позицію, в саме пекло. Під'їхала "емка", я стрибнув всередину. Водій затримувався, і я, не вагаючись, пересмикнув затвор, націлив автомат на нього і попередив: якщо ти зараз не вскочиш у машину і не рушиш, застрелю тебе на місці. Дісталися до КСП, я вискочив, заходжу в КСП, а командир роти каже: Ферум... - Хто ще? - Апачі.

Все. Я тихо спостерігаю - поруч ще стоїть ящик із вогнями. Обережно забираю його для себе та хлопців, що зі мною: один з нашої роти, а двоє - додаткові. Командир роти зауважує: по цій дорозі зараз під’їхати неможливо, там ведеться обстріл. - Я знаю стежку, якою можна пройти непомітно. Хлопцям кажу: якщо хтось відстане, або я його пристрелю, або чекати не буду - мені все одно.

Ми зайняли позицію. Ворог знаходився всього за 60 метрів, добре укріпившись. Упродовж усієї ночі я повзком тягнув важкі колоди. Якраз був мороз. Колоди важезні, по три метри завдовжки. Поки мій напарник сидів у укритті, спостерігаючи за ворогом та прикриваючи дірку від мінометного вогню, я вранці озброївся набоями і почав обстрілювати ворожі позиції. Я не вважаю себе героєм — скільки ворогів мені вдалося знищити, не знаю, але я нарахував 12 "ерпішок", які працювали проти нас. Мій напарник стверджує, що їх було більше 15. Під моїми ногами розірвалися дві гранати. В результаті я отримав контузію та поранення.

Після отримання першої травми

Нашу позицію атакували. Ворог обійшов нас з тилу, і коли я почув крики, заглянув через бійницю – побачив, що супротивник знаходиться всього в чотирьох метрах від мене. Я намагаюся навести автомат, але в паніці втрачаю контроль. Відступаю назад, і раптом у вікно влітає граната – на щастя, поранення не було серйозним.

Де саме ти отримав поранення?

- Мені прилетіло у голову, в руку і в ногу. До речі, у мене голова везуча - у мене три поранення у голову. Але господь Бог врятував. У Боровій я получив останнє дотепер поранення - в голову прилетіло.

Олено, яким чином ваш чоловік повідомив вам про своє поранення?

Олена: Я не розкрию деталей, як це сталося. Але коли він опинився в Харкові, практично в кожному місці, куди його заносили з травмами, йому доводилося намагатися утримуватися, і лікувати його доводилося майже силою.

- "Доктор, я здоровий"?

Отже, востаннє, коли я зателефонувала його куму, я попросила його про допомогу. Він зателефонував мені у відповідь і пригрозив: "Якщо ти не заспокоїшся, я відправлю тебе в психіатричну лікарню".

Високі зв'язки.

Олена: Це його кум повідомив, адже я звернулася з проханням. Це було справжнє випробування - він зовсім не усвідомлює, що ці травми потрібно лікувати негайно. Він у цьому плані дуже неспокійний.

Макс: Був один кумедний випадок, коли я вже втретє отримав удар в голову. Я заходив на свою позицію і попередив дружину, що пропаду десь на тиждень, плюс-мінус. Ми пробыли на позиціях чотири дні, а на п'ятий ранок мені в щелепу прилетіла куля. Дзвоню їй: "Олено, привіт!" Вона запитує: "Чому ти так рано?" Я відповідаю: "Трошки поранений." Вона запитує: "Куди?" — "Знову в голову." Вона каже: "Краще б у руку чи ногу, ти ж і так втратив багато, а тут ще й в голову!" І одразу ж приїхала до мене (усміхається щасливо. -- Є.К.).

Третє ушкодження голови.

Сміх — це добре, але ми все ж обговорюємо питання смерті.

Усі військові, які провели якийсь час на фронті та стали свідками смерті, мають в собі щось незвичне. Їхнє сприйняття смерті кардинально відрізняється від того, як це бачать цивільні. Я надсилав їй відео з позицій, де міномети ведуть вогонь, а я в той час насолоджуюсь кавою і ділюсь враженнями про чудовий день, коли світить сонце.

Олена: Пропонувала уроки, використовуючи гільзи у формі сердечок...

- Максе, у 2024 році ви пройшли сержантські курси у Великій Британії...

Вони провели п’ять тижнів у дорозі. Важливо зазначити, що з усіх знань, які я здобув там, найбільш корисним виявилося вміння планувати операції. У них це дійсно розвинено. Однак, ці методи не зовсім відповідають умовам України. В результаті, мене почали вказувати пальцем і називали психом. Я відверто висловлював думку, що якщо б ворог напав на вашу країну, спираючись на ваші плани, він би захопив її за один день. Це серйозно. За один день. Це абсолютно не відповідає нашим реаліям.

- Натівські стандарти під наші реалії цієї війни не підходять?

Абсолютно. Абсолютно.

Це тільки ваша точка зору, чи ваші колеги також поділяють цю думку?

- Цієї думки саме бойові сержанти. Нас питали: а хто брав участь у бойових діях, саме як піхота? Нас чоловік 8-10 з 80 підняло руки. Вони, інструктори, кажуть: ми розуміємо, що ми вас сильно не навчимо. Це ми повинні у вас вчитися.

Чи знаєте ви, яка підготовка є найбільш ефективною? Це створення бойових бригад і батальйонів. Замість того, щоб відправляти людей на навчання до Британії, Німеччини, Франції чи в інші країни, варто організувати навчальні центри на базі наших батальйонів. Уявіть, наш командир батальйону вміло організував цей процес. Я навчав хлопців, які тільки що закінчили курси, і вони залишалися з нами ще на тиждень, 7-10 днів, для додаткового навчання. Ми ділилися своїм досвідом, і хлопці зізнавалися, що отримали набагато більше знань від нас, ніж під час навчання за кордоном.

У нас також функціонують навчальні центри. Проте насправді (хоча про це не варто згадувати в новинах) там бракує досвідчених бойових сержантів і офіцерів, які пережили справжні випробування війни; тих, хто отримав поранення в окопах, хто в буквальному сенсі піднімав шматок хліба, ковбаси або сухпайка, який залишився після мишей. Коли ти копаєшся в цьому бруді, щоб знайти щось їстівне, або тягнеш воду по кілька ковтків у спеку... Ось ці хлопці, які пройшли через все це, дійсно можуть навчити чогось корисного. А в навчальних центрах зазвичай працюють інструктори, які просто володіють теорією. Вони змушують молодь бігати в бронежилетах, виконувати завдання, але це не завжди корисно. Не хочу, щоб після їхніх тренувань людина приходила до мене з травмами, бо хтось не зумів навчити правильно.

Багато молодих хлопців вчать речам, які просто не вкладаються в голову. Я їм кажу: хлопці, забудьте про це. Потрібно діяти інакше. На самому початку війни один з моїх колишніх бойових товаришів дав мені важливу пораду: щоб вижити, потрібно вміти бігати, копати і не зловживати алкоголем. Ось тоді є шанс залишитися живим. Всім відомо, що перше, що потрібно мати – це лопата. Якщо добре закопаєшся, то виживеш. Моє відділення, поки всі були в безпеці, копало всюди, де тільки можна. Навіть в Білогорівці, серед крейдяних пагорбів, ми змогли рити тунелі. Це точно таке ж виклик, як працювати з гранітом. Або, наприклад, в Кремінній, в Серебрянському лісі: як тільки припинялися обстріли, всі окопи знову засипалися. Коли є хоч трохи часу, коли нічого не літає, ми відразу починаємо копати, не шкодуючи сил. Якщо ви потрапляєте на позиції, де окопи ледве по коліно, то в нас – все по-іншому, ми копаємо глибше. І дуже важливо постійно маскувати свої позиції. Багато хто не звертає на це уваги, а з висоти нас видно ворогу. Тому ми старалися максимально закритися, і я просив наших операторів дронів: знайдіть нас. Вони відповідають: ми вас не бачимо. Якщо ви нас не бачите, знаючи, де ми, то і ворог нас не знайде!

Створювали фальшиві позиції. З того місця випустили кілька снарядів з міномету – і миттєво зникли. Це динаміка, завжди потрібно бути в русі.

Отже, накопичено великий обсяг досвіду. Якщо планується створення навчальних центрів, варто залучати інструкторів, які мають досвід у штурмових та диверсійних операціях. Також важливо включати до команди сержантів і офіцерів, які спеціалізуються на обороні та утриманні позицій. Адже одна справа - провести штурм і залишити місце, а зовсім інша - це коли до оборонних позицій приєднуються ті, хто їх надійно утримує.

- Слухаю і думаю: як виходить, що з людей, які фарбували машини, виходять такі мислячі командири?

Не можу сказати точно. Не вважаю себе видатним лідером, я просто звичайна людина. Однак, завдяки своїй дружині, я відкрив у собі творчу сторону і почав малювати, хоча до цього не тримав пензля в руках цілих 30 років.

Олена: Він займався малюванням у дитинстві, і я теж малюю. Я кажу: сідай і малюй, у тебе вийде. Адже це допомагає зняти напругу з розуму.

- Вона у мене командир. Каже: сиди там командир, а тут -я у тебе командир. Я не проти.

- Питання від усередненого тилового читача: чим займається головний сержант роти ЗСУ в реаліях війни? Ваш погляд на вашу посаду.

Я висловлюсь так: командир роти – це, безумовно, командир. А головний сержант роти – це, можна сказати, батько. Він завжди готовий підтримати і подбати про підлеглих. Головний сержант повинен постійно думати про всіх: як вони виходять, як повертаються. Навіть якщо хтось із хлопців вирушає, я їх проводжаю, незалежно від того, яка година – четверта ранку чи друга. Так само я зустрічаю їх. Моя задача – організувати побут і виховати в хлопцях дух єдності, щоб ми всі були як одна велика родина.

Яка рота зараз під вашим командуванням як головний сержант?

- 112-та бригада, 126-й батальйон, друга рота піхоти.

- Готуєте новоприбулих?

- Зараз їх нема. А коли приходять...Всі люди різні. Головне - їх налаштувати; тому зараз, прибувши сюди і зайшовши до військкомату -- повідомити про прибуття у відпустку - я подивився на цих людей. Майже у всіх - згаслі очі. У цих людей в думках: нас пригнали сюди і нас вб'ють обов'язково. Треба пояснювати, розповідати їм, що ворог гине так само. Не треба боятися. Коли мої хлопці - останній призов, що тренував - прийшли з бойових, вони такі: вони лізли, ми завалили. Всі такі на драйві. Кажу: ну що, страшно? - Спочатку страшно, а потім, коли пішла движуха, то все нормально. - Хочеться ще їх нищити? - Так!

- Круто.

Важливо постійно підтримувати зв'язок з ними. Це має бути регулярним. Я можу завітати до них навіть вночі для розмови або вдень. Як тільки з'являються волонтерські можливості, я одразу інформую: "Хлопці, ось що є". Я намагаюся створити атмосферу справжньої родини. Коли одні вирушають на позиції, інші займаються облаштуванням побуту в домівках, готують їжу. Це дозволяє, коли хлопці повертаються, отримати гарячу їжу, нагріту воду, можливість попрати речі і прийняти душ — всі ці дрібниці дуже зближають їх. Немає жодного відчуття, що це тільки моє, і не чіпайте. Також ми постійно проводимо навчання. Наприклад, нещодавно ми поїхали на стрільбище не вдень, а під вечір, коли день переходив в ніч. Це той момент, коли ворог може бути найбільш активним. Хлопці мали можливість постріляти з різних позицій, а я їх координував.

Які були кути зору?

Вони просто запалювали свічку і ставили її в стороні, за якимось шматком металу, ніби це ворожий снайпер стріляє - маленька ціль. І хлопці намагалися влучити в неї. Вони усвідомлюють, що це життєво важливо для них. Це їхнє виживання.

Що ще, окрім стрільби, є частиною вашої підготовки?

- Та все, стрільба і гранати. Вони всі в броні та касках вирушили кидати гранати. А я в звичайному одязі — хоч це й не зовсім припустимо. Вони це помічають, і в них руки починають тремтіти. Я їм кажу: хлопці, не переживайте, якщо ви випадково кинути погану гранату, то вам лише трішки пощастить, а от мені буде погано. І їхні руки тремтять ще сильніше. Я демонструю, знімаю чеку з гранати поруч із ними, кидаю її і кажу: нічого страшного. Після цього вони вже починають думати: справді, це не так страшно.

Або я кажу: міцно тримайте зброю, адже якщо вона зміститься вбік, ви можете вразити мене. Вони також відчувають хвилювання, але ти демонструєш, що тут немає нічого страшного. Якщо слідувати певним принципам, все буде в порядку.

- Які це правила?

- Ніколи не направляти зброю на побратима. Направляєш тільки туди, куди збираєшся стріляти. Ти маєш знати постійно, чи є у тебе патрон у патроннику чи немає. Слідкувати за зброєю своїх побратимів. Тому що часто буває, що побратим іде, і запобіжник у нього зачепився, і він не бачить. Але мало чи що - палка раз на рік теж стріляє. Ти маєш передбачати на 10 кроків вперед, все контролювати. Недарма кажуть, що ті, хто брав участь в боях, повертаючись сюди, не можуть розслабитись.

Постійно знаходишся під контролем власних думок. Військові невпинно стежать за небом, землею та навколишніми кущами. Велике скупчення людей викликає в тобі відчуття напруги та загрози з усіх боків. Іноді емоції можуть вийти з-під контролю. У мене також траплялися такі моменти. Але я намагаюся вибачитися перед людьми, адже це не було навмисно. Важливо навчитися стримувати свої емоції, хоча це зовсім нелегко. Можливо, варто менше стежити за новинними заголовками.

Чому так?

Ти просто відчуваєш, що втрачаєш розум. Коли ти тут, прагнеш повернутися туди, а коли там — мрієш про дім. Необхідно знайти якийсь компроміс. Повернутися до реальності після цього надзвичайно складно. Однак цивільним не варто боятися нас. Адже через ТЦК люди стали настороженими до військових. Я пам’ятаю, як нас обіймали і дякували за нашу службу. Зараз цього вже немає. І ви бачите, я не в військовій формі. Це не тому, що я когось боюся. Я не маю страху. Я просто не хочу лякати цивільних своїм виглядом, адже це викликає у них напругу.

Мене вражають такі люди. Це ж елементарно: ти можеш спокійно сидіти в кафе, адже там є людина в формі, яка тебе охороняє. Якщо ж військовий повернувся додому, це означає, що він або у відпустці, або отримав поранення, або виконує завдання, яке йому дозволив командир. Як можна цим налякати? Навпаки, мені стає тепло на душі, коли я зустрічаю військового. Наче існують дві різні нації...

Так і є. Хоча військовим не все доступно для розуміння. Ми дивимося, як поліцейські пересуваються на пікапах, які їм тут абсолютно не потрібні. Чи виходить так, що для поліції у нас найкращі автомобілі, а ми змушені збирати гроші на свої машини по дрібницях зі своїх зарплат? Усі вважають: о, військові отримують по 100 тисяч. Але скільки з цих грошей йде на автомобілі? Сумами, які просто вражають. Пальне для нашої техніки ми купуємо разом з хлопцями на АЗС, а не в батальйоні. Бо та солярка, що там є, просто не підходить — миттєво згорає. Усі запчастини також купуємо самостійно. Іноді, в поспіху, не звертаєш уваги на ямки на дорозі, адже в будь-який момент може прилетіти.

Треба РЕБи. Їх немає, бо вони шалені гроші коштують. На кожну ЩО САМЕ? потрібен РЕБ. А буває, що по 3-4. Тому що РЕБ ламається об гілки, або осколки. Це все - розхідні матеріали.

На завершення нашого інтерв'ю ми хотіли б звернутися до читачів із проханням підтримати ваш підрозділ фінансово для придбання запасних частин для автомобілів — кожен може долучитися, скільки зможе. А тепер продовжимо нашу бесіду. Максе, ви займаєтеся підготовкою новачків до нульового рівня. Звісно, для людини з вашим досвідом це є нормою. Проте, чи траплялися у вашій практиці ситуації, коли новачок висловлював побоювання, кажучи: "Сержа́нте, я не готовий іти на нуль, мені страшно"?

У мене не було подібних ситуацій. Зазвичай, коли це трапляється, люди починають говорити про свої болі: «У мене тут щось болить, там щось непокоїть...». Вони намагаються знайти медичне пояснення своїм переживанням. Я завжди нагадую своїм товаришам перед виходом на завдання: «Всі ми відчуваємо страх. Я теж боюся кожного разу. Можливо, навіть більше за вас, адже я пережив багато травм. Я бачив, як хлопці гинуть, як тіла розриває на частини. Це страшно – коли хребти висять на деревах, відриваються ноги... Я все це бачив, і мені справді страшніше за вас. Але я усвідомлюю, що якщо ми не підемо на заміну нашим хлопцям, то вони також не зможуть змінити нас. Ми – одна велика родина. Повірте в це. Не намагайтеся налаштувати себе на те, що, вийшовши, ви загинете. Завжди, коли виходите, залишайте вдома якісь плани: я повернусь; можливо, треба підшити одяг, або щось купити, чи написати дружині вірш, надіслати класний смайлик. З такими думками ідіть. Ви йдете на серйозну роботу. Пропрацювали – повернулися. Ви повинні бути впевненими у своєму поверненні. Якщо ви виходите з думками про загибель, то це може статися. Не привертайте до себе це. Пам’ятайте, що ваші рідні моляться за вас. Довіряйте їм. Мене не раз рятувала молитва моєї дружини та друзів. Навіть атеїсти говорять, що стають віруючими, коли бачать, скільки разів я виходив з ситуацій, в яких не мав би вижити.

- Маю питання для вас як для людини, що вірить. Як ви ставитеся до заповіді "не вбий"? Яке значення вона має для вас особисто?

Мої діти якось запитали: "Тато, ти коли-небудь вбивав?" Я відповів: "Ні, я не вбивав, я лише захищав." Це справді суттєва різниця — вбивати чи захищати. Коли ти вбиваєш, ти позбавляєш життя одну людину, а коли захищаєш, ти оберігаєш багатьох.

- Максе, скажіть, що б ви змінили у підході діючої влади до процесу мобілізації? Так, ви не президент і не міністр оборони. Але ваша думка для мене важливіша, ніж більшості так званих експертів, бо ви знаєте ситуацію знизу.

Усі розуміють, що не всі правоохоронні органи пішли воювати. Це факт. Велетні, які повинні захищати, виявляється, борються лише проти мирного населення. У мене на фронті служать люди 50-58 років, з безліччю хвороб, зростом метр шістдесят. Але вони тримаються. А тут здорові хлопці, які їздять на розкішних авто, кажуть, що не готові до дій. І знову ж: система покарання відсутня, все зводиться до кумівства. Ніхто ж не бачить, скільки грошей зникає у військкомів. Ця вся структура. Не буду говорити про всіх, але їх засудили, випустили під заставу, і в них залишаються ще більші суми! Один з військкомів мав у своєму кабінеті мільйон доларів. Виникає питання: скільки дронів можна купити на мільйон? Ми б могли забезпечити Донецький фронт усім необхідним!

А тим часом Ферум і його команда отримують підтримку від своїх друзів.

Ось перший момент. Продовжуємо.

- Другий пункт - ставити на керівні посади саме бойових сержантів, офіцерів, а не лизоблюдів якихось, які підлизали як слід керівництву. На всіх керівних посадах мають бути бойові люди, які пройшли горнило.

Третій аспект, який ви б хотіли змінити в процесі мобілізації для поліпшення ситуації?

Не впевнений, що щось можна змінити. Справді, здається, що це вже остаточно.

Які у вас думки, коли натрапляєте в новинах на інформацію про те, що представники адміністрації президента Байдена в кінці його терміну заявляли, що українській владі слід дозволити призов на службу для молоді віком від 18 до 25 років?

Ні, я категорично не згоден з цим. По-перше, це призведе до руйнування основ нашої нації. Але цей молодіжний сегмент необхідно правильно виховувати, щоб вони усвідомлювали, завдяки кому ще мають можливість жити тут, насолоджуватися миром та відвідувати кафе. Я не проти, щоб вони виходили на вулицю. Але вони повинні також брати участь у спільних справах. Нам часто кажуть: запровадили 5% військовий внесок. Але куди ж ідуть ці кошти? На армію? Ні, я цьому не вірю. Я знаю, на що вони йдуть. На те, щоб певні особи могли їздити на розкішних автомобілях та мати мільйони на рахунках у банках!

Олена: У мене виникло питання: чому військовослужбовці змушені брати свої нещасні 10 днів відпочинку за власний рахунок? Чому поліцейські отримують оплачувану відпустку від держави, тоді як військові, які ризикують своїм життям на ваш захист, щоб ви могли почуватися в безпеці, мають приїжджати додому і проводити 10 днів з родиною, щоб трохи відновити свої сили – за свій кошт? Чому так?

Так, це ті самі відпустки. Ви повинні надавати їх принаймні в п'ять разів більше, ніж бойові! Щоб людина могла прийти і не турбуватися ні про що. Просто відволіктися. А цього немає!

Олена: І ще одне дуже складне питання. Чому з моменту створення нашої держави ми сплачували податки на підтримку військових, лише для того, щоб зараз вони відправляли цивільних на фронт?!!

Макс: Мабуть, у всіх схожа ситуація. Чому в їхньому випадку пенсія настає у 45 років, а у нас, військових, які служать там, — аж у 60? А ще спробуй зібрати всі ці документи, щоб оформити списання. Насправді, скільки з тих, хто бореться з перших днів, залишилося? Можливо, лише 5%?

- Думаю, ніхто не рахував.

Так і є. Лише близько 5%. Інші або загинули, або стали інвалідами. В принципі, по-іншому не виходить. Я бачу, що нашій країні не вигідно, щоб ми здобули перемогу. Справді це так. Що б там не говорили, мені абсолютно байдуже. Але війна – це неймовірні гроші. І не для нас. Ці кошти йдуть на командування та керівництво держави. Питання до Зеленського: чому, якщо поліція підпорядкована тобі як президенту, їй потрібні пікапи? Для чого це? Щоб возити свої задниці? Справжня причина? У всіх військових, що з перших днів, є відчуття справедливості. Скільки з того малого відсотка, що повернеться, не зможуть стримати свої емоції (і це будуть жахливі наслідки)? Кого вони будуть вбивати? Вони будуть. Конфлікти неминучі. Дивлячись на цих товстосумів, що ходять, що ми хочемо зробити? Так, мені б хотілося, щоб у нас була смертна кара, щоб зібрати цю всю нечисть... Я кажу дружині: якби мені дали пістолет і сказали: ось тобі тисяча осіб, і за день ти маєш їх всіх застрелити, я б це зробив. Навіть і не замислюючись. Тому що це і є вороги нашої країни. Вони не патріоти. Вони – паразити, що живляться кров‘ю звичайних людей. А з вашої зарплати теж знімається 5% податку. Але ці гроші не йдуть на армію.

Ви знаєте, я відразу починаю хвилюватися. Лише моя дружина здатна мене заспокоїти.

- Велика частина українського тилу, я б сказав, вагітні мирними обіцянками президента Трампа. Зараз цей термін продовжується. Чи вірять на фронті у цей мир?

Ні, вони не мають віри в це.

Він зараз активно тисне на Путіна (або ж робить вигляд, що тисне) і стверджує, що Україна готова до переговорів. Уявіть собі, як можуть виглядати ці переговори. Це процес, в якому обидві сторони змушені будуть йти на компроміси, навіть якщо вони можуть вважатися несправедливими. Тому виникає запитання: які поступки ви вважаєте допустимими, на що можна погодитися? І що абсолютно неприпустимо? Це дійсно складне питання...

Це складне питання ще й тому, що, усвідомлюючи втрати серед друзів, синів і батьків, люди кажуть про "мирний план". Проте важливо усвідомлювати, що відновлення цих територій виявляється абсолютно неможливим через величезну кількість зброї. Бажання покінчити з війною є дуже сильним. Дійсно, багато людей, які не проходять ротацію, вичерпали свої сили. Військові опинилися між двома вогнями: з одного боку — ворожа країна, а з іншого — наша власна держава та її влада, яка не готова до завершення конфлікту.

І ще одне: навіть якщо зараз укладеться мирна угода, вона залишиться лише формальністю. Конфлікти продовжаться, подібно до початку АТО, зі справжніми бойовими зіткненнями. Все це буде намагатися замаскуватися. І, мушу сказати, таке перемир'я може тривати роками. А потім ворог знову завдасть удару.

- Змінивши розташування.

- Так. Він забере і Дніпропетровську область, і Запорізьку, і Одесу. Це 100%. Тут не треба навіть буде якимось аналітиком. В історії це багато разів було.

Усі усвідомлюють, що довіряти росіянам не варто. Також не слід покладатися на Захід. Вони можуть красиво говорити і усміхатися, але насправді це лицеміри. Я кажу це цілком серйозно. Якщо Росія продовжить свої агресивні дії...

Війна вигідна всім. І Рашці і нашій владі. Тому що це ідуть величезні кошти. Всі кажуть: ось, Росія, економіка впаде. Да не впаде, вони ж своїм людям платять. Їх вбивають - і ці кошти залишаються всередині. Вони нікуди не діваються. З чого це взяли, що їхня економіка впаде?

Останнє питання. Уявімо, що влітку сторони укладають це крихке перемир'я, і більшість учасників конфлікту отримують шанс повернутися додому, щоб відновити своє особисте життя. Які плани у вас на цей час?

- Подалі від війни, від військових віддалятися хочу...

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"