"Протягом 25 років Путін уявляв собі саме такий світ. Тепер це стало офіційною доктриною Сполучених Штатів", - зазначила Ганна Гопко, коментуючи нову національну стратегію США.

Голова правління Мережі захисту національних інтересів "АНТС" та колишня народна депутатка Ганна Гопко проаналізувала національну стратегію безпеки США, яка має на меті провести перемовини з Україною і Росією для завершення конфлікту. У своєму блозі на платформі Еспресо вона проводить паралелі між цим документом та історичними подіями, такими як Мюнхен-1938, Ялта-1945 і Будапешт-1994, які призводили до серйозних наслідків. Ганна Гопко закликає Україну не мати ілюзій щодо нинішньої американської влади, акцентуючи на необхідності зміцнення європейської оборони та розвитку власних сил і оборонної промисловості.

"Білий дім оприлюднив Національну стратегію безпеки. 40 сторінок тексту, які варто прочитати двічі -- другий раз, щоб переконатися, що перший не був галюцинацією. Пардон, але це реальний документ реальної адміністрації реальної наддержави. І це найстрашніше.

Терміни в документах подібного рівня мають вагоме значення. Кожне слово ретельно підібрано, а кожна фраза узгоджена експертами в галузі юриспруденції, дипломатії та військової справи. Тут немає випадкових висловлювань. Отже, використання терміна "Ukraine War" є не помилкою редактора, а свідомо обраною концептуальною рамкою.

Не "російська агресія" або "вторгнення". Лише "Війна в Україні". Український конфлікт. Образ агресора поступово зникає. Війна сприймається як виклик для України, а не як злочин з боку росії. Ніхто не називає "Війною Польщі" події вересня 1939 року. Проте американська стратегія вживає термін "Війна в Україні" щодо лютого 2022 року. Це відбувається систематично.

Далі розгортається справжній хаос. Документ тричі акцентує на концепції "відновлення стратегічної стабільності з росією". Тричі. Йдеться не про покарання за агресію, не про дотримання міжнародного права, не про збереження територіальної цілісності. А про стратегічну стабільність з країною, яка проводить геноцидну війну.

Стратегічна стабільність з Росією нагадує про Ялтинські угоди. Це мова, що розділяє світ на сфери впливу. Це укладення угод великих держав, які залишають поза увагою інтереси менших країн. Цей термін має коріння в епоху, коли США і СРСР визначали, кому належить Європа. Сьогодні ця позиція стала офіційною для Сполучених Штатів. Вони прагнуть стабільності у відносинах з Путіним, тоді як питання справедливості, прав людини та суверенітету відходять на другий план.

Цей документ окреслює основний інтерес як "негайне завершення конфлікту в Україні". Не йдеться про перемогу. Не про повернення суверенітету. Не про покарання агресора. А саме про оперативне зупинення. Негайне завершення. За будь-яку ціну. За будь-яких обставин.

Дипломатична мова прозора. "Швидке припинення" означає капітуляцію. Територіальні поступки назвуть компромісом. Відмову від справедливості -- зрілістю. А тих, хто опирається, звинуватять у нереалістичних очікуваннях.

Але найдивовижніше -- як документ говорить про союзників. Німеччину звинувачують у будівництві заводів у Китаї на російському газі. Європейські уряди описуються як "нестабільні меншини, що топчуть демократію". Європейцям закидають підрив демократичних процесів і ігнорування волі народу.

Зачекайте. Чи можна стверджувати, що американська стратегія звинувачує демократичні уряди Європи в узурпації влади?

Подібна риторика лунає з російських телевізійних каналів вже протягом останнього десятиліття. Саме так висловлюється путін. Він стверджує, що європейські еліти не мають легітимності, що вони не прислухаються до голосу народу і що війна слугує їм для збереження влади. І тепер така ж позиція стала офіційною в Вашингтоні.

Коли американській стратегії починає співзвучити з Russia Today, це свідчить про серйозні проблеми.

Структура цього документа базується на трьох ключових принципах. Доктрина адміністрації Трампа для Західної півкулі визначає цю територію як область виключного впливу США. Перекладення відповідальності на союзників передбачає, що Європа повинна самостійно забезпечувати свою безпеку від загроз з боку Росії. Пріоритет національних інтересів означає, що кожна країна ставить свої власні інтереси на перший план і не втручається у внутрішні справи інших держав.

Логіка в цьому питанні досить пряма. Якщо Сполучені Штати мають свою доктрину Монро, яка стверджує, що західна півкуля є сферою виключних інтересів США, забороняючи Європі втручатися в американські справи, в той же час США не втручаються в справи Європи, то чому Росії не слід розробити подібний підхід для пострадянського простору? Такий спосіб мислення нагадує епоху ХІХ століття, коли великі держави ділили світ на сфери впливу, а менші країни змушені були підкорятися. Це характерно для китайського підходу в міжнародних відносинах, де сила визначає право, а не міжнародні норми чи цінності.

Документ не висловлює цього прямо, але логіка очевидна. Для тих, хто не вловив суть, є параграф про "термінову необхідність врегулювання" і "відновлення стабільності". Якщо перевести на дипломатичну мову — ми досягнемо угоди з Москвою, розподілимо сфери впливу і закриємо очі на незначні деталі.

Є момент абсолютного абсурду. Документ з тріумфом повідомляє про вісім конфліктів, які були розв'язані протягом восьми місяців завдяки дипломатичному таланту президента. Серед них: Камбоджа та Таїланд, Косово та Сербія, ДР Конго і Руанда, Пакистан та Індія, Ізраїль та Іран, Єгипет і Ефіопія, Вірменія та Азербайджан, а також ситуація в Газі.

Це явище величі виступає в ролі державної політики. Президент, який не здобув Нобелівську премію миру, намагається компенсувати це шляхом створення "історичних перемог" у великих масштабах. Не має значення, чи дійсно конфлікти вирішені. Не має значення, чи вони продовжать існувати завтра. Головне — мати що зафіксувати в хроніках тріумфів.

До речі, FIFA вже оголосила, що вручить Трампу першу в історії премію миру FIFA під час жеребкування чемпіонату світу 2026 року. За "сприяння об'єднанню людей у світі в дусі миру". Футбольна організація, що десятиліттями асоціюється з корупцією, тепер роздає премії миру. А президент США, що демонтує систему міжнародної безпеки, їх отримує. Це більше нагадує політичний театр, ніж реальну стратегію.

Хто є автором цієї стратегії? Зазвичай її розробляє Рада національної безпеки у співпраці з Державним департаментом, Пентагоном та розвідувальними службами. Команда з десятків експертів ретельно аналізує кожне слово. Юридичні фахівці перевіряють документ на відповідність зобов'язанням.

Але Раду національної безпеки знекровлено до стану клінічної смерті. У травні Трамп звільнив десятки експертів -- штат скорочено наполовину. Радника з нацбезпеки Майка Волца вигнали. Держсекретар Рубіо тепер суміщає дві посади -- очолює Держдеп і виконує обов'язки радника з нацбезпеки. Роль Ради нацбезпеки зведено до нуля. Президент покладається на Рубіо та інших членів кабінету, а не на професійних експертів.

Замість системи, де фахівці ретельно аналізують, координують і перевіряють кожен крок, в нашій реальності з'явився Рубіо, який просто слідує вказівкам президента. "Зроби те, принеси це, виконай!" – ось що чекає від нього президент. Ніякого аналізу, ніякої координації і жодної перевірки на відповідність законодавству. Лише механічне виконання без жодного сенсу.

Документ читається так, ніби його писали люди, що ніколи не відкривали підручника з міжнародних відносин. Зате багато дивилися російське телебачення. Хтось, хто думає, що геополітика -- це реаліті-шоу. Хтось, хто вірить, що можна зробити deal з путіним, як з підрядником.

Два запитання, на які потрібно буде дати відповіді.

По-перше, скільки ще життів має бути втрачено, скільки націй повинно зазнати краху, скільки партнерів зраджено, перш ніж американці усвідомлять реальність? Коли ж вони нарешті зрозуміють, що їхня зовнішня політика знаходиться в руках людей, які не здатні відрізнити бізнес-угоду від стратегічного підходу?

Інше питання. Як виправдовуватимуть свої дії ті, хто нині працює в команді президента? Якими словами пояснюватимуть своїм дітям і внукам, що стали частиною легітимації автократичних структур? Як вони будуть розповідати про те, що зруйнували систему безпеки, над якою Америка працювала протягом восьми десятиліть? Як визнають, що їхні підписи стали символом капітуляції перед авторитарними режимами?

Історія не знає пощади. Ті, хто уклав угоду в Мюнхені 1938 року, були впевнені, що забезпечили мир. Проте згодом їх запам'ятали як тих, хто сприяв виникненню Другої світової війни. Сьогодні ж ті, хто втілює подібну стратегію, вважають, що роблять Америку величною. Але історія, можливо, запам'ятає їх як тих, хто підірвав американське лідерство та заклав основи для нових конфліктів.

Для України це сигнал тривоги. Найсильніший союзник, на якого покладали великі сподівання, вже не виступає у ролі стратегічного партнера. Україну сприймають не як союзника, а як виклик. Переговори відбуватимуться за принципами великих держав, які ухвалюють рішення, не враховуючи інтереси менших.

Які кроки вжити? Потрібно відмовитися від ілюзій щодо американських гарантій за цієї адміністрації. Негайно необхідно посилити європейський фронт — ті держави, які усвідомлюють екзистенційну природу загрози. Варто налагодити співпрацю з американським Конгресом, обминаючи виконавчу владу. Там все ще є люди, які пам’ятають про союзницькі зобов'язання.

Найголовніше — це припинити сподіватися на зовнішній порятунок. Необхідно мати власну промисловість, озброєння та силу. Витрати Європи на оборону повинні зростати не за вимогою зовнішніх факторів, а через усвідомлення того, що альтернативою є загибель. Спочатку — зміцнення потужностей, а вже потім — документи, декларації та дипломатичні зусилля.

Найприкріше — цей документ міг би виглядати зовсім інакше. США володіють усіма необхідними ресурсами: найпотужнішою економікою, найсильнішою армією і найбільшою кількістю союзників. Проте, замість того, щоб укріпити міжнародний порядок, стратегія пропонує повернення до реваншистських ідей. Це нагадує епоху ХІХ століття, коли великі держави ділили світ між собою, а менші країни змушені були підкорятись.

Путін уявляв собі цей світ протягом 25 років. Тепер це стало частиною офіційної американської доктрини.

Історія свідчить, що коли потужні країни починають обговорювати сфери впливу та стратегічну рівновагу, це часто завершується військовими конфліктами. Це не відбувається через бажання, а через те, що динаміка балансу сил неминуче призводить до зіткнень. Питання полягає не в тому, чи станеться війна, а в тому, скільки американських військових загине в конфлікті, який ця стратегія робить неминучим, перш ніж США усвідомлять наслідки своїх дій.

Історія це вже показувала. Мюнхен 1938. Ялта 1945. Будапешт 1994. Кожного разу великі держави домовлялися про стабільність. І кожного разу це закінчувалося катастрофою. Не для тих, хто домовлявся. А для тих, про кого домовлялися.

Цього разу все інакше. Тепер не потрібно чекати, поки інші візьмуть на себе відповідальність за наше майбутнє. Адже вже очевидно: майбутнє Європи залежить лише від самої Європи. Усе інше — це лише стратегії, декларації та меморандуми, які насправді не мають ваги. Хоча папір і може горіти, справжня сила — в діях.

Вміст, представлений у розділі "Блоги", відображає особисті погляди автора і може не відповідати думці редакції.