Єгор ТВЕРДОХЛІБ: "Поки що не час думати про національну команду."

Цей спортсмен став, напевно, найяскравішою фігурою в українському футболі в листопаді та грудні. Єгор Твердохліб, який зовсім нещодавно відсвяткував своє 24-річчя, продемонстрував вражаючу результативність, забивши у п’яти матчах поспіль, при цьому вражаючи всіх своїм футбольним інтелектом у різних ігрових ситуаціях. Ми домовилися про цю розмову ще до фінального поєдинку криворіжців проти "Карпат". У матчі з львівською командою Єгор знову вразив ворота суперника, що, безперечно, додало енергії нашій бесіді. Ми обговорили безліч тем: від того, як у 14 років його вигнали зі школи київського "Динамо", через труднощі, з якими він зіткнувся, перш ніж знайти професійну команду, до його думок про національну збірну та переживань за близьких на фронті. Але почали ми нашу розмову з футболу та обговорення завершального матчу осінньої частини чемпіонату для криворізької команди.

- Єгоре, першу частину сезону "Кривбас" закінчив гарячим поєдинком проти "Карпат". Команда перемогла, ви забили. Мабуть, ліпшого фіналу годі видумувати.

Ця перемога виявилася складною, але надзвичайно приємною. "Карпати" суттєво покращили свою гру порівняно з першим колом. Це видно з останніх результатів та загальної якості виступів львівської команди. Вони стали більш злагодженими у своїх діях. З "Карпатами" завжди важко грати, тому перемога над такими суперниками завжди приносить радість. Ми також пам'ятали про гру першого кола, коли на початку матчу мали значну перевагу. Протягом перших тридцяти хвилин нам потрібно було завершити гру, але ми не реалізували пенальті, втратили кілька можливостей забити з гри, а в результаті пропустили два голи поспіль.

Чому в суперечці між "Кривбасом" і "Карпатами" настільки високий рівень емоцій?

- Мені здається, що на полі цей матч нічим не відрізнявся від будь-якого іншого. Принаймні, я точно виходив на "Карпати" без якихось особливих емоцій, з наміром виконати те, чого від мене вимагають тренери. Так, як завжди. Найперше хотілося виграти і піти з позитивними емоціями у відпустку. Все інше не цікавило. Так, помітив, що перед матчем був якийсь особливий ажіотаж. Але на мене він не вплинув ніяк.

"Олександрія", "Шахтар" та "Рух" - це клуби, які займають верхні позиції у турнірній таблиці, але нещодавно втратили важливі очки через так званий "валізний" настрій. Що ж допомогло "Кривбасу" уникнути подібної ситуації?

Юрій Миколайович (Вернидуб - авт.) напередодні матчу підкреслив, що в жодному разі не слід дозволяти собі розслабленість. Інакше залишаться негативні враження, які можуть затьмарити як оцінку першої половини сезону, так і старт відпустки. Власне, ми зосередилися і досягли того результату, який очікували від нас тренери, вболівальники, керівництво, та й ми самі.

Єгоре, останнім часом ви демонструєте вражаючі результати! Чи можете поділитися, що стало причиною такого прогресу саме в цей період?

Вважаю, що так і сталося. Якщо людина віддається своїм тренуванням, працює над собою і прикладає додаткові зусилля, рано чи пізно Бог винагородить її. Я був у цьому впевнений навіть у ті моменти, коли не грав або грав мало. Найважливіше – це праця та віра у власні можливості. Те, що в кінці року я почав забивати більше, безсумнівно, має частку удачі. Але удача приходить до тих, хто цього справді заслуговує.

- На старті сезону, коли команда грала в єврокубках, готовність була іншою? Чи, може, специфіка тренерських вимог тоді відрізнялася від сьогодення?

Не можу сказати, чи відрізнялась підготовка в "Кривбасі" цього року від минулого, адже в той час я ще не був частиною команди. На мою думку, міжсезоння я провів досить продуктивно і добре підготувався до нового сезону. Я відіграв усі матчі в стартовому складі і вніс свій внесок у командні успіхи. Сезон я також розпочав як основний гравець, забивши переможний гол у грі з "Чорноморцем". Проте, після травми голови, отриманої в матчі проти "Карпат", я відчув певний дискомфорт. Через розсічення мені довелося пропустити два матчі, і, очевидно, під час цього періоду я втратив свою форму, впевненість, а з ними – й місце в основному складі.

- На вашу думку, "Кривбас" був об'єктивно слабшим за "Вікторію" та "Бетіс"? Якби матчі з цими суперниками відбувалися зараз, шансів на перемогу було б більше?

На мою думку, ключову роль у цьому відіграє досвід виступів на міжнародних турнірах, якого у наших суперників значно більше, тоді як ми лише починаємо накопичувати його. "Вікторія" є стабільним учасником єврокубків, потужною та збалансованою командою. Крім того, варто згадати про труднощі з логістикою. Це не виправдання, а просто об'єктивна реальність, з якою стикаються не лише "Кривбас", а й інші українські клуби. Зовнішні спостерігачі можуть стверджувати, що проблеми не існує, але практика свідчить про зворотнє: тривалі переїзди практично не залишають часу на відновлення. В один день ми граємо матч чемпіонату України, а вже наступного добираємося автобусом до Європи протягом 12 годин, витрачаючи багато часу на черги на кордоні. У результаті накопичена втома негативно впливає на якість нашої гри.

Зрештою, навіть попри втому, матчі проти "Вікторії" ми не провалили, у певні відрізки мали ігрову перевагу. Ми точно не були безнадійними.

Чи вплинуло б щось на результат, якби ми знову зустрілися з цими суперниками? Це складне питання, адже і наші опоненти стали сильнішими. Їм було б складніше, якби ми грали на своєму полі. Однак на даний момент це лише наші мрії і не більше.

Сучасний український футбол невіддільно пов'язаний з несподіваними перервами, викликаними повітряними тривогами. У Кривому Розі, як і в багатьох інших містах поблизу лінії фронту, таких тривог чимало, і навіть один із матчів довелося зупинити. Чи можливо звикнути до гри в таких надзвичайних умовах?

Вважаю, що адаптуватися до цього непросто. Підготовка до матчу потребує повної концентрації, але коли звучить тривога, відновити цю концентрацію стає істотно важче. Проте, я впевнений, що те, що Україна продовжує грати у футбол у ці складні часи, є надзвичайно важливим. Це свідчить про нашу стійкість і силу перед усім світом, і це, безумовно, є найголовнішим для нашої країни.

- Ви народилися в селі Борова Фастівського району на Київщині. Якщо вірити Вікіпедії, зі спорту там є тільки секція рукопашного бою. Ви її відвідували? Як у вашому житті виник футбол?

Ні, в моєму дитинстві точно не було рукопашного бою (сміється). Насправді, у нас є секція футболу, де діти продовжують займатися. Не можу сказати, що це якийсь вражаючий прогрес, але приємно, що дітлахи мають можливість тренуватися. Я сам займався футболом з шести до десяти років у Боровій. Грав постійно — не лише на тренуваннях, а й на майданчику біля школи, від ранку до вечора. Лише після чотирьох років занять у домашніх умовах переїхав до Фастова, а потім потрапив у "Чайку" у Вишгороді.

- Заняття футболом на серйознішому рівні ви починали в академії київського "Динамо". Як туди потрапили?

- Виступати за київське "Динамо" було мрією дитинства. Скільки себе пам'ятаю, з татом і старшим братом постійно їздили до Києва на матчі "Динамо" на стадіон імені Лобановського і на НСК "Олімпійський". Коли тренувався в фастівському "Олімпі", в нас був фахівець, який працював у структурі "Динамо". Саме він запропонував мені поїхати на перегляд. На той момент я тренувався пів року в "Чайці". Коли поїхав до Києва і підійшов, навіть не повірив, що мені це вдалося. Хоча тренуватися в школі "Динамо" було непросто. Через те, що щодня добирався до Києва зі свого селища, півтори-дві години в один бік. А треба ж було ще й у школі вчитися. Деколи, щоб встигнути на тренування, змушений був пропускати уроки. За ці півтора року від такого графіку втомлювався. Може, ще й тому, що був несформований, не звиклий до таких випробовувань. Втім, не шкодую, що це пройшов. Ці труднощі мене загартували. Доводилося щодня проявляти характер.

- Чому там не затрималися в динамівській школі?

Це складне питання. Спочатку я займався під наглядом Юрія Єськіна. Потім дві команди 2000 року народження об'єднали в одну, і тренер змінився. Незабаром мені довелося покинути команду. Все сталося досить просто: після одного з тренувань нам сказали залишитися, і оголосили список тих, хто більше не буде частиною команди. У ньому було дев'ять чи десять хлопців. Це стало для мене великим шоком. Я їхав додому з батьком і не міг заспокоїтися, не вірячи, що мене відсторонили. Я не знав, як діяти далі і навіть думав про те, щоб залишити футбол. Хоча мені було лише 13, такі думки відвідували мене ще кілька разів. Але тоді мені дуже допомогли мама і тато. Коли я повернувся додому, ми почали обговорювати, що робити далі. Я вирішив довести, на що здатен. Відразу зателефонував тренеру "Чайки" і розповів, що мене вигнали з "Динамо". Він підтримав мене і сказав, що чекає на повернення. Загалом, команда стала мені великою підтримкою в той час. Я вдячний хлопцям і тренеру за їхню підтримку.

Чи залишилася у вас хоч якась образа після цієї ситуації? Можливо, ви розглядаєте "Динамо" як особливий джерело розчарування?

Ні, я ж був дитиною. Чому варто зберігати старі образи? Тим більше, що в моїй кар'єрі було чимало труднощів і надалі. Наприклад, коли я виступав за аматорську команду "Чайка" з Вишгорода. Цю команду створили для того, щоб молоді хлопці, які не змогли потрапити в професійний футбол, мали можливість тренуватися і грати ще рік, сподіваючись привернути увагу скаутів. Наприкінці сезону команду дійсно розформували. Я відправився на перегляд у юнацьку команду "Зоря" з Луганська. Місяць я провів на перегляді, і мені говорили, що я підходжу, тож варто залишитися. Після цього місяця зборів, здавалося, залишилися лише формальності для підписання контракту. Але за п’ять днів до початку чемпіонату мені повідомили: "Ти не підходиш. Контракту не буде".

Знову опинився на перехресті, не знаючи, як діяти далі. Мені 18, команди вже сформовані, і потрапити кудись стало майже неможливо. Все ще не мав імені, яке б приносило мені успіх. Подібним чином мене відсторонили від "Чайки" з Петропавлівської Борщагівки. Тоді мені довелося вибирати між участю в чемпіонаті Житомирщини або залишитися в Києві, граючи в аматорській команді "Атлет". Я обрав другий варіант, оскільки здобував освіту. Будучи в Києві, я мав можливість відвідувати заняття, хоч це й було непросто. Прокидався о шостій ранку, сідав на електричку до університету, а після трьох або чотирьох пар рушав на Дарницю, де проходили тренування "Атлета". Заняття починалися о сьомій вечора. Додому я повертався на останній електричці, майже не бачачи батьків, і потрапляв додому близько опівночі. Наступного ранку знову прокидання о шостій і шлях до університету. Тепер розумію, що ці випробування загартували мене, але тоді це було виснажливо і не приносило доходу. У "Атлеті" мені не платили, лише покривали витрати на проїзд. Якби не підтримка батьків, можливо, я б залишив футбол. Але я витримав, і наступного сезону справи покращилися: я забив 13 або 14 м'ячів.

- Професійний футбол для вас почався з клубу "Гірник-Спорт". Як ви потрапили в Горішні Плавні й наскільки складним був процес адаптації до дорослого футболу?

Все почалося з знайомства з колишнім арбітром Сергієм Березкою. Сергій Михайлович виявився чудовою людиною і надав мені значну підтримку. За його порадою я створив відеонарізку своїх голів, яку він надіслав кільком клубам. Через добу отримав дзвінок: "Є можливість з "Гірник-Спортом". Хочеш поїхати на перегляд?" Звичайно, хотів! Це була не просто друга ліга, а відразу перша. То була пізня осінь, завершувався перший етап чемпіонату. У мене були кілька тижнів, щоб проявити себе на тренуваннях. Але спочатку я не міг звикнути до швидкостей, які панували на полі. Постійно відставав. Проте з часом адаптувався і зміг показати себе з найкращого боку. Мені запропонували підписати контракт з нового року, що стало чудовою можливістю для 19-річного гравця.

У команді "Гірник" ви мали можливість виступати пліч-о-пліч з Андрієм Понєдєльніком, чиє чудове асистування нещодавно призвело до вражаючого голу у ворота "Чорноморця". Чи можна сказати, що між вами з тих давніх часів у Горішніх Плавнях склалася особлива зв'язок?

- Мабуть, що так. У нас теплі стосунки. На базі ми живемо в одній кімнаті, багато спілкуємося. Вочевидь це допомагає десь відчувати одне одного на інстинктах. Передача в грі з одеситами справді була комфортною. Вдячний Андрієві за неї.

Кажуть, що для футболіста важливо зустріти свого тренера. У професійному футболі ви значною мірою проявили себе під керівництвом Шарана, коли дебютували в Прем'єр-лізі за "Минай". Чи можна вважати його саме вашим тренером?

В принципі, так. Володимир Богданович надав мені можливість розкрити свій потенціал і показати найкращі якості. Я відчував, що Шаран повністю мені довіряв. Хоча Ігор Жабченко з "Гірник-Спорт" також виявив мені довіру та суттєво підтримав. Ігор Валентинович, коли я був ще зовсім юним, повірив у мене і саме під його опікою я підписав свій перший професійний контракт. Вважаю, що ці тренери відіграли важливу роль у моєму розвитку.

Жабченко, Шаран та Вернидуб — представники однієї футбольної епохи. Чи можна їх оцінювати як тренерів? Які спільні риси їх об'єднують?

- Вони схожі тим, що є максималістами. У них менталітет переможців, і цю рису вони прищеплюють своїм командам загалом і кожному гравцеві в її складі. А ще кожен вирізняється бійцівськими рисами, характером.

- Нещодавно Юрій Вернидуб поділився думками про гравців "Кривбаса", здатних потрапити в національну збірну. І назвав Дениса Кузика, але не вас. Зачепило?

- Чесно - ні. Звичайно, я хочу колись зіграти в складі збірної, але уваги на тому, чи запросили мене, не акцентую. Про це ще рано говорити. Треба грати на стабільно високому рівні за клуб, і тоді на мене звернуть увагу. А якщо думати не про футбол, а про те, покликали чи ні й хто що сказав, то це тільки заважатиме і не дасть можливості сконцентруватися на грі.

Проте, можливо, підсвідомо, забиваючи в кожному матчі, вони сподівалися побачити своє прізвище серед тих, кого відзначив Сергій Ребров?

- У футболі найголовніше - стабільність. Те, що останнім часом мені вдається зіграти і забити - добре. Але потрібно підтримувати цей рівень навесні. Тоді можна буде про щось говорити. Поки в цьому взагалі немає сенсу. Не вважаю, що правильно брати людину в збірну за п'ять вдалих матчів.

- Івана Калюжного теж взяли останньої миті і на основі вдалого старту в нинішньому сезоні. Вийшло непогано.

У випадку Івана зійшлися зірки. Численні гравці на його позиції отримали травми, що створило йому можливість. Якби всі були у формі, Калюжний, можливо, ще довго чекав би на свій шанс. Але ця можливість з’явилася вже зараз, і Іван не змарнував її, продемонструвавши свій потенціал. Він заслужив на те, чого досяг, завдяки своїй наполегливій праці.

Єгоре, 17 грудня ви святкували свій День народження. Як пройшло ваше 24-річчя?

- Скромно, в колі сім'ї, батьками, дівчиною і хрещеними. Невдовзі після заключного в цьому році матчу поїхав додому, на Київщину. Якихось відпусток у наш час не планую. Хочеться просто відпочити, найперше емоційно, набратися позитивних емоцій, поспілкуватися з рідними.

- Легіонери "Кривбаса" реагують на тривоги інакше, ніж українці?

- Теж звикли. Насправді, ми всі перебуваємо в неспокої, хвилюємося за своїх рідних. У мене воює рідний брат, дуже за нього переживаю. Ми часто спілкуємося, він мені дещо розказує з того, що бачив і що переживає. Це дуже важко. Але життя продовжується. Ми не можемо скласти руки і бідкатися, як усе погано. Маємо навпаки демонструвати свою стійкість і в цих реаліях знаходити причини для позитивних емоцій. Та й взагалі нам, тим, хто перебуває у відносно мирних містах, гріх жалітися. Тим людям, які в цю погоду перебувають в окопах, набагато важче.