Федорчук: «Головна біда наших тренерів — тотальна неосвіченість»

Олег Федорчук

Не знаю, для кого як, одначе для мене Олег Федорчук є «нашим варіантом» росіянина Валерія Непомнящого або італійця Діно Дзоффа. Про що йдеться?

Про ситуацію, коли в конкретній суспільній галузі (наразі — у футболі) конкретна людина не може знайти собі роботи (ширше — місця), через… скажімо так, певні обставини та чинники. Таке завжди трапляється. Таке завше засмучувало. Й таке викликає інтерес, спонукаючи до роздумів… Із кваліфікованим наставником, затребуваним експертом і хорошою людиною спілкуємося на кілька тем, які, тим не менше, зводяться до однієї, — тренерський корпус України.

— Олеже Вікторовичу, формальним приводом для розмови з вами стало те, що майже півтора десятиліття тому, в середині 1997-го, ви, як свідчить певне джерело, отримали диплом «Серії «А» (цікаво, що б це означало?), ставши професіональним футбольним наставником.
— Ну, те джерело, звідки брали інформацію, неправдиве. Насправді в зазначений період часу я закінчив Вищу школу тренерів і, таким чином, офіційно здобув згаданий вами статус.

— Хвилиночку — це про яку ВШТ ідеться? Московську?
— Київську.

— Так її вже немає!
— Правильно: я був у передостанньому її випуску… До речі, разом зі мною такі ж дипломи здобули Олександр Петраков, Володимир Лозинський, Олександр Щербаков та інші знані люди. Навчання проходили на базі столичного Інституту фізкультури.

— Дуже цікаво… А, часом, не знаєте, чому цю школу закрили?
— Достеменно — ні, проте кажуть, що приклав руку новообраний (на той час) президент ФФУ: Григорій Суркіс вирішив, що такі заклади — то пережиток радянських часів, а нам достатньо європейського підходу у вигляді простого ліцензування майбутніх наставників. Воно, до слова, триває два-три тижні, а у ВШТ я стаціонарно пробув цілих два роки. Як на мене, звідси походить величезна доля нинішніх наших проблем у цій галузі. Доходить же до абсурду, коли згадану ліцензію отримують люди без наявності елементарної вищої освіти… Я взагалі вважаю, що це — ключова проблема сучасної України — брак фундаментальної освіти. Ну, гаразд, одна з двох ключових проб­лем, а другою є алкоголізм. На мою думку, кожен футбольний тренер мусить мати два дипломи: один — про закінчення вишу, другий — про здобуття відповідної фахової освіти. Натомість, якщо не помиляюся, з усіх українських футбольних наставників хіба що один Лобановський учився на стаціонарі… А ще, до слова, Валерій Васильович проходив курси у майстрів: на початку 1970-х він стажувався у видатного румунсько-угорського фахівця Стефана Ковача (вважається співавтором — на пару з голландцем Ринусо Міхелсом — ідеї «тотального футболу». — В. Б.).

— Давайте повернемося до1997-го: я тоді добре запам’ятав сюжет спеціалізованої телепрограми «Футбол від УТН», де ведучий Сергій Бондаренко (так…) розповідав, що влітку того року знаний англійський коуч Рой Ходжсон проводив у Києві курси для вітчизняних тренерів. Ви там були?
— Більше того: я асистував британцю! Справа в тому, що ті тренування-лекції (там Ходжсон, винятково приємна й проста людина, мав кумедний вигляд у трусах і футболці!) проходили на стадіоні «Динамо», проте гравців, на яких показувалися певні прийоми підготовки, взяли з моєї «Оболоні». Уявіть, як усе було: лекція тривала майже дві години, однак уже за 30 хвилин після її початку всі (!!!) наші тренери залишили її — нібито «не було, що слухати». То бідолага Рой пережив шок, коли побачив, що працював «ухолосту». По завершенні я на клубному автобусі «пивоварів» відвозив його до готелю.

— Завершуючи тему ліцензування: ви б його відмінили?
— Та ні, треба його функції змінити: наприклад, зробити так, аби кожен наставник із певною періодичністю (раз на чотири-п’ять років) проходив курси підтвердження свого фаху. Як це проходять, до слова, вчителі… Мені в цьому плані взагалі немає чого соромитися: я пройшов усі необхідні сходинки науки.

— Пройшли — то пройшли, однак… Олеже Вікторовичу, не ображайтеся, та мушу це сказати: вам — за 50, ви двоє десятиліть працюєте наставником, але головного — досягнень — у вас немає…
— Чому немає? Давайте пригадаю… Вісім років працював із дітьми, вигравши за цей час багато турнірів відповідного рівня (починаючи з найскладнішого — чемпіонату Києва); ось я би подивився, як наші маститі наставники зуміли б упоратися з цією віковою категорією виконавців! Із «нуля» створив «Оболонь». Опісля, так само з папірця, — броварський «Нафком»: до мене клубу, як такого, не існувало, а вже за два роки ми виграли турнір другого дивізіону! У середині «нульових» прийняв клуб вищої ліги — «Таврію», прийняв на 14-му місці й вивів на підсумкове 7-е (а за результатами другого кола сезону-2004/2005 ми взагалі ввійшли до трійки найкращих). По тому була «Кримтеплиця» — і лише чотири (!) футболісти в складі на момент моєї появи, й четверте місце в першій лізі — на фініші сезону. Зрештою, вінницька «Нива»: починав, не маючи взагалі жодного виконавця, змушений був перетягти увесь склад «Нафкома», а через рік вийшов до другого, за статусом, вітчизняного дивізіону… Розумію, до чого ведете: мовляв, не маю досягнень на рівні великого футболу, проте якщо всі виграватимуть, кому ж дістануться поразки?

— Ви трохи жартівливо «з’їхали» з теми, я ж хотів підвести вас до іншого: вашої незатребуваності у віт­чизняному футболі. Адже цілих сім років, можна сказати, поневіряєтеся по нижчих ешелонах.
— Мабуть, є щось таке, що заважає.

— Мабуть. Мені навіть висловлювали ймовірну причину: ви — незручний тренер для керманичів наших елітних ФК. Мовляв, не йдете на компроміси (умовно кажучи).
— Я би так питання не ставив. І не хочу, щоби в когось склалося враження, що вважаю себе білим на тлі довколишньої чорноти… Розумієте, кожен живе згідно з власними принципами, в кожного — своя лінія життя. Для мене головне — мій внутрішній світ. Аби там був спокій і рівновага. Тому ніколи й ні під кого не «прогинався». Тобто, мені хочеться працювати на вищому рівні, однак заради нього не вдаватимуся до того, що вважаю неправильним… Ось, візьмемо їжачка: він — колючий, його ніхто в руки брати не хоче, а йому, тому їжачку, байдуже від цього! І я не маю наміру змінюватися… Змінюватися, наприклад, заради того, щоби попрацювати у ПЛ… Можливо, це трохи пафосно прозвучить, але скажу: в моєму розумінні той факт, що мене поважають рідні, близькі, окремі знайомі, ви (ну, мені так здається), інші журналісти, важить більше, ніж виграш умовного Кубка УЄФА… І не шукайте тут агітації: це — всього лише моя думка, яка, втім, дорога мені.

— Із вашого дозволу, зробимо стрибок назад, до того часу, коли ви ще були затребувані. Для мене ваша «Таврія» 2005 року — то ніби дві яскраві фотографії. Перша — весняна, коли кримчани показували найсимпатичніший футбол у вищому дивізіоні…
— …А, крім того, очок багато здобували! Усе-таки — умовна «бронзова» сходинка за результатами другого кола.

— Мене найбільше заворожувало те, як сімферопольські гравці святкували взяття воріт: усі ставали колом, поклавши одне одному руки на рамена, потім хтось кидав м’ячем об землю, й коли куля, відбившись, підіймалася вгору, всі футболісти одночасно падали на газон! Згори це мало вигляд квітки, що розкрилася!.. Однак прийшла осінь — і крах.
— Ну, насправді осінь, тобто наступний чемпіонат-2005/2006, ми розпочали блискучою перемогою над «Дніпром» — 3:1; це взагалі був найкращий матч кримчан під моєю орудою. А потім… Ще влітку ми втратили чотирьох виконавців основи: бразилець Жуніор просто не приїхав із відпустки; Олександр Ковпак травмувався; Максим Старцев і Васіл Гігіадзе — перейшли в інші клуби. Натомість поповнення — жодного. І ось, після виграшу в «Дніп­ра», декого захопила ейфорія, відтак президент клубу Сергій Куніцин на прес-конференції сказав, що завдання «Таврії» — єврокубки. А в реальності ми, насамперед через кад­ровий недобір, почали програвати, відтак усе посипалося. Хоча, гадаю, міг залишитись у Криму, якби клубний власник — мільярдер Дмитро Фірташ — перебував тоді в Україні. Утім, на той момент він був у Мос­кві, тож у Сімферополі все вирішили без нього.

— А я напередодні того сезону записав у власному зошиті табличку-прогноз: там «Таврія» мала посісти підсумкове п’яте місце… Знаєте, мені розповідали, що до списку причин цього різкого падіння «Таврії» входив тиск із боку керманичів кримського СК.
— Та ні… Я взагалі не хочу про це говорити… Тут, більшою мірою, далося взнаки моє бачення футболу, яке йде врозріз із панівним у нас. Річ у тім (і я про це вже говорив неодноразово), що в моєму розумінні гра має приносити не лише спортивні результати, а й фінансові. У нас же як виходить? Конкретна людина вирішує стати спортивним спонсором, меценатом, вона якийсь час вкладає в цю справу гроші, великі гроші, проте з певного моменту перестає це робити, бо бачить, що футбол — то наче губка, яка може втягнути в себе стільки, скільки зможе, а віддачі від нього немає. Тобто, в нас і досі відсутнє розуміння того, що ФК насамперед мають бути прибутковими… Ось ви кажете про п’яте місце. А що це?

— Єврокубки, Ліга Європи УЄФА.
— Так. А там — що? Для західних клубів — то нагода, за наслідком хорошого виступу, вигідно продати своїх футболістів і добре заробити. А для наших? Багато, припустімо, заробили «Ворскла» або «Карпати» — недавні учасники континентальних турнірів? Нічого не заробили, бо й завдання такого не мали. Навіть навпаки: наші клуби підсилюються напередодні старту єврокубків, витрачаючи на придбання нових виконавців значні кошти… Знаєте, яких гравців запрошували клуби, де я працював? Або вільних агентів, або тих, які дешево коштували. Нині для багатьох ФК прем’єр-ліги такий принцип є неприйнятним (далі цю тему розвивати не хочу).

— Чи можете ще деталізувати наші проблеми?
— Насамперед те, що в нас і досі міркують винятково категоріями спортивних результатів, забуваючи про фінансову площину. А футбол, зваживши на сучасні реалії, мусить бути бізнесом, чимось самоокупним. Кожен клуб напередодні початку року має складати розумний бюджет, в якому видатки й доходи… ну, принаймні не надто різнилися б! Якщо ця система колись у нас запрацює, тоді на авансцену вийде новий типаж наставників. Вони не лише вимагатимуть ресурсів на посилення складу, а й звітуватимуть за виконану роботу, зокрема за те, що вони досягли в плані поповнення клубної скарбнички. Вони покращуватимуть якість футболістів, а не лише користуватимуться рівнем уже наявних. Приміром, в одному з випусків моєї юнацької команди із 18-ти хлопців 16 досягли професійного рівня. Підопічним треба прищеплювати передусім професіоналізм і вміння працювати.

— Оскільки ви торкнулися теми тренерського корпусу, запитаю те, що давно хотів: чому, оцінюючи роботу колег, критикуєте їх? Інші наші наставники кажуть, що то, мовляв, «неетично». Погоджуєтеся?
— Ні. Я ж оцінюю не людські якості колег, не їхню роботу, а її плоди, іншими словами — те, що в них вийшло. Давайте аргументую… Хто найвизначніший тренер за історію радянського футболу?

— Валерій Лобановський.
— Неправильно: Васильович — на другому місці, а на перше, в цьому я переконаний, треба ставити шестиразового чемпіона СРСР Бориса Андрійовича Аркадьєва. Ви читали його книгу «Тактика футбольної гри»?

— Звісно.
— А якого року у вас видання?

— Ну, ви й запитали… Не пам’ятаю.
— Менше з тим. В одному з перевидань цього видатного посібника початку 1980-х є передмова від того ж Лобановського, де він, поміж усього іншого, розмірковує над тим, чому радянські тренери не висловлюють своїх думок і поглядів на сторінках преси, даючи два пояснення: перше — бо багатьом немає про що сказати, друге — бо бояться. І робить висновок, що в СРСР не існує «культури незгоди». Це — фантастично мудрі слова! А тепер оцініть ситуацію: Аркадьєв нещадно критикував Лобановського, наголошував, мовляв, його ЦБЧА 1940-х — 1950-х був значно сильнішим за київське «Динамо» 1975-го, обвинувачував Валерія Васильовича в багатьох «гріхах». А той у відповідь наводив власні аргументи, сперечався та… писав хвалебну передмову до книги Бориса Андрійовича! Ось що таке — культури незгоди й дискусії! Коли критикують, це — добре, бо так є ймовірність зародження дискусії, а за нею піде аналіз і розвиток.

— Ви дискутуєте часто. Жоден український тренер не дає інтерв’ю частіше за вас.
— О, мені з цього приводу почали закидати, ніби я журналістам приплачую, щоби ті, мовляв, телефонували! Хоча насправді все виходить так: до мене звертаються, то що — відмовляти? Ні, я відповідаю… Припустімо, нинішній тренер «Боруссії» з Дортмунда Юрген Клопп три роки працював на німецькому ТБ футбольним експертом — тобто так само оцінював і критикував…

— Пропоную на завершення резюмувати… Ви окреслили дві проблемні точки українського тренерського корпусу — брак ґрунтовної освіти та культури дискусії. Я ж завжди писав, що головна біда нам передалась із радянських часів, із того закритого суспільства, внаслідок чого чимало вітчизняних наставників, грубо кажучи, не бажають переймати чужий досвід, простіше кажучи — вчитися.
— Погоджуся з вами… Справді, чому людина закрита? Зазвичай тому, що в неї обмаль знань. Колишній Союз узагалі був державою керівників-трієчників — і саме це призвело його до катастрофи. Трієчники — то набагато гірше двієчників: другі знають своє місце, а перші думають, що щось-таки знають. Повторюю, з усіх українських тренерів ледь не єдиний Лобановський п’ять років сидів за партою у вищому навчальному закладі… Добре, що сьогодні вітчизняні клуби мають гроші й бажання запрошувати фахівців із-за кордону. Може, це на щось уплине — позитивно.

Володимир БАНЯС, «Український футбол».