"Я з упевненістю крокую на протезах і навіть танцюю з Марічкою". Це розповідь "азовця", який отримав серйозне поранення на фронті, втратив обидві ноги, але зберіг незламний дух - Життєві історії | Експрес онлайн.

Воїн знайшов своє покликання в парахокеї, виховує свою донечку та має намір повернутися до служби.

Олександр Жавненко родом зі Львова. З дитинства займався народними танцями, футболом, скелелазінням, дуже любив Карпати і гірські походи. Після закінчення університету став керівником туристичних груп. А у вільний час танцював в ансамблі "Мрія", де й познайомився з майбутньою дружиною. Дев'ять років тому закохані побралися.

"У вересні 2023-го у нас народилась донечка Ліна, а вже через місяць Сашко пішов до війська, -- каже Марічка Жавненко. -- Я розуміла -- так має вчиняти кожен чоловік, тому не стримувала".

Спершу львів'янин потрапив до Нацгвардії та охороняв стратегічні об'єкти. А потім перевівся до бригади "Азов". "Взяв собі позивний "Чілога" -- так в одному з регіонів Закарпаття називають рідкісну квітку едельвейс, яку я колись там знайшов, -- розповідає Олександр. -- Став оператором дронів. Виконував з побратимами завдання у Серебрянському лісництві, а відтак нас перекинули на Торецький напрямок. Цілодобово ми стежили за лінією бойового зіткнення, виявляли ворожі штурмові групи й передавали дані нашій артилерії. Бувало, що й самі по них працювали скидами з дронів. Торік 1 жовтня ми зайшли на нову позицію в околицях Торецька. Вночі почався ворожий обстріл, а близько шостої ранку в наш бліндаж влучив артснаряд". "Чілога" зазнав множинних осколкових поранень обох ніг, права гомілкова кістка була перебита й трималась на сухожиллях. Він виповз на ліктях з бліндажа, який вмить згорів разом із ра­цією, наклав собі турнікети. На щастя, прийшли бійці суміжного підрозділу винесли поранених на свою позицію й викликали евакуаційну групу, яка прибула за дві години.

Спершу Олександрові надали медичну допомогу в стабпункті Дружківки, у Добропіллі під час операції діставали з тіла осколки, провели ампутацію правої ноги нижче коліна. Пізно ввечері дорогою до Дніпра воїн подзвонив дружині і повідомив, що зазнав поранення ніг. "Зранку попросила скинути фото, аби знати, що саме сталось. "Немає що скидати", -- сказав Сашко. Я розплакалась, але одразу з донечкою поїхала до Дніп­ра, -- згадує Марічка. -- Невдовзі його відправили до Луцької обласної лікарні. Там три дні лікарі нічого не робили, а він лежав з відкритими ранами, з'явились некрози...

Стан Сашка погіршувався, тому ми вирішили подати запит на переведення до Лікарні святого Пантелеймона (Першого ТМО Львова). Вже в перший день його прооперували. Ліву ногу ампутували нижче коліна, після чого проводили очищення ран, видалення некротичних тканин та встановлення ВАК-систем на обох ногах. Згодом були проведені кілька реампутацій правої ноги, оскільки інфекція ускладнювала процес загоєння.

У загальному підсумку, боєць пройшов через десяток операцій. Проте в його спині залишився осколок, і лікарі вирішили не видаляти його. Три місяці Олександр був змушений залишатися в ліжку, але згодом почав пересуватися на колісному кріслі та розпочав заняття з фізичної реабілітації в НРЦ "Незламні". "Тоді я спробував свої сили в парахокеї, де гравці катаються по льоду на спеціальних санях -- следжах. Мені це дуже сподобалося, -- розповідає він. -- 12 лютого я вперше став на протези, які отримав за державною програмою. З квітня я впевнено ходжу без милиць і навіть затанцював із Марічкою".

Ба більше, Жавненки пройшли навчання, розробили бізнес-план і отримали грант для облаштування танцювальної студії, адже саме завдяки танцям вони зустрілися. Недавно студію відкрили. "Попри війну, діти хочуть танцювати", -- зауважує 31-річна Марічка.

Олександр продовжує свою діяльність у следж-хокеї. Наразі він тренується у складі команди в Словаччині. Постійно на зв'язку з побратимами, він активно залучається до збору коштів для їхніх потреб, відкриваючи спеціальні "банки" допомоги. Йому присвоїли першу групу інвалідності, проте він має намір продовжити службу в "Азові" на посаді, що не пов'язана з бойовими діями. "Бажаю приєднатися до підрозділу, який підтримує військовослужбовців, що отримали серйозні травми та ампутації. Моя мета - допомогти їм повернутися до служби або адаптуватися до цивільного життя, пройти навчання і знайти роботу", - розповідає Олександр.

З ранку до вечора Олександр Жавненко пересувається на протезах, лише іноді знімаючи їх, щоб дати собі невелику паузу. "Коли моя дружина працює в студії, я проводжу весь день із Ліною. І кожну хвилину, проведену з донечкою, сприймаю з великою радістю", -- ділиться 36-річний чоловік.