Шість золотих медалей. Чи може хтось перевершити це?

Підсумковий огляд: досягнення мультимедалістів на Зимових Олімпійських іграх.

Двадцять п'яті Зимові Олімпійські Ігри, що нещодавно завершилися в італійських Альпах, вже увійшли в історію олімпізму. В особливий спосіб запам'ятається ім'я норвезького спортсмена Йоганнеса Клебо, який здобув перемогу в усіх шести стартах лижників, в яких брав участь. Це досягнення стало новим рекордом Ігор. Які ж рекорди були перевершені цим видатним атлетом з Норвегії? Перш ніж дати відповідь на це питання, важливо зазначити, що з моменту проведення першої "Білої" Олімпіади в Шамоні у 1924 році, кожні Ігри мали своїх видатних героїв, які здобували кілька медалей, у тому числі золотих.

У Шамоні два спортсмени стали переможцями, одним із яких виявився норвежець-лижник Турлейф Хауг. Він спочатку здобув перемогу в марафонській гонці на 50 км, де не мав суперників. Також він виявився найкращим на дистанції 18 км, яка входила до заліку лижного двоборства, що включало стрибки з трампліна. Завдяки своїм успіхам, Хауг був одним з головних фаворитів у цій дисципліні і зрештою здобув перемогу. Під впливом успіху він вирішив спробувати свої сили у стрибках з трампліна, але цього разу зайняв "незвичне" для себе третє місце на п'єдесталі.

Заглиблюючись в історію Зимових Олімпійських ігор у пошуках подібного спортивного успіху, можемо відзначити, що одним із попередніх тріумфаторів у Шамоні був фінський ковзаняр Клас Тунберг. Він зі значною перевагою переміг на дистанціях 1500 і 5000 метрів, був найсильнішим у багатоборстві і другим у ковзанярському марафоні на 10000 метрів. До цих медалей Тунберг додав і два золота ще на Іграх 1928 року в Санкт-Моріц. Від участі в Олімпіаді 1932 року в Лейк-Плесіді Тунберг відмовився через незгоду з організаторами змагань, і всі чотири медалі в ковзанярському спорті виграли американці (по дві золоті нагороди отримали Джон Ші та Ірвінг Джеффі).

На Олімпіаді-1936 у Гарміш-Партенкірхені блискуче виступив норвезький ковзаняр Івар Баллангруд. Він виграв три дистанції (500, 1500 і 10000 метрів) і тільки на 5-кілометровій здобув срібло. У 1948 році в Санк-Моріці найуспішнішим серед атлетів був французький гірськолижник Анрі Орейє, який виграв дві золоті й одну бронзову медаль. Через чотири роки в Осло триразовим олімпійським чемпіоном став норвезький ковзаняр Ялмар Андерсен. Три золоті медалі завоював сімдесят років тому в Кортіна д'Ампеццо австрійський гірськолижник Тоні Зайлер. У 1964 році в Інсбруку всі чотири дистанції виграла радянська ковзанярка Лідія Скоблікова. У Греноблі 1968 року з трьома золотими медалями тріумфував французький гірськолижник Жан-Клод Кіллі. На трьох дистанціях у Саппоро 1972 року не було рівних ковзаняреві з Нідерландів Арду Схенку.

І тут ми маємо виділити зимові Ігри 1980 року в Лейк-Плесіді, бо саме в цьому містечку на півночі США відбувся рекорд, який тільки в 2026 році перевершив Йоганнес Клебо. Йдеться про п'ять золотих нагород американського спортсмена Еріка Гайдена. Він фінішував першим на всіх ковзанярських дистанціях. Причому кожну з них завершував з новим світовим або олімпійським рекордом.

Ерік виріс у родині, де спорт був невід’ємною частиною життя. Його батьки привели його на ковзани, коли йому було всього два роки. Спочатку він займався фігурним катанням до шести років, але згодом його зацікавлення переключилося на хокей, а пізніше - на американський футбол. У ковзанярському спорті він з’явився у 1972 році, коли йому виповнилося 14 років. Через три роки Еріка вже було запрошено до національної олімпійської команди. Він брав участь в Олімпіаді 1976 року в Інсбруку, але, на жаль, не зміг досягти успіху, що стало для нього великим розчаруванням. Проте він не здався і продовжив наполегливі тренування, що дозволило йому здобути перемоги на найпрестижніших змаганнях перед Олімпійськими Іграми в Лейк-Плесиді, включно з чемпіонатами світу. У 1980 році олімпійська команда США здобула шість золотих медалей, з яких п’ять виборов саме Ерік Гайден. Спортивна громадськість сподівалася, що він продовжить свою успішну кар'єру на Зимових Іграх 1984 року в Сараєво. Але Гайден вирішив змінити курс і став професійним велосипедистом. Після завершення спортивної кар’єри він тривалий час працював на телебаченні в ролі спортивного аналітика та консультанта для олімпійської збірної США в зимових видах спорту.

На зимових Олімпійських іграх у Сараєво 1984 року виділилися двоє видатних атлетів: фінська лижниця Марія-Ліза Хямялайнен, яка здобула три золоті медалі в індивідуальних змаганнях і одну бронзову в естафеті, та лижник Гунде Сван, який приніс своїй країні дві золоті, одну срібну і одну бронзову медалі. У 1988 році в Калгарі, відомому нафтовому центрі Канади, фінський стрибун на лижах Матті Нюконен тричі піднімався на верхню сходинку п'єдесталу, а Гунде Сван додав ще два золота до своєї олімпійської колекції. Триразовими чемпіонами Олімпіади в Альбервілі 1992 року стали Любов Єгорова (СНД) і Вегард Ульванг (Норвегія). У Ліллехаммері Єгорова повторила своє досягнення з Альбервіля, а норвезький ковзаняр Юхан-Олаф Косс також здобув три золоті медалі.

Ігри 1998 року в Нагано стали фінальним акордом олімпійської кар'єри норвезького лижника Бьорна Делі. До цього моменту він вже здобув п'ять золотих медалей на Зимових Олімпіадах. Під час змагань у Японії він додав до своєї колекції ще три золоті нагороди, ставши восьмиразовим олімпійським чемпіоном та чотириразовим срібним призером. Цей досягнення залишалося рекордним до 2014 року, коли його перевершив норвезький біатлоніст Уле-Ейнар Бьорндален.

У біатлон Уле прийшов у дванадцятирічному віці, наслідуючи свого старшого брата Дага. У нього не виникло жодних труднощів із підготовкою на лижах, адже в молодості він навіть брав участь у змаганнях у якості чистого лижника. Захоплення біатлоном прийшло до нього через те, що монотонність катання на лижах переривалася захопленням стрільби на вогневих рубежах. Спочатку ж у нього не все складалося зі стрільбою, але він наполегливо працював над своїм недоліком, тренуючись стріляти п’ять разів на тиждень по дві сесії щодня. Поступово результати почали покращуватися. У 1994 році, у віці двадцяти років, Уле взяв участь в Олімпіаді в Ліллехаммері. Хоча він не здобув медалей, але повернувся з безцінним досвідом. А вже через чотири роки на Олімпіаді в Нагано він завоював золоту та срібну медалі.

Я досі пам'ятаю його перемогу в Солт-Лейк-Сіті у 2002 році. Кожен старт для нього завершувався тріумфом. Бьорндален завоював золото на всіх трьох чоловічих дистанціях і ще одну медаль отримав у складі команди в естафеті. Чотири роки по тому, на Олімпіаді в Турині, його виступи були менш вдалими, хоча він додав до своєї колекції дві срібні та бронзову нагороди. Тоді золота медаль виграли південнокорейські шорттреківці Хюн Су Ан і Сун Ю Джин, а також німецький біатлоніст Міхаель Грайс. У бесіді зі мною Уле підкреслив прогрес українських біатлоністів, зокрема чоловічої команди, зазначивши, що вони стали гідними суперниками на трасі. Коли я запитав його про плани продовжувати кар'єру і виступити на Олімпіаді у Ванкувері 2010 року, він із подивом відповів: "Чому тільки у Ванкувері? Мені лише 32, я можу змагатися ще цілих десять років..." Ванкувер дійсно став для нього черговим етапом, але не останнім. Там він здобув золото в естафеті і срібло в індивідуальній гонці на 20 км. А потім були Ігри в Сочі, де у свої 40 років Бьорндален продемонстрував вражаючу спортивну форму. Це підтвердила його перша олімпійська гонка: у чоловічому спринті він допустив промах, що зазвичай є серйозним недоліком, втрачаючи близько 30 секунд. Але не для Бьорндалена. Він не тільки наздогнав своїх суперників, а й зміг їх обігнати. Це стало його сьомою олімпійською золотою медаллю. А восьму він виграв у біатлонній естафеті, ставши рекордсменом серед медалістів зимових Ігор в історії.

Його не обрали до складу олімпійської команди Норвегії на Олімпійських іграх 2018 року в Пхьончхані. У цьому південнокорейському місті Уле-Ейнар Бьорндален втратив лідерство серед спортсменів, які здобули найбільшу кількість медалей на "Білих" Олімпіадах. Його обійшла співвітчизниця - 37-річна лижниця Маріт Бьорген.

Шлях Маріт у великий спорт розпочався, коли їй було всього сім років, у рідному Тронхеймі. Це третє за величиною місто Норвегії славиться не лише лижами, а й футболом, який також користується великою популярністю. Саме футбол став першим захопленням дівчинки, хоча серйозно лижами вона почала займатися лише в дванадцять років. Завдяки своїм природним здібностям, фізичній підготовці та невтомній праці, Маріт швидко привернула увагу. Варто зазначити, що вона надавала перевагу тренуванням з хлопцями, з якими легко змагалася. Незабаром дівчина почала здобувати перші перемоги на чемпіонатах та в Кубку світу. А в 2002 році її зусилля були винагороджені першою олімпійською медаллю: у Солт-Лейк-Сіті Маріт виборола срібло в естафеті 4х5 км. Пізніше, на Олімпійських іграх у Турині, вона здобула ще одну срібну медаль, цього разу в індивідуальному змаганні класичним стилем на дистанції 10 км.

Але найбільший тріумф чекав на неї в олімпійському Ванкувері. Там вона п'ять разів піднімалася на п'єдестал, причому тричі - на його найвищу сходинку. До семи олімпійських медалей Солт-Лейк-Сіті, Турина і Ванкувера вона додала три золоті медалі Сочинської Олімпіади. Після цього тріумфу вона зізналася, що не знає, чи виступить на наступній Олімпіаді. "Чотири роки - довгий період часу, а ми молодшими не стаємо. Я думаю про те, щоб завести сім'ю. Але я хочу продовжувати кар'єру. Подивимось, чи зможу. Якщо в мене буде мотивація, можливо, я протримаюсь ще чотири роки". Мотивацій не бракувало. І серед них - прагнення досягти мультимедійного рекорду свого славетного земляка Уле-Ейнара Бьорндалена. Мрія Маріт збулася, мети досягнуто. Після цього вона зійшла з олімпійської лижні, уступила її іншим.

Йоганнес Клебо — представник нового покоління олімпійців, які продовжують традиції своїх видатних попередників у зимових видах спорту. Він з’явився на світ у Тронхеймі в спортивній родині, де його батьки активно займалися лижними гонками. Проте ключову роль у формуванні його спортивної кар'єри зіграв дідусь: на Різдво він подарував малому Йоганнесу лижі, а потім щодня водив онука кататися, будуючи трампліни та снігові гірки. Коли хлопчик підріс, дідусь записав його до лижної секції. Однак у юності у Йоганнеса виникла дилема: обрати лижі чи футбол. Він проводив години на футбольному полі і мріяв стати професійним футболістом, вважаючи ідолом Кріштіану Роналду. Проте, після глибоких роздумів та під впливом родини, він вирішив присвятити себе лижному спорту.

На цьому шляху йому не вистачало легкості. У підліткові роки Йоганнес не вирізнявся фізичними даними: його зріст був невеликим, а вага – малорухомою. Програючи своїм одноліткам, він відчував глибоке розчарування. Проте, не зважаючи на труднощі, він продовжував наполегливо тренуватися, вдосконалюючи свою техніку та вбираючи досвід від більш досвідчених лижників. Його перший значний успіх на міжнародній арені стався в 2015 році, коли він здобув дві бронзові медалі на юніорському чемпіонаті світу в Алма-Аті. Наступного року, на юніорському чемпіонаті світу в Румунії, він вже завоював три золоті медалі, що відкрило йому шлях до національної збірної Норвегії. Перед Олімпіадою в Пхьончхані Йоганнес Клебо мав на своєму рахунку сім перемог на Кубку світу. На Олімпіаді в Південній Кореї він тричі піднімався на верхню сходинку п'єдесталу: у спринті, естафеті 4х10 км та командному спринті. З Пекіна він повернувся з чотирма медалями: двома золотими, однією срібною та бронзовою. Між цими Іграми він неодноразово здобував звитяги на чемпіонатах світу, а його виступи на ЧС у рідному Тронхеймі стали особливо вражаючими, адже він виборов всі шість золотих нагород.

На нинішній Олімпіаді в Мілані та Кортіна д'Ампеццо він також здобув шість золотих медалей. Усі дистанції, що входили до програми лижних змагань, він виграв з явною перевагою, не залишивши жодних шансів своїм суперникам, навіть добре підготовленим товаришам по збірній Норвегії. Особливо запам'яталася боротьба на останній дистанції – лижному марафоні. На початку гонки він деякий час йшов позаду лідерів, зокрема свого співвітчизника Мартіна Льовстрьома, який ще на 48,6 км був попереду. Проте, дистанція між ними була мінімальною, і на фініші, розігнавшись до максимальної швидкості, Клебо зміг випередити суперника та здобути своє шосте золото.

Отже, шість медалей найвищого ґатунку за одну Олімпіаду - це новий рекорд для Зимових Ігор в їхній історії. Якщо врахувати також п’ять золотих медалей, які Клебо здобув на Олімпіадах у Пхьончхані та Пекіні, він стає одинадцятикратним чемпіоном "Білих" Олімпіад. Це також є рекордна досягнення.

Проте в обліку медалей існує ще один неперевершений рекорд, який може побити Йоганнес Клебо. Він стосується кількості медалей, здобутих одним атлетом на Зимових Олімпійських іграх. Перед цьогорічною Олімпіадою трійка спортсменів, які мають найбільшу кількість нагород, виглядала наступним чином:

Тепер до цього видатного списку спортсменів приєднався Йоганнес Клебо, який після нещодавньої Олімпіади має у своєму активі 11 золотих медалей, а також по одній срібній і бронзовій. У підсумку, його колекція медалей налічує тринадцять. Він досягнув такого ж показника, як Уле-Ейнар Бьорндален, але поступається двома медалями Маріт Бьорген. Клебо, якому лише 29 років, має всі шанси виступити і здобути нові нагороди на Зимових Іграх 2030 року. У розмові з моїми колегами з Суспільного Спорт, які невтомно забезпечували Україну якісними телевізійними репортажами з олімпійських змагань у Мілані та Кортіна д'Ампеццо, Клебо зізнався, що йому потрібно трохи часу, аби усвідомити свої досягнення і зрозуміти, які кроки робити далі. Він зазначив, що свої плани формуватиме протягом весни.

Читач, можливо, звернув увагу, що найуспішнішими спортсменами на Зимових Олімпіадах є представники однієї країни - Норвегії. У цій скандинавській державі зимові види спорту мають особливе місце в культурі. Вивчаючи біографії трьох визначних норвежців, які вразили світ своїми досягненнями на олімпійських аренах, можна помітити, що їхнє захоплення лижами, біатлоном та стрибками з трамплінів починалося ще в дитинстві. Дійсно, у Норвегії діти стають на лижі вже з перших кроків. Крім того, тут завжди існує висока конкуренція за місце у національній збірній, що надає можливість представляти країну на міжнародних змаганнях, включаючи Олімпійські ігри. Завдяки цьому Норвегія завжди входить до числа лідерів на "Білих" Олімпіадах, а на останній, двадцять п'ятій, команда встановила новий рекорд, здобувши 41 медаль, серед яких 18 золотих, 12 срібних та 11 бронзових.

Безумовно, можна стверджувати, що Норвегія є провідною країною в галузі зимових видів спорту, що забезпечує своїм спортсменам найкращі умови для їхньої підготовки. Проте, варто згадати й про український приклад, який також заслуговує на увагу. На двох останніх Зимових Олімпійських іграх наші здобутки у фристайлі продемонстрував Олександр Абраменко, який виборов золоту медаль у Пхьончхані та срібну в Пекіні. Лижна акробатика почала розвиватися в Україні на початку 80-х років минулого століття, і центром цього захоплення стало місто Миколаїв на півдні країни. Тут ентузіасти цього спорту, незважаючи на відсутність гір, зуміли звести трамплін, що завершувався у водах Південного Бугу. Тож, лижники успішно приземлялися у річку, і це стало вдалим варіантом для тренувань. Коли п'ятирічний Саша Абраменко вперше прийшов на тренування, його колеги вже почали здобувати медалі на міжнародних змаганнях. Серед них він вирізнявся своєю талановитістю та наполегливістю. Олімпійський дебют Олександра відбувся в Турині 2006 року, де він посів 27 місце, а через чотири роки у Ванкувері його результат покращився лише до 24 місця. Проте в Сочі він досягнув шостого місця, а далі вже були переможні подіуми в Пхьончхані і Пекіні. Цей приклад доводить, що успіх залежить не тільки від наявності спортивних баз і традицій, а й від відданості та ентузіазму людей, які займаються обраною справою. Миколаїв, як місце, де Олександр Абраменко зробив свої перші кроки у спорті, є яскравим свідченням цього. Це також надихає нас не здаватися перед труднощами, які випали на долю України.