"В кінці осені мій дорогий мав повернутись з ротації, щоб підтримати мене під час пологів": на війні загинув прикордонник з Київщини.

Чоловік часто висловлював бажання започаткувати власну свиноферму. Він знаходив задоволення в праці, прагнув досягати своїх цілей і завжди відповідально підходив до всіх завдань. Ми мріяли про те, щоб провести ремонт у нашому домі, аби разом насолоджуватись життям і проводити час з дітьми. Дуже боляче усвідомлювати, що його життя обірвалось так рано через війну, -- ділиться з "ФАКТАМИ" дружина героя Жанна. -- Віталій був родом із Гостомеля, де спочатку жив з батьками, а потім вони переїхали. Але він залишився в Гостомелі, адже тут навчався в школі та мав друзів. Він жив у своєї тітки та бабусі. У шкільні роки Віталій займався футболом і грав на сопілці. Після закінчення школи він навчався в ВПУ 33 у Києві, здобувши спеціальність кухаря. Потім деякий час працював за фахом і займався ремонтом автомобілів.

Я усвідомлюю, що він раніше проходив військову службу. Поділіться, будь ласка, цим досвідом.

-- На початку 2018 року Віталій підписав контракт та брав участь в АТО в Сєверодонецьку на Луганщині. Це лишило по собі важкий і болючий слід для Віталія, оскільки перші втрати побратимів були саме там. Чоловік отримав медаль "Ветеран війни". В кінці року коханий вже на постійній основі служив у столиці до закінчення контракту. Там ми й познайомились.

Я після училища прийшла працювати в борошняний цех. Дуже добре пам'ятаю той день -- 1 лютого 2021 року. Мені виготовили пропуск, провели всередину і там була співбесіда з командиром. Далі мене познайомили із Віталієм, показали робоче місце. Десь три дні ми просто працювали разом, навіть не звертаючи увагу один на одного. А потім відразу в обох виникла симпатія. Два тижні ми попрацювали разом, два поспілкувались онлайн та телефоном. І прийняли рішення, що я трохи допрацюю і звільняюсь. У Віталія закінчився контракт, і ми поїхали жити до Вінниці. Там коханий влаштувався на роботу на базу відпочинку офіціантом, в липні 2021 року він зробив мені пропозицію. Ми мріяли весною 2022 року поїхати за кордон, аби заробити коштів для весілля. Але розпочалась повномасштабна війна...

-- На ваших спільних світлинах ви обоє такі щасливі...

Отже, це були стосунки, в яких щастя відчували обидва. Віталій — той чоловік, про якого я могла тільки мріяти, і ця мрія стала дійсністю, коли наші шляхи перетнулися. Саме поруч з ним я відкрила для себе справжню любов, усвідомила, що таке бути бажаною і важливою для когось. Я зрозуміла, що значить, коли тебе цінують і поважають. І Віталій також відчував це взаємно. Наші стосунки були сповнені взаєморозуміння, підтримки та поваги. Я безмежно вдячна йому за все, адже без його віри в мене та підтримки я б не змогла досягти нічого.

Як Віталій опинився на фронті і яка була ваша відповідь на це?

-- Як тільки почалась війна, Віталій відразу хотів повернутись в Київ у частину, в якій служив, але до Києва транспорту не було, все перекрито. І в мене вийшло його трохи вмовити побути хоч трішки зі мною. Далі ми разом працювали, Віталій кухарем, а я касиром у закладі "Львівські круасани". Завжди думала, що працювати з чоловіком -- погана ідея. Та ні, це була найкраща робота, ми один одному допомагали, підтримували, вечорами могли пішки йти додому, мріяти, як далі складатиметься наше життя. Потім Віталій повідомив, що звільнятиметься з роботи, бо йде служити.

На початку травня він став частиною Могилів-Подільського прикордонного загону. 27 травня 2022 року, вперше після мобілізації, він приїхав до мене на два дні, і ми просто розписалися. Відтоді, щойно у нього з’являлася можливість, він завжди навідувався до Вінниці на день чи два. Я, у свою чергу, намагалася відразу ж вирушити до Могилів-Подільського, щойно виникала така можливість. Я була готова подорожувати куди завгодно, аби лише побачити його хоч на мить. Однак він був проти поїздок, що проходили близько до зони бойових дій. Згодом я завагітніла, і 8 березня 2023 року народила нашу донечку Власту, якій зараз рік і вісім місяців. Наше щастя не знало меж.

-- Що розповідав чоловік про війну?

Не поділився особливими подробицями, лише зазначив, що його лякає те, як спілкуються між собою російські солдати, але всі деталі залишив без пояснень. Він пояснив, що мені не варто знати про ті жахіття, які відбуваються там, і про випробування, які переживають наші захисники. На День прикордонника мій коханий отримав медаль "За мужність".

Ми неймовірно скучили за Віталієм... Особливо наша донечка Власта, яка так нагадує свого тата. У січні цього року Віталій повернувся з зони бойових дій, і ми з Властою відразу ж зібрали валізи та вирушили до Могилева-Подільського. Ми провели там увесь час, поки Віталій був з нами. Тоді Власті ще не виповнився і рік, але вона так любила гратися з татом або просто лежати поруч із ним. Влітку Віталій повертався з служби о 18:00, і ми разом вирушали на фонтани та на playground. Власно, саме тоді, коли тато був поряд, вона почала перевертатися, з'явилися перші зубчики, а також вона навчилася давати "цьом"… Усі її перші слова та самостійні кроки відбувалися саме тоді, коли тато був з нами. Напередодні першого дня в садочку, коханий подарував Власті сережки. Він завжди записував відео, коли вирушав у відрядження, щоб, навіть коли не було зв'язку, донечка могла бачити тата. Так ми постійно підтримували зв'язок через відео, щоб вона знала, що тато завжди поруч.

Чи намагалися ви відговорити свого партнера від участі в службі?

Звісно, ми не раз говорили про те, як важливо, щоб чоловік нарешті закінчив свою службу, і ми змогли б разом будувати наше життя та виховувати дітей. Він втомлений від безконечних бойових дій, від людей, які не усвідомлюють реалії війни і не переймаються тим, через що проходять солдати та їхні близькі.

-- Коли востаннє чули його і що відомо про обставини загибелі?

Остання наша зустріч відбулася 14 серпня, коли я приїхала з донечкою на кілька днів перед від'їздом чоловіка. Востаннє ми спілкувалися по відеозв'язку 27 вересня. Наступного дня, 28 вересня, Віталій мав вирушити на позиції вранці; він прокинувся о третій годині, а я також встановила будильник на телефоні, щоб мати змогу написати йому. І ось... 3 жовтня я отримала дзвінок з незнайомого номера, де повідомили, що Віталій загинув під час виконання бойового завдання. На жаль, поки що не можу назвати позицію, оскільки його побратими все ще знаходяться там...

Я навіть не можу згадати, що саме сказала чоловіку на тому кінці дроту. В той момент усе стало на паузу, і здатність зрозуміти те, що відбувається, просто зникла. Це не могло трапитися з ним, не могло статися з нами. Можливо, це якась помилка, подумала я. Через кілька днів мені надіслали всі його речі — я бачила його тіло. Його телефон, обручка, особисті речі — все його... Віталія поховали з військовими почестями у Гостомелі. Я усвідомлюю, що він загинув, але всередині мене живе надія, що він все ще живий. І нічого не можу вдіяти з цим почуттям, адже так хочеться вірити, що це правда.

-- Чи було передчуття лиха?

Не впевнена, чи він насправді щось відчував, адже ніколи не висловлював своїх думок і постійно повторював, що все буде гаразд. Проте він встиг замовити подарунок до мого Дня народження, який святкується 2 грудня. Це був подарунок, пов'язаний з народженням дитини. Чоловік купив ту побутову техніку, про яку я мріяла, хоча тільки раз згадала про це. Якби була можливість, він би подарував усе на світі. Я впевнена, що зробив би все можливе для нас...

Яким чином ви справляєтеся з тяжкою втратою?

Я чекаю на народження ще однієї дитини і зараз перебуваю на дев’ятому місяці вагітності. Мій чоловік повинен був повернутися з ротації наприкінці листопада, і я сподівалася, що він буде поруч, коли настане час народжувати. Власта завжди називала його "та", але через кілька днів після трагічної новини про його загибель почала називати його "тато". Ми вже майже два місяці не спілкувались, але щоразу, коли хтось телефонує або приходить сповіщення на телефон, Власта миттєво біжить до нього і говорить, що це "тато".

Важко усвідомити той факт, що людина, яка була для мене всім, більше не існує. Він навчив мене цінувати життя, але тепер я не знаю, як його назвати без нього. Проте в мене є діти, які надають мені сил триматися. Усі ми розуміємо, що таке бути батьком — це постійно думати про їх потреби: напоїти, переодягнути, зайняти чимось, що відвертає увагу від сумних думок. Я намагаюся бути сильним, адже в мені є ще одна дитина, для якої мій емоційний стан має значення. Вибору, по суті, немає — треба жити далі, як би важко це не було без нього. Ми часто обговорювали, як швидко проходить наше життя, як ми живемо в постійному русі. З Віталієм наші стосунки розвивалися стрімко: ми одружилися, з’явилася перша дитина, а потім і друга. Тепер я розумію, чому все складалося саме так...