Динамовцы Киева на чемпионатах мира. Англия — 1966 (+ВИДЕО)

Чемпіонат світу 1966 року проводився у країні-родоначальниці футболу.

За два роки до мундіалю збірна СРСР вдруге поспіль вийшла до фіналу чемпіонату Європи, але цього разу поступилася господарям континентальної першості, збірній Іспанії.

Поразка у вирішальному матчі ідейному опонентові Радянського Союзу була оцінена як незадовільний результат, і, незважаючи на здобуття збірною срібних медалей, Костянтина Бєскова було звільнено з посади головного тренера.

Пост керманича збірної був довірений Миколі Петровичу Морозову, який до того тренував московські «Локомотив» і «Торпедо», а також дніпропетровський «Металург» (таку назву у той час мав ФК «Дніпро»). І саме він привів збірну СРСР до її найбільшого досягнення на чемпіонатах світу.

Найкращі у відборі

Відбірковий турнір у зоні УЄФА збірна СРСР завершила із найкращим результатом серед усіх груп. Щоправда цього разу команда потрапила до відбірної групи, складеної з чотирьох команд. У травні та червні 1965 року збірна «країни рад» здобула три домашні перемоги – над Грецією (3:1), Уельсом (2:1) та Данією (6:0). У жовтні підопічні Морозова обіграли у гостях Грецію (4:1) та Данію (3:1), а у останній грі, яка вже нічого для них не вирішувала, поступилися Уельсу (1:2). Загалом збірна СРСР забила найбільше м’ячів серед усіх команд відбору – 19, пропустивши усього шість.

У відбіркових матчах взяли участь троє київських динамівців – воротар Віктор Банніков, півзахисник Йожеф Сабо та нападник Віталій Хмельницький. Всі вони відіграли по два матчі квалыфікації.

У стартовому матчі відбіркового раунду проти збірної Греції Віктору Баннікову вперше довірили захищати ворота збірної у офіційному матчі (напередодні цієї гри травму отримав основний воротар збірної – легендарний Лев Яшин). Йожеф Сабо відзначився забитим м’ячем у переможному виїзному матчі проти збірної Данії у Копенгагені, який і гарантував збірній СРСР потрапляння до фінальної стадії світового форуму.

Виступ, що став найуспішнішим в історії

У фінальному турнірі збірна Радянського Союзу потрапила до 4-ї групи разом з національними командами Італії, Чилі та КНДР.

До заявки команди Морозова на турнір увійшли п’ятеро динамівців – воротар Віктор Банніков, захисник Леонід Островський (перший ліворуч), півзахисники Йожеф Сабо та Віктор Серебряников (четвертий праворуч), а також нападник Валерій Поркуян.

Один матч збірна мала провести у Мідлсбро, інші два – у Сандерленді, неподалік від якого, а саме у місті Дарем команда розташувалась.

У стартовій грі, яка відбулася 12 липня у Мідлсбро і зібрала 23, 000 глядачів, наша збірна обіграла «темну конячку» мундіаля – команду Північної Кореї (3:0). У цій грі взяли участь два динамівці, інші троє опинилися у запасі. Леонід Островський надійно цементував оборону, а Йожеф Сабо відзначився двома гольовими передачами.

Найбільш інтригуючий поєдинок групи, Італія – СРСР, прийшовся на другий тур і відбувся у Сандерленді, в присутності 31, 898 глядачів. «Скуадра адзурра» вважалась фаворитом гри, проте перемоги здобули радянські футболісти завдяки єдиному голу Численка (1:0). У грі взяв участь Йожеф Сабо, який відзначився єдиним попередженням у матчі. Завдяки цій перемозі збірна СРСР першою серед усіх країн-учасниць мундіалю забезпечила собі вихід до чвертьфіналу.

У матчі завершального туру, який відбувся у тому таки Сандерленді 20 липня і зібрав 16, 000 глядачів, підопічні Морозова здобули перемогу над збірною Чилі (2:1) та зі стовідсотковим результатом завершили виступ у групі на першому місці. У цьому матчі взяли участь троє динамівців – Леонід Островський, Віктор Серебряников та Валерій Поркуян. Саме Поркуян приніс перемогу СРСР у цьому матчі, спочатку відкривши рахунок на 29-й хвилині зустрічі, а потім вже за рівного рахунку забивши вирішальний м’яч на 86-й хвилині.

Чвертьфінальний матч збірна Радянського Союзу зіграла також у Сандерленді, на стадіоні «Рокер Парк», що на цей раз зібрав 26, 844 глядачі. Суперником нашої команди стала збірна Угорщини (див. всю гру на ВІДЕО), яка у своїй групі сенсаційно обіграла та випередила самих «кудесників м’яча», бразильців.

У чвертьфіналі зіграли двоє динамівців – Йожеф Сабо (перший ліворуч у верхньому рядку) та Валерій Поркуян (другий ліворуч у нижньому рядку), який добре проявив себе у попередньому матчі, при чому другий відзначився забитим м’ячем після передачі першого. Вже на старті поєдинку команда Морозова повела у рахунку – гол забив Численко. Вдалим для збірної СРСР видався і старт другого тайму – на 47-й хвилині динамівець Валерій Поркуян забив другий м’яч.

Із цим голом пов’язана цікава історія. Спочатку вважалось, що Поркуян забив цей м’яч головою, однак сам автор голу розвінчав цей міф, запевнивши, що зробив ценогою (ми ж у цьому можемо пересвідчитись, переглянувши відео наприкінці матеріалу): «На початку другого тайму м'яч зі стандарту подав Сабо, я збирався вдарити по ньому головою, але в останню мить він опустився, і я підставив «щічку». Це я повідомляю тим, хто говорив: «Ви ж головою забили!», а я відповідав: «Ні, ногою», до спору доходило. Один м'яч угорці відіграли і почали нас сильно притискати. Мені довелося відійти, щоб допомагати захисту. Морозов кричить з лавки: «Валерію, вперед!» Але обстановка була така, що змусила мене повернутися назад. Бене завдає удару по воротах, м'яч від Яшина відскакує. Знову удар! А я вже стою у воротах, м'яч потрапив мені на груди, і я вибив його в аут. У другому таймі я по тій стороні грав, де сиділи запасні. Пробігаю повз Морозова: «Ну що – вперед чи назад?». А він: «Давай, грай, грай! Валерію, все нормально!». Все, 2:1, ми – у півфіналі! Мене хлопці після гри обнімали, цілували. Винесли з поля на руках. Всі були задоволені!»

У півфінальній грі, яка відбулася 25 липня на ліверпульському стадіоні «Гудісон Парк» у присутності 43, 921 глядача, збірній СРСР протистояла ФРН. Участь у цій грі взяли ті самі двоє динамівців Києва, що і у чвертьфіналі – Йожеф Сабо та Валерій Поркуян.

З перших хвилин німці грали дуже грубо, і вже на сьомій хвилині Йожефові Сабо розбили гомілковостопний суглоб. У такому грубому, і навіть провокативному стилі збірна ФРН провела весь матч, розповідає Віктор Серебряников: «Жорсткий був футбол, я б навіть сказав – жорстокий. У нас і так півкоманди травмованих, а тут ще й німці, звикли грати «на силу». Суперники нав'язали нашій команді атлетичну боротьбу. Часті сутички, фоли, на які суддя-італієць просто закривав очі. В результаті не витримали нерви у Численка, він піддався на провокацію, тому його вилучили з поля. А виграти у німців вдесятьох було, переконаний, неможливо. Хоча наші старалися, боролися до останнього».

На 42-й хвилині збірна ФРН повела у рахунку після голу Хельмута Халлера, а на 68-й Франц Бекенбауер забив другий м’яч. Втім, навіть граючи у меншості після вилучення Численка, радянські збірники не здалися та на 87-й хвилині відіграли один м’яч , автором якого став динамівець Поркуян. На передостанній хвилині він міг забити вдруге, проте не використав свій момент, і до фіналу пройшли німці (1:2).

28 липня на лондонському «Вемблі» в присутності 87, 696 глядачів збірна СРСР у матчі за третє місце поступилась Португалії (1:2), а двома днями потому господарі турніру, англійці, у фіналі лише в овертаймі здолали збірну ФРН (4:2). З динамівців Києва у «втішному фіналі» взяв участь тільки Віктор Серебряников, Йожефові Сабо зіграти завадила травма, якої він зазнав під час гри із ФРН.

Як відомо, бронзові нагороди на чемпіонатах світу дають як за третє місце, так і за четверте. Тож бронзовими призерами мундіалю (що, до речі, є найвищим досягненням збірної СРСР на цьому турнірі в історії) стали київські динамівці, які у тому ж році стали чемпіонами Радянського Союзу, Віктор Банніков, Леонід Островський (два матчі у фінальній частині), Йожеф Сабо (чотири матчі, три гольові передачі), Віктор Серебряников (два матчі) і Валерій Поркуян (три матчі, чотири голи).

Гра долі

Валерія Поркуяна було визнано одним з відкриттів ЧС-1966. Втім, до остаточної заявки збірної на чемпіонат він потрапив у останній момент. Його було включено замість іншого нападника київського «Динамо» Віталія Хмельницького.

Про те, що стало причиною цього, розповідав сам Віталій Григорович: «Проводили ми якось матч у Тбілісі проти шотландського «Селтіка». Грав у них правий захисник Крейг – з довгим-довгим носом. Серебряников йому в цей ніс і дав, що аж кров хлинула. А боковий арбітр показує головному: мовляв, бив Хмельницький. От і вилучили мене ні за що. Незабаром полетів у Південну Америку зі збірною – там секунд двадцять пробув на полі! Знову вилучили! Потім у Ростові 5:0 виграємо – а їх молодий футболіст Славко Афонін все мене б'є та б'є. Не витримав, штовхнув його. Знову червона! Я не запальний, після цього у мене навіть попереджень не було. Але через ці три епізоди відчепили від чемпіонату світу-1966 в Англії. Сказали – Хмельницький себе не контролює. Взяли Поркуяна. Валерик в Англії забив чотири – а повернувся до Києва і сів на лавку. Куди його випускати – якщо є Бишовець і Хмельницький?»

Справді, один з героїв ЧС так і не став ключовим гравцем у київському «Динамо». По завершені сезону 1969 року вирішив змінити команду, і Віктор Маслов дав добро на перехід Поркуяна до «Чорноморця». Там він знову засяяв і отримав запрошення на ЧС-1970, де, щоправда не зіграв жодного матчу. З 1972 по 1975 роки грав за дніпропетровський «Дніпро», де був незмінним гравцем основного складу за керівництва Валерія Васильовича Лобановського.

У чемпіонатах СРСР Поркуян провів 58 матчів (12 м’ячів) за «Динамо» (Київ), 85 (22) за «Чорноморець», 103 (18) за «Дніпро». За збірну СРСР провів вісім матчів, забив чотири голи.

Одного разу, коли Поркуян грав у матчі ветеранів, до нього підійшов голова одного з колгоспів одеської області та запропонував тренерську посаду команди колгоспу. На цій посаді легендарний футболіст працював протягом десяти років. У 90-ті роки за запрошенням Леоніда Буряка увійшов до його тренерського штабу у «Чорноморці», де працює і зараз, являючись одним із асистентів Романа Григорчука.

Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (2004). 19 лютого цього року на алеї футбольної слави ФК «Чорноморець» (Одеса) було відкрито іменну плиту, присвячену Валерію Поркуяну.

Віктор Банніков провів свій перший матч у складі збірної СРСР 29 листопада 1964 року, і відразу ж відстояв на «нуль» (СРСР - Болгарія -0:0).

Перший офіційний матч він зіграв 23 травня 1965 року в Москві, коли збірна Радянського Союзу перемогла Грецію. Провівши два матчі кваліфікації, він поїхав до Англії, але там так і не зіграв жодного матчу, будучи зміншиком Льва Яшина, який блискуче провів весь ЧС.

У 1970 році Банніков був удостоєний звання «Воротар року», а також був визнаний третім футболістом року у СРСР, однак не потрапив на ЧС-1970 року у Мексиці. Зате він брав участь у чемпіонаті Європи - 1972, вже будучи гравцем московського «Торпедо», але й тоді він не був основним воротарем, провівши лише дві гри відбіркового раунду, так як пост номер один у збірній на той момент належав іншому київському динамівцю, Євгену Рудакову. Останній матч за збірну провів 6 серпня 1972 року проти Швеції.

У складі київського «Динамо» Банніков виступав з 1961 по 1969 роки, провівши за цей період 151 матч і пропустивши в них 122 голи.

Заслужений майстер спорту СРСР (1991). Президент Федерації футболу України з 1991 по 1996 рік. Перший віце-президент Федерації футболу України з 1996 по 2001 рік. Пішов з життя 25 квітня 2001 року у віці 62 роки. Починаючи з 1998 року, щорічно проводиться турнір пам'яті Віктора Баннікова. У його честь названий навчально-тренувальний комплекс, що розташований у Києві, неподалік від НСК «Олімпійський».

Леонід Островський (на фото п'ятий праворуч) вперше був викликаний в збірну СРСР у 1958 році, готувався до ЧС-1958.

Але на турнірі не зіграв жодного разу, компенсувавши цей пробіл на ЧС-1962, де він взяв участь у чотирьох матчах фінальної частини. На той момент захисник виступав за московське «Торпедо».

До Англії, на ЧС-1966 Островський їхав вже в якості гравця київського «Динамо».

На перехід у стан «біло-синіх» він зважився в 1963 році. Це викликало негативну реакцію у начальників команди «Торпедо». Островського обіцяли дискваліфікувати і змусили не грати майже півроку: він виступав лише в іграх на першість Києва і в дублі киян під чужим прізвищем. Але у підсумку грати Островському все-таки дозволили, і він одразу став гравцем основи.

За «Динамо» (Київ) захисник провів 135 матчів в чемпіонатах СРСР, поки в 1968 році через травму не завершив кар'єру. Згодом працював тренером у дитячій школі київського «Динамо».

Після розлучення з дружиною у 1976 році пішов з футболу, жив у Києві, працював бригадиром вантажників на винзаводі. Пізніше працював вантажником на тютюновій фабриці, потім начальником дільниці в РСУ. Крім того, займався реставрацією пам’ятників у майстерні Києво-Печерської лаври. У 90-і роки знову працював в «Динамо», де йому спочатку запропонували роботу інструктора у міськраді «Динамо», а згодом і тренера у ДЮФШ.

Леонід Островський був удостоєний звання майстер спорту (1959), майстер спорту міжнародного класу (1966), заслужений майстер спорту СРСР (1991). Увійшов до символічної збірної України ХХ століття. Пішов з життя 16 квітня 2001 року у віці 65 років. Поховано його було на Байковому кладовищі.