"Коли я виступаю на полі, відчуваю, що знову знаходжу себе після травми". Як ампфутбол сприяє реабілітації ветеранів.

"Ампфутбол — це не просто реабілітаційний процес, а справжнє відновлення."

Суботній ранок у Києві. Вулиці навколо майже безлюдні, але на стадіоні імені Баннікова, розташованому поряд з Українською асоціацією футболу, постійно з'являються автомобілі, а також люди в шарфах з символікою своїх улюблених футбольних команд. Сьогодні тут відбудеться перша частина фінального туру Чемпіонату України з ампфутболу - футболу для спортсменів з однією ампутованою нижньою кінцівкою.

На стадіон вперше прибули дві команди: луцький клуб "Хрестоносці" та донецький "Шахтар Сталеві". Сьогодні відбудеться ключова гра, де переможець здобуде друге місце в Чемпіонаті України та квиток до Ліги Європи з ампфутболу.

Гравці потрапляють до роздягальні, де їх зустрічає атмосфера веселощів: жартують, сміються, готуються до матчу та уважно слухають поради від тренерів. Після цього вони вирушають на поле, щоб розпочати розминку.

Один із гравців "Шахтаря" - колишній морський піхотинець Денис Волинець. Він у команді не так давно, сьогодні гратиме лише втретє. Перед тим як вийти на футбольне поле, він знімає протез з лівої ноги й бере до рук милиці. Спершу бігає з м'ячем навколо фішок, а потім іде тренувати удари.

LIGA.net відвідала матч з ампфутболу та виявила, яким чином цей вид спорту сприяє реабілітації ветеранів після отриманих травм.

Денис Волинець, 27-річний молодий чоловік з села Привітне, що в Херсонській області, з дитинства захоплювався футболом. Це захоплення не полишав і в дорослому житті, беручи участь в аматорській команді "Атлант", поєднуючи спортивну діяльність з роботою інкасатора. У 2019 році його мобілізували на строкову службу до зони ООС, де він провів рік, а потім повернувся до звичного життя в рідному селі.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, містечко Дениса одразу опинилося в окупації. Життя різко змінилося - зникла робота, люди з вулиць і розуміння, на що чекати далі. Містом постійно їздили російські військові й могли забрати на підвал будь-кого, хто їм просто не сподобається. Тим більше - колишнього військового.

"Мене один раз зупинили, роздягнули до трусів і почали перевіряти, чи маю патріотичні тату. На щастя, тоді у мене їх не було, - згадує Денис. - І на щастя, росіяни не дізналися, що я служив, - напевно наші військові перед відступом знищили документи у військкоматах. Лише завдяки цьому за півтора місяця окупації ми з дружиною змогли виїхати".

Денис і його дружина виїхали спочатку в Запоріжжя, звідти - в Тернопіль. Але чоловік не планував залишатись там надовго, у нього був план: знайти житло, хоча б мінімально облаштувати життя дружини й іти до війська. Уже за тиждень він повернувся у підрозділ, у якому служив за часів ООС.

Бахмут, Водяне, Тоненьке, Очеретине та Орлівка - це ті місця, де Денис брав участь у бойових діях зі своїм підрозділом у 2022-2023 роках. Він виконував обов'язки стрільця, штурмуючи ворожі укріплення та захищаючи своїх товаришів від нападів противника.

11 січня 2023 року Денис виконував бойове завдання. Йому було доручено провести групу військових з передової на безпечну територію, проходячи по замінованій ділянці дороги. "Туди їх доставили на бронетехніці, але повернутися назад на машинах вже не було можливості", - зазначає він. Під час виходу Денис йшов попереду. На півдорозі він почув різкий звук - міна "пелюстка" вибухнула безпосередньо під його ногою.

У Дениса відірвало ліву ногу нижче коліна, а права зазнала значних ушкоджень від уламків. Під час очікування на евакуаційний транспорт він майже не відчував болю через шоковий стан. Справжня біль з'явилася тільки під час евакуації. Лікарі ввели йому морфін, і він втратив свідомість.

"Цей шлях був справжнім випробуванням. По-перше, ми постійно натрапляли на розкидані міни, а по-друге, нас піддавали обстрілу з усіх можливих видів зброї. Чулися автоматні черги, звуки кулеметів, а також артилерійські удари, - розповідає Денис. - Того дня поранення отримав лише я, але ситуація згодом ставала все більш напруженою. Я знаю, що після мене там було не одне поранення і не одна загибель."

Наступним етапом стала подорож від одного стабілізаційного пункту до іншого. Цей момент він пригадує неясно. Має у пам'яті, що перебував у Карлівці та Покровську, де проводилися певні медичні процедури. Проте повністю повернувся до свідомості лише в Дніпрі. Він провів два з половиною місяці в лікарні ім. Мечнікова, де йому виконали ще декілька операцій. Коли його стан покращився, його направили для подальшого лікування в Луцьк.

Денис хотів швидко стати на протез і повернутись у військо. Тому відкинув пропозицію поїхати на реабілітацію та протезування в США - поїздки треба було чекати кілька місяців, і знайшов протезний центр у Вінниці. Реабілітація пройшла успішно, і вже за два місяці Денис повернувся на службу. Тепер він інструктор - вчить новобранців штурмувати й оборонятися під час ворожих штурмів.

Одного разу знайомий Дениса з протезного центру запропонував йому приєднатися до тренувань ампфутбольної команди "Шахтар Сталеві". Оскільки він сам був гравцем цієї команди, то вирішив, що це може зацікавити його друга.

"Я погодився, бо все життя любив грати у футбол. Але після поранення думав, що ніколи більше не зможу, - каже Денис. - Коли вперше побачив, як грає "Шахтар Сталеві", мене це захопило. Я почав дивитись ігри, вболівати й обережно мріяти, що колись і сам пограю з ними".

Через кілька тижнів мрія Дениса здійснилась. Він прибув на перегляд - тестове тренування, під час якого тренер вирішить, чи прийме гравця до складу команди. "Саме тоді я вперше зрозумів, що можу повернутися до життя, яке було до травми, і знову грати у футбол," - згадує Денис.

Після тренування до нього підійшов головний тренер "Шахтар Сталеві" Богдан Білько, похвалив гру та запропонував доєднатися до команди.

"Звичайно, я погодився, але зазначив: я все ще на службі, тому не зможу відвідувати всі тренування, - розповідає Денис. - Ми домовилися, що я займатимуся самостійно, а до команди приєднуватимусь лише під час зборів на матчі. Згодом з'ясувалося, що в команді є й інші гравці, які також продовжують службу і тренуються окремо."

Основною ознакою ампфутболу є те, що гравці мають ампутацію однієї з нижніх кінцівок і використовують милиці для переміщення. Проте, вони не можуть контактувати з м’ячем, використовуючи милиці. Воротар у цій грі грає без милиць, але повинен мати ампутацію однієї з верхніх кінцівок. Крім того, тривалість матчу скорочена - він складається з двох таймів по 20 хвилин кожен.

Для тренувань Денису дали милиці, м'яч, фішки й інший інвентар. Він тренується двічі на тиждень: їде у найближче до його військової частини місто та грає на місцевому стадіоні.

Кожне заняття починає з розминки. Далі зигзагом розставляє фішки на полі. Бере до рук милиці й починає оббігати фішки, одночасно ногою веде м'яч. Це допомагає відпрацьовувати координацію, швидкість і контроль м'яча. Далі - паси й удари. Якщо на стадіоні нікого немає, Денис б'є м'яч у стіну, приймає відскок і повторює вправу.

Іноді до занять приєднуються місцеві діти. Коли їх стає сім або вісім, вони діляться на дві команди і починають грати. Діти не звертають уваги на милиці та відсутність частини ноги у Дениса - ставляться до нього як до рівного партнера.

Перехід від футболу до ампфутболу не виявився надто складним. Найбільша проблема полягала в освоєнні бігу на милицях. "Справжня складність у тому, щоб зрозуміти, як це робити," - ділиться Денис. - "Хоча я ще не завжди бігаю бездоганно, тепер я вже маю уявлення про те, як це слід робити."

Швидка адаптація до нового виду спорту стала можливою завдяки попередньому досвіду та загальному фізичному стану. Денис завжди тренувався на турніку і брусах, а також активно займався силовими вправами в спортзалі.

Денис грає в "Шахтар Сталеві" лише півтора місяця, за цей час взяв участь в одній грі й навіть забив гол - один із двох, що принесли його команді перемогу.

"Ампфутбол дуже допоміг мені після поранення, - каже Денис. - Завдяки тренуванням, я ніби повернувся в життя, яке було до війни, до поранення. У той час, коли я грав у футбол. Разом з цим повернулися й емоції".

Ампфутбол може слугувати ефективним засобом для фізичного та психологічного відновлення, зазначає Ярослава Братусь, старша аналітикиня Центру ініціатив "Повернись живим". Цей центр здійснює свою діяльність у двох ключових напрямках, один з яких зосереджений на формуванні культури відновлення для ветеранів та військовослужбовців, які пережили травми, поранення або хвороби, за допомогою адаптивних видів спорту.

На думку Ярослави, необхідно чітко розрізняти терміни "відновлення", яке підтримується адаптивним спортом, та "повноцінну реабілітацію".

Реабілітаційний процес включає зусилля широкого спектра спеціалістів, таких як фізичні терапевти, ерготерапевти, логопеди та лікарі, які спеціалізуються на фізичній і реабілітаційній медицині. Ампфутбол відіграє важливу роль у підтримці пацієнтів після завершення основного етапу реабілітації.

Серед різноманітних форм адаптивного спорту ампфутбол вважається одним із найбільш ризикованих, тому його слід починати лише після завершення реабілітаційного процесу та отримання консультації у лікаря. Це необхідно для того, щоб переконатися, що в конкретній ситуації заняття спортом принесе користь, а не шкоду.

Якщо немає протипоказань, ампфутбол є відмінним способом для покращення і підтримки фізичної форми: він зміцнює м'язи, підвищує гнучкість та мобільність, робить тіло сильнішим і витривалішим. Однак, користь від ампфутболу не зводиться лише до цих аспектів.

Для багатьох ветеранів цей процес слугує способом емоційного розслаблення. Він формує захищене середовище, в якому можна висловити агресію, зняти напругу та подолати відчуття розгубленості і внутрішнього безладу. Це особливо важливо для тих, хто повертається до звичайного життя після пережитих травм і труднощів.

Займаючи ампутантський футбол, ветерани відчувають, як їхня сила зростає, а адаптація до нових умов стає легшою. Це не лише підвищує їхню впевненість, але й знижує рівень тривожності та стресу. Крім того, ампутантський футбол сприяє соціалізації, що є важливим аспектом для ветеранів, які повертаються до мирного життя, особливо після серйозних травм.

"Наша команда існує з початку 2024 року, і за цей час хлопці стали однією спільнотою - спортивною сім'єю, - розповідає про досвід гравців "Шахтар Сталеві" їх головний тренер Богдан Білько. - У них з'явився спільний інтерес - спорт. Зараз усі хлопці вболівають й обговорюють успіхи першої команди "Шахтаря", жіночої та юнацької команд. Навіть ті, хто на початку був закритим і не дуже комунікабельним, тепер з захопленням говорить про спорт".

Гравці зібралися в колі, сплітаючи свої руки одне з одним. Несподівано вони починають вигукувати: "Шахтар-шахтар!", а потім різко підносять руки вгору, продовжуючи скандувати: "Сталеві". З трибун до них приєднуються вболівальники - серед них переважно фанати ФК "Шахтар", а також родичі, друзі гравців та ветерани.

Пора розпочати поєдинок між командами ФК "Хрестоносці" та ФК "Шахтар Сталеві". Гравці вже зайняли свої місця на полі — їх тут менше, ніж у традиційному футболі, всього по сім у кожній команді. Головний суддя подає сигнал, і гра стартує.

"Коли ми виходимо на поле, у мене завжди починається мандраж, відчуваю мурахи по шкірі. А потім стартує гра, і я отримую від цього неймовірне задоволення. Повністю розслабляюся й максимально включаюсь у процес. - каже Денис. - Це цілий спектр емоцій - коли промазав повз ворота, коли забив гол, коли його не зарахували".

Темп гри в ампфутболі помітно повільніший. Це зумовлено не лише труднощами пересування на милицях, а й особливостями самого процесу гри. Гравці, як правило, здійснюють короткі передачі м'яча один одному, оскільки приймати довгі паси на милицях є складним завданням. Внаслідок цього суперники часто перехоплюють м'яч на центральній частині поля, не дозволяючи командам наблизитися до воріт.

Емоції на полі розгоряються не менше, ніж у традиційному футболі. Гравці часто конфліктують з опонентами, коли ті затягують час або просять призначити штрафний. Кожна зупинка гри наповнена емоційними вигуками: "Вставай!", "Грай вже!", "Ну, хлопці, вперед!". Під час кожного пострілу в напрямку воріт стадіон та обидві тренерські лавки завмирають. Коли м'яч пролітає повз, одні відчувають полегшення, а інші — глибоке розчарування.

Сьогодні обом командам необхідна лише перемога, і всього один гол може її принести. На 13-й хвилині "Хрестоносцям" вдається реалізувати цю можливість. Влучний удар у дальній кут воріт дозволяє "Хрестоносцям" вийти вперед. На цей успіх миттєво реагують обидва тренерські штаби:

"Шахтар - наш чемпіон! Вперед, Шахтар!" - вигукують та стукають у барабани фанати "Шахтар Сталеві".

"Хрестоносці — переможці!" — заявляють прихильники суперничої команди. Між ними спалахує невелика суперечка. Вони по черзі викрикують, що саме їхній клуб здобуде перемогу у сьогоднішньому поєдинку.

"Зайчику, ти зможеш!" - чутно з натовпу. Відчувається, що серед футбольних уболівальників присутні також родичі гравців.

Час основної гри завершився, і на останній хвилині доданого часу суддя призначає штрафний удар з центру поля на користь "Шахтаря". Вся команда в очікуванні - вони усвідомлюють, що це їхня остання можливість забити та спробувати зрівняти рахунок.

Гравці розігрують штрафний. Перший пас, другий, але третій вже не проходить - "Хрестоносці" вибивають м'яч уперед, і поки він ще летить у повітрі, лунає свисток про завершення гри. У всіх гравців розпач. Вони розуміють, як близькі були до своєї мети.

"Разом і до самого кінця!" — кричать в унісон вболівальники "Шахтаря", тоді як з протилежного боку стадіону звучать овації на честь переможців.

"Шахтарі" прямують до роздягальні. Всі виглядають сумними - через цю поразку вони позбавилися можливості представляти Україну в єврокубках наступного року.

Футбол завжди пов'язаний з емоціями. Перемога приносить радість і щастя, тоді як поразка викликає смуток і розчарування. Після матчів, особливо з рахунком 1:0, виникає думка про те, як можна було було діяти інакше, - ділиться Денис. - Проте це не знижує мотивацію, навпаки, є бажання показати кращий результат наступного разу.

Ніхто не знає, про що саме тренер говорить з гравцями у роздягальні. Але поки це відбувається, навколо приміщення збирається натовп у помаранчево-чорних кольорах - фанати "Шахтар Сталеві". У руках вони тримають фаєри.

Гравці виходять із роздягальні - і маленький майданчик перед будівлею буквально зникає у диму. Фанати й команда кричать і радіють.

"Це була моя дебютна гра з нашими ультрасами, і враження просто неймовірні. Навіть коли в кінці матчу сили були на межі, їхнє натхнення продовжувало підштовхувати нас вперед, - ділиться враженнями Денис. - А після гри, незважаючи на поразку, вони прийшли підтримати нас."

Група учасників повільно збирається біля автобуса, готовлячись вирушити до готелю. Завтра їх чекає фінальний матч сезону. Хоча шанси на участь у єврокубку вже залишилися в минулому, команда ще має можливість поборотись за бронзову медаль у першому Чемпіонаті України з ампфутболу.

У наступний день вони, тим не менше, досягнуть її.

Після закінчення змагань Денис знову повертається до своїх обов'язків. Він відчуває втому від служби та постійної невизначеності, але мрії про майбутні чемпіонати та тренування команди підтримують його дух.

"Футбол завжди був моєю справжньою пристрастю. Ампфутбол, в свою чергу, ніби відновив у мені частинку колишнього «я» після травми. Він повернув ті незабутні емоції та миті, той неймовірний азарт від гри. Напевно, саме тому, коли я на полі, мої думки більше про мирне життя, а не про службу, - ділиться Денис. - У ампфутболі я бачу своє майбутнє. Можливо, навіть зможу досягти рівня національної команди."