"Бій з ворожим снайпером? У ефірі прозвучало попередження: будьте пильні, у противника в секторі з'явився 'одноокий...'. Це снайпер і мінометник з позивним Чуб."

До Великої війни Антон Яценко на позивний Чуб підключав киянам Інтернет, а у вільний від роботи час - працював у одному з волонтерських центрів. Коли на Київ впали перші бомби - пішов у військкомат, де його записали у тероборону. Ну, а далі - три роки по-своєму непересічної воєнної кар'єри, де одні рішення ухвалював сам Антон, інші - командування, а час від часу у перебіг подій втручалася доля...

Зараз Чубу- 27, хоча виваженість та досвід у його оцінках - тягнуть на 47. За ці три роки він пройшов шлях від стрільця до снайпера і від снайпера - до в.о.командира мінометного розрахунку. Але починалося усе з 24 лютого 2022.

- Чи довелося вам витратити багато часу, стоячи в чергах біля військкомату в перші дні конфлікту? – запитує Антона журналіст "Цензор".

Я звернувся до військкомату ще до початку повномасштабного конфлікту. Це сталося 23 лютого, коли оголосили про набір до оперативного резерву першої черги. Я прийшов до військкомату і висловив бажання служити. Проте через відсутність військового досвіду мою кандидатуру не прийняли, і мене відправили назад. Найцікавіше, що 24 лютого також набирали людей, які мали досвід служби в армії, тому знову не знайшлося місця для мене. Я сподівався потрапити хоча б кудись, навіть не уявляючи, що повернуся додому того ж дня. Я взяв із собою лише найнеобхідніше, гадаючи, що це надовго. 25 лютого оголосили про набір до територіальної оборони, і всіх, хто не мав військових квитків або досвіду служби, приймали з радістю. І так все почалося...

- Тобто, з одного боку, ви два дні простояли в чергах, а з іншого -- до тероборони вас записали відносно швидко.

- Записали - так. Але все одно там зброї на всіх не вистачало. Тоді ж ще перебирали людьми. Багатьох відправляли додому. Але зважаючи на те, що там уже були знайомі, люди, з якими я в черзі познайомився, я околицями зайшов і отримав зброю. Ми чергували на блокпостах біля лікарні, і так далі.

Спочатку вас направили до піхотних військ, у 126-й батальйон 112-ї бригади.

- Да, поставили на посаду водія. Внесли до штату. До цього я жодного разу не сидів за кермом. Але штат потрібно було заповнити. Була вакантна посада водія - поставили водієм.

- А що сталося потім?

Потім я пояснив ситуацію. Водіїв почали збирати ще в березні, коли розпочався контрнаступ під Києвом. Нас планували відправити на Жуляни. Зібрали нашу роту, і підполковник оголосив, що всі можуть йти, окрім водіїв, які повинні залишитися для керування транспортом. Я залишився на місці, не розуміючи, про що йдеться. Куди відправляють? Який транспорт? Звертаюся до підполковника: "Дозвольте уточнити, я не маю прав і, більше того, не вмію водити". Після деяких обговорень ми вирішили це питання, і я став звичайним стрільцем.

Де ти мав можливість служити стрільцем?

У Білогорівці я натрапив на снайперські гвинтівки, і мені вдалося отримати одну з них. Проте, оскільки позиція снайпера не була вільна, я продовжував виконувати обов'язки звичайного стрільця. Таким чином, у мене були в арсеналі як автомат, так і снайперська гвинтівка - СВД, випущена в 1984 році.

- Тобто до снайперської справи вас тягнуло від початку?

- Навички стрільби я отримав ще у цивільному житті -- тривалий час займався кульовою стрільбою. Тому в принципі малокаліберною спортивною зброєю володів ще до повноліття. Знав, як цілитися, як тиснути на спуск, дихати при цьому і так далі.

Тому, як потрапив до війська, по-перше, захотів придбати гвинтівку. А по-друге - потрапити у снайперський підрозділ. Вийшло так, що я просто став умовно піхотним снайпером. Хоча завдання, пов'язані з піхотним снайпінгом, не виконував. На той момент, як і всі інші, заступав на спостережні пости, ходив на зміни. Ніс службу в районі водокачки у Білогорівці. Але ще у 2022 році сталося найцікавіше.

- Що саме?

До нас прибули снайпери з 81-ї бригади, до якої ми були прикомандировані. Вони вирішили позбутися зайвого спорядження і залишитися у нас на ніч. Вже незабаром вони вирушили на своє завдання. Одного разу старший з їхньої групи підійшов до мене і запитав: «Хочеш прогулятися?» Я погодився. «Тоді одягай бронежилет, шолом, бери зброю — і вперед». Ми вирушили. Основне завдання полягало в коригуванні артилерійського вогню та, можливо, в уточненні орієнтирів. Коли ми перейшли лінію фронту, перетнувши сіру зону, наша власна потужна артилерія чуть не відкрила вогонь по нам. Як з'ясувалося, вона не доходила до ворожих позицій приблизно на 150-200 метрів. На щастя, ми вчасно почули свист наближаючих снарядів і швидко спустилися з пагорба. Я одразу ж сповістив своїх, що вогонь не досягає цілей, і вони швидко відкоригували стрільбу. Чомусь, незважаючи на те, що я не можу чітко пояснити, було прийнято рішення провести ще одну розвідку боєм. Ми розділилися на групи: одна з хлопців-штурмовиків мала йти з флангу, щоб встановити вогневий контакт з ворогом, а ми — група прикриття з одним снайпером — залишалися для підтримки. Це був мій перший бій у житті, що відбувся в жовтні 2022 року. Я пережив перший стрілецький контакт, коли ворог був у полі зору, і ми обмінювалися пострілами.

Які емоції ви відчували?

Відчуттів не було. Зате адреналін переповнював. Коли я піднявся на ноги і почав бігти, ноги заплуталися, і бігти не вдавалося. Але під час бою все було інакше. Я стріляв, скинув магазин, вставив новий і знову відкривав вогонь. Короткими чергами, одиночними пострілами, намагаючись економити боєприпаси. Я навіть поділився набоями з побратимом, який лежав поруч, адже він вистріляв усе, що мав. Таким чином, мені вдалося трохи заощадити. Загалом... все було нормально. Не можу сказати, що відчував страх.

Цей перший бойовий досвід не змінив вашу долю снайпера, але все ж вніс корективи?

Вніс зміни. Я усвідомив, що прагну стати снайпером і працювати в цій області. Відтоді я почав готуватися до цієї професії: купувати потрібне обладнання, вивчати різноманітні калібри та патрони. Поглиблював свої знання про цю справу.

- Чи без зміни відділу?

Буду чесним: я прикладав зусилля. Але, напевно, комусь це не до вподоби, адже досі не вдалося здійснити переведення. Я, звісно, не зупиняюся на досягнутому, але, як показує практика, перевести з тероборони — це не так просто. Виявляється, легше знайти людину з вулиці, ніж змінити місце служби для тих, хто вже в теробороні.

Ваша друга ротація в ролі снайпера проходила в Серебрянському лісі з середини літа 2023 року до січня-лютого 2024 року. Чи відчували ви на тому етапі, що стали більш підготовленими в снайперському мистецтві?

Завдяки інструкторам із Десни, я отримав важливі знання. Там була дійсно якісна снайперська школа. Не можу сказати, як справи зараз, але в той час вона діяла досить ефективно. Хоча курс був стислим, я все ж отримав знання, які дозволили мені розвиватися. Вони надали мені основи, на яких я зміг будувати своє подальше навчання. Ми мали чітко визначений сектор оборони, призначений виключно для нашого батальйону. Таким чином, більшість позицій, які я проходив дорогою на службу, були нашими. Я мав можливість зв’язатися з ними, що значно полегшувало виконання завдань, адже радіостанції з моєю прошивкою працювали без збоїв. Це дозволяло мені безпечно дістатися до місця роботи, на відміну від багатьох інших ситуацій.

- У Серебрянському лісі тоді був крутий заміс. Що найбільше запам'яталося?

- І хороше, і погане. Хороше було на початку, коли тільки приїхали. У нас ще був запал, ще були сили. Ворог тоді... не сказати, що зовсім слабкий був - але навпроти нас стояли регулярні підрозділи. Не еліта. Поводились вони досить розслаблено. Я спокійно міг спостерігати, як вони проводять свій день. Бачив, що вони роблять, що ремонтують, будують, якось побут свій поліпшують. З ранку до вечора міг сидіти, за цим спостерігати. Не те, щоби я це робив - але міг робити. Стосовно роботи - також цікавий досвід. Тому що дистанції, зважаючи на те, що це ліс, - короткі. Від 100 до 200 метрів. Це досить близько. Я міг чути їхні розмови. Чув, як хтось курить з бліндажа. І адреналін грав досить суттєво. Тому що будь-яка помилка може призвести до смерті.

- А якою могла бути ця помилка? Хруснула гучно гілка під ногою?

Ось так, гілка тріснула. Дрон завис у повітрі, зовсім непомітний для тебе, міг би повернути камеру і зафіксувати твої рухи. Одного разу я отримав кулю в бронежилет вночі. Влаштувався на позиції, а перед зміною росіян, що діяли вночі, оглянули всі підходи і знайшли мене під деревом. Пройшло трохи часу, поки вони передали інформацію на спостережний пункт. І з того пункту одним пострілом мене знищили. Я ще ніколи так швидко не перекочувався. Ворожа куля надала несподіваної сили.

Отже, бронежилет врятував вам життя?

- Бронік і трипод перед гвинтівкою, який стояв перед мною. Куля влучила у трипод, а вже потім - у бронік.

Вона вже не мала такої енергії, тому кілька днів покрепатурило - і минулося.

Проте, це були періоди, коли в Серебрянському лісі все було добре. А в який момент ситуація змінилася на гірше?

- Коли заїхала новостворена російська 25 армія. Тому що вони були забезпечені, треновані -- і почали нас потроху витісняти. З нашого батальйону на той момент залишилося, можливо, півтори роти. Це люди, які виходили на позиції, тримали оборону. І ми їм протиставити практично нічого не могли. Основна проблема була в сусідах, які оголили нам фланг, після чого шлях до позицій ускладнився за рахунок постійних обстрілів і прострілів. Якраз під час тієї зими загинули четверо хлопців: Чех, Апачі, Футбол і Динамо. Двох з них я добре знав, Чеха і Апачі. Ми разом починали в березні 2022 року, я дуже болісно пережив їхню втрату. Це сталося в один день. Росіяни просто не шкодували боєкомплекту на кожну позицію. Тобто вони знаходили потенційну позицію, яку можуть зайняти бійці ЗСУ - і знищували її. Якщо раніше я міг і пройти по лісу і бачити - там схованка, там схованка, там якийсь бліндажик, там ямка, то після того коли заходив, - всі ямки, бліндажики, перекриття були зруйновані. Вони знайшли і знищили абсолютно все. І та сама доля не минула позицію Груша, на якій загинули Чех і Апачі. Апачі загинув під час евакуації пораненого Чеха, неподалік від Груші. Хлопці, які разом в один день прийшли, в один день і пішли. Евакуація потрапила під прицільний вогонь 120-го міномету.

Власне, згідно з установленими нормами, якщо я не помиляюся, для того щоб досягти точного попадання в бліндаж, необхідно використати 34 міни.

- А у нас і у них норми однакові?

Згідно з нашим статутом, відповідь – так. Проте на практиці – абсолютно ні. Ми не можемо собі дозволити такі витрати. У нас 34 можуть бути витрачені на різні цілі, а тут – лише на один бліндаж. Весь день до пізньої ночі вони займалися розбиранням цієї Груші. Крім того, там відбувався мінометний обстріл, використання FPV-дронів, скиди і не уникали піхотні атаки. Я не був свідком таких інтенсивних боїв, але були моменти, коли ворог намагався штурмувати наші позиції. І при цьому з нашого боку була підтримка, хлопці активно відстрілювались. Ворогів атакували справжні берсерки. Не можу пояснити, чим вони були підкріплені, але було видно, що навіть після черги з кулемета вони підводились і продовжували рухатись вперед. Навіть якщо кулеметна куля потрапляла в бронежилет, це ускладнювало подальший рух. Проте вони продовжували бій з нашими захисниками. Це були справжні професіонали, підготовлені до бою. Вони чітко знали, куди йдуть, і мали заздалегідь сплановану стратегію.

Антоне, які особливості має снайперська діяльність в лісовій місцевості?

Я прийшов на заздалегідь підготовлену позицію, швидко відпрацював завдання і миттєво пішов далі. Все просто. Ніяких очікувань, ніякого сидіння тижнями, як у кіно. З'явився, побачив ціль, зробив постріл – і знову в рух. Ніяких затримок. Якщо затримаєшся, вороги одразу почнуть на тебе полювати. І так, дистанції короткі. Для таких умов потрібна напівавтоматична зброя – це без варіантів. Можна навіть використовувати автомат, аби не привертати увагу. Коротка дистанція має свої плюси і мінуси: з одного боку, шанс не потрапити в ціль мінімальний.

- А мінус в тому, що у ворога до тебе - та сама відстань.

Звичайно, це так. Якщо спостерігач буде досить уважним, можуть виникнути серйозні труднощі.

Коли ви виконували обов'язки снайпера в Серебрянському лісі, чим переважно доводилося займатися? Чекати на невеликі ворожі групи, забезпечувати підтримку своїх військ під час штурму чи стежити за ворожою позицією?

- Перше - вичікувати погану погоду. Тому що сонечко у небі - це проблема. Бажано, щоб дощ, мряка - те, що ми у цивільному житті вважаємо поганою погодою, для снайпера це - чудова погода. Це можливість приховано підійти до ворога. До того ж, у нас був режим вільного полювання. Я намагався за власною ініціативою наводити по ворожих позиціях міномет, інші вогневі засоби на кшталт АГС чи американського аналога. Але не дуже у мене це вийшло, тому що треба було узгоджувати з командуванням.

Проте вже в той час ви відчували потяг до мінометів.

Отже, міномети у моєму напрямку, а я — у їхній.

Ваш колега-снайпер на позивний Санта поділився зі мною такими думками: "Мені здається, що снайпер – це людина, яка покладається лише на себе, не чекаючи допомоги від інших. Особисто я відчуваю більший спокій, коли виконую завдання наодинці. Адже я знаю, що якщо допущу помилку, зможу звинуватити тільки себе. У своїх силах я впевнений, наскільки це можливо, принаймні в своїй свідомості. А ось піхота часто має схильність до колективного мислення, розумієш? Важливо вміти брати ініціативу в свої руки, адже ситуації можуть бути непередбачуваними". Що ви думаєте про ці слова? У чому ви погоджуєтеся, а в чому – ні?

В загальному, я погоджуюсь. Єдиний недолік полягає в тому, що я не можу працювати на самоті. Після 1,5-2 годин концентрація уваги знижується, і важко безперервно дивитися в оптику протягом 6 годин – зір втомлюється. Я розумію, що працювати наодинці має свої переваги: ти відповідаєш лише за себе, і всі помилки є виключно твоєю відповідальністю.

Але в житті трапляються різні обставини. Поряд завжди повинна бути хоч одна людина. На жаль, під час нашого навчання, снайперські команди намагалися розширити до чотирьох осіб, хоча на той час було прийнято формування з трьох. Як наразі виглядає ситуація з урахуванням великої кількості дронів, я не знаю. На мою думку, менше – це краще. Проте я ще не готовий працювати зовсім один. У мене, звісно, є мрія спробувати діяти самостійно, але…

- Але зараз ви (це забігаючи вперед) командуєте мінометним розрахунком. При цьому продовжуєте себе відчувати снайпером.

Отже, скажімо так, я наразі виконую обов'язки командира мінометного розрахунку. Але, як відомо, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Я вже довгий час займаю цю посаду. На жаль, альтернативи поки що немає. Адже снайперське відділення не може складатися лише з однієї особи, адже це ціле відділення. Стати снайпером — досить складне і затратне завдання. Це досить дороге заняття, яке вимагає чимало часу на навчання та підготовку. Це не просто взяти гвинтівку і вирушити в поле. Ні, це тривалий процес, який потребує не лише зусиль, а й фінансових витрат.

- Я в курсі. Колись ми з колегами збирали снайперському підрозділу гроші на набої для тренування. Вони казали: тупо немає набоїв для тренування - у той час, як російські снайпери просто навпроти нас - такі набої і таку можливість - мають. І за такого розкладу хто буде кращий у двобої?

- У мене вже був двобій з ворожим снайпером.

Поділіться своїми думками.

Це був день з дивною погодою – сонце, хмари, вітер – а також останній день нашого чергування на позиції. Ми мали змінити іншу пару, яка заступала на охорону. І в той момент ми не були впевнені, чи варто виходити. Я вирішив, що потрібно продовжити. На шляху до місця нашої діяльності в ефірі пролунала інформація про те, що у ворога, ймовірно, в секторі з'явився "одноокий" – дрон зафіксував переміщення групи, яка супроводжувала людину з гвинтівкою. З позиції попередили нас: будьте обережні. Ми вже пройшли половину шляху – до місця роботи залишалося 3,5 км. Ми обирали всі можливі стежки та обхідні дороги. Зупинившись на точці, де переодягалися в камуфляж (адже до позиції йшли в звичайному піксельному або мультикам одязі, намагаючись не виділятися), ми стали на кілька хвилин. Я запитав: "Чи варто нам іти туди?" Якщо снайпер вже зайняв позицію, краще не ризикувати. Ми знали, що в такій ситуації краще не з'являтися. Після деяких роздумів я зазначив, що ми працюємо в цьому секторі вже майже пів року, а він – тільки перший день. Вирішили спробувати, навіть якщо снайпер залишиться непоміченим, ми все одно зможемо відпрацювати по інших цілях. Переодягнулися і вирушили. Напевно, близько 1,5-2 години ми сиділи на нашій точці, спостерігаючи. І нарешті дочекалися. У нас було обладнання для запису відео з оптики. Після виконання завдання ми повернулися назад. Коли вже були в бліндажі, переглядали запис, і на відео чітко видно, як людина повзла з гвинтівкою до нашої крайньої позиції. Не знаю, з якою метою він це робив, але він таки вийшов у поле. Того дня нам пощастило не лише виконати завдання, а й ліквідувати снайпера (або його помічника). Я не можу із впевненістю стверджувати, що це був саме снайпер, але хтось із його оточення точно постраждав. Звичайна людина з СВД не буде повзти в полі. Плюс він був у білому снайперському камуфляжі. Він допустився помилки в маскуванні, вибравши місце з мінімальною рослинністю. Вийшов практично на відкриту місцевість, за що й був покараний.

Антоне, як насправді у військових колах ставляться до снайперів?

Різні аспекти військової ситуації. Переважно негативні, оскільки, якщо ти перебуваєш у піхоті і неподалік від твоєї позиції діє снайпер (або, ще гірше, якщо він працює з твоєї ж точки), то варто очікувати на артилерійський вогонь, дрони та всі можливі вогневі засоби супротивника. Це спостерігалося у 2023 році, і, напевно, продовжувалося й у 2024. Тепер, у 2025 році, снайпери відійшли на другий план. Головну роль почали відігравати дрони та їх екіпажі, які найбільше страждають від ворожих атак. Усе, що є у ворога – диверсійно-розвідувальні групи та артилерія – спрямоване на знищення операторів дронів. Тому снайпери залишилися на узбіччі уваги. У теперішніх умовах, з постійним моніторингом території, зайняти позицію стає все складніше, а виконати стрільбу по мішенях, як це було навіть минулого року, практично неможливо.

- Наскільки порівняно з минулим роком збільшилася кількість дронів там, де воюєте ви?

Я перебуваю на тому ж фронті, в принципі, на тому ж місці - Лиманський напрямок. Єдине, що цього року ми вже на іншому березі річки, адже нас вибили з нашої попередньої позиції. Бронетанкові прориви є надзвичайно складними для протидії, і якщо ворог зміг зібрати техніку для атаки, то, на жаль, втрутитися вже неможливо. Технології безпілотників також суттєво змінилися. Зараз вони працюють на основі оптоволоконних систем. Я іноді виходжу на прогулянки в поле, особливо коли не чую гудіння дронів у небі або коли погода погіршується. Раніше я часто знаходив бездротові FPV дрони, які падали, але тепер бачу лише оптоволоконні моделі. І ці дрони практично завжди досягають своїх цілей з ймовірністю близько 100%.

- Тобто за якісь місяці з обох сторін відбувся різкий технологічний стрибок.

Звісно. Хоча ця технологія має свої корені в минулому. Це фактично безпілотники з проводами. Системи радіоелектронної боротьби тут неефективні. Усе обладнання, встановлене на автомобілях, можна практично легко демонтувати. Звичайно, можуть бути якісь моделі, як-от Мавік, але, швидше за все, ти сам заглушиш свій дрон, а ворог навряд чи підійде настільки близько.

- Ще раз стисло поясніть читачеві, що таке дрони на оптоволокні.

Оптоволокно — це волокно, по якому сигнал передається за допомогою світлових імпульсів. Я мав досвід роботи з оптоволокном у цивільному секторі, підключаючи людей до інтернету. Насправді, ця тонка нитка є надзвичайно міцною, хоча і дуже вразливою до перегинів під прямим кутом, оскільки всередині містить скло. Проте вона демонструє високу стійкість до розриву. Дрони, що використовують оптоволокно, здатні подорожувати на великі відстані, адже акумулятор витрачає енергію лише на передачу відеосигналу, а не на сам сигнал. Це дозволяє їм здійснювати засідки та покривати великі площі. У військовому аспекті це, безумовно, суттєвий крок вперед. Хоча я не працюю з дронами, я відчуваю вплив переходу на оптоволокно, і це викликає певні занепокоєння. На сьогодні мені не відомі ефективні способи протидії, окрім вогнепальної зброї, зокрема дробовика. Я впевнений, що з часом ми знайдемо рішення цієї проблеми, але наразі це становить певну небезпеку.

Під час третього виїзду в район Лиманського напрямку ви знову виконували обов'язки снайпера. Які були основні відмінності вашої роботи в цій місцевості порівняно з тією, що ви виконували в Серебрянському лісі?

- Робота в новому секторі - це поля і дуже великі дистанції. Зброї на такі дистанції тоді в принципі не було. Зараз вона з'явилася, а на даний момент, я вже снайпером не працюю. В лісі я за кожний вихід на "рибне місце" міг прийти з доказами роботи. А на цій ділянці - війна посадок. От в посадці життя є, за межами посадки - немає. Спалитися, щоб тебе дрон знайшов, взагалі дуже просто.

Особливо враховуючи, що деревця висаджені без листя та гілок - лише голі стовбури.

В основному так. Я колись вважав, що Серебрянський ліс — це щось негативне, навіть неможливе. Тепер я відчуваю до нього ностальгію. Адже там я міг зайти в ліс і просто загубитися. А тут і думати не варто про втечу з посадки. Моє пересування сильно обмежене. Тому виконувати обов'язки снайпера фактично неможливо. Коли я спілкувався з побратимами, з снайперами бригади — у них зона відповідальності значно ширша, ніж у снайперів ТРО — вони також мали досить обмежений перелік точок, звідки можна працювати. Насправді, нормальних секторів для роботи не було. Зараз ситуація трохи змінилася, але на даний момент я не виконую функції снайпера...

Саме про це я й хотів поговорити. Ви виконуєте функції командира мінометного підрозділу. Який калібр мінометів ви використовуєте? Яка у них дальність стрільби та темп?

Міномет 82 має дальність до 3,5 кілометрів. У межах 3 кілометрів він демонструє відмінну точність, практично влучаючи в ціль. Темп стрільби варіюється в залежності від ситуації. Якщо це день штурму, ми можемо працювати досить швидко. Час між пострілами може сягати до 10 секунд, а іноді й менше, якщо позиція стабільна: міномет добре закріплений, не зміщується під час ведення вогню. Однак, у інших випадках темп може змінюватися в залежності від обставин і навідника.

- Скільки людей у вашому розрахунку і яка функція кожного з них?

Троє людей. Я – керівник, який координує всі дії. Для зв'язку ми користуємося Google Meet, оскільки це найбільш безпечний метод комунікації. Отримую команди і передаю їх моїм підлеглим. Також слідкую за небом, щоб уникнути можливих загроз з боку дронів. У мене завжди під рукою рушниця на випадок непередбачених ситуацій. Наступний учасник нашої команди – заряджаючий. Він підтримує навідника, готуючи міни: вкручує підривачі, додає потрібну кількість пороху, як я вказую. Після цього він доставляє міни до навідника. А навідник, в свою чергу, наводить міномет, вносить корективи, які я йому диктую, і здійснює постріл, запускаючи міну з міномета.

Я також займаюся орієнтуванням міномета на місцевості. Разом із навідником ми ретельно обираємо позицію для установки міномета та визначаємо оптимальний кут. Наша співпраця є постійною, адже те, що для мене може здаватися незначним, для навідника може стати серйозною проблемою. У нього вже був випадок, коли снаряд вдарився в гілля і вибухнув всього за два метри від ствола. Відтак, він не бажає повторювати такого досвіду, тому ми активно займаємося обрізанням дерев.

- Що відчуває людина, якій увесь час доводиться працювати з вибуховими боєприпасами? Лише у одній міні, наскільки пам'ятаю, - більш ніж 2 кіло тротилу.

- Для нас це 82-й, нічого страшного. У мене вже є чимало вибухових матеріалів — з fpv-дронів, зі скидів. Головне — знати, як з ними поводитися, тоді все під контролем. Проблеми починаються, коли людина стає занадто впевненою в собі. Коли я підходжу до ворожого fpv-дрона, я уважно оглядаю його. Якщо боєприпас виглядає ненадійно, я просто відрізаю його ножем і забираю. Але якщо бачу, що дроти ведуть до дрона, або до розриву контакту чи батареї, я вже дію обережніше. У таких випадках можу навіть не підходити близько, а просто відстріляти його з дистанції. Вибухівка сама по собі не є небезпечною, якщо знаєш, як вона працює. Коли мені кажуть прибрати пластид з бліндажа, я відповідаю: "Слухай, під тобою лежить тридцять мін". - Це одне, а пластид — це щось інше. - Зачекай, пластид горить так само, як і тротил. Щоб їх активувати, потрібен вибух, стиснення повітря. Якщо тут станеться вибух, нам уже не важливо, чи здетонують ці міни і пластид — нас просто загорнуть у пакетики і відправлять додому. Тому немає сенсу турбуватися.

Ви зараз у кімнаті, що означає, що відбуваються зміни. Як довго триває період змін у вашому розрахунку?

Графік роботи наразі нестабільний. Моя остання зміна тривала 12 днів, після чого я зміг залишитися вдома лише 4 дні. Тепер знову потрібно вирушати. Справа в тому, що хлопці, які знаходилися на нашій позиції, перейшли на їхню, щоб дати нам можливість відпочити, помитися, переодягнутися і підготуватися до повернення.

Ви провели ці чотири дні вдома, в основному відпочиваючи та смакуючи їжу?

- Переважно так. Ще з'їздив у місто.

Антоне, чи були у вас травми? Або, можливо, обійшлося?

Одного разу все обійшлося. Проте тепер я стикаюся з певними труднощами через тиск. Коли поруч відбуваються гучні події, такі як вибухи, тиск миттєво підскакує.

- Чим ворог працює по вас? Переважно дронами? Чи і ворожі мінометники не забувають?

Недавня поїздка, з якої я тільки що повернувся, виявилася досить захопливою, адже на нас завдали комбінованого удару. Я кажу хлопцям: якщо на вас працюють з калібром більшим, ніж ваш, це вже певне визнання. Цього разу по нас стріляли з 152-мм снарядів - вирва була глибока, до пояса. Також застосовували безпілотники з оптоволоконними системами - це вже стало звичним. Скидання з дронів «Мавік» відбувалося, а ще стріляли з 120-мм артилерії. На останній день мого перебування наш розрахунок зазнав атаки з використанням газу. Ми якраз були на вулиці, коли наводились вночі. Почув звичний свист виходу снаряда, а потім і його прибуття. Але враження було незвичне - здавалося, що боєприпас не вибухнув. Через кілька секунд стало важко дихати, очі почали сльозитися, а в носі відчувалося печіння. Якби це сталося в укритті, наслідки були б серйозними. А так, на свіжому повітрі, через кілька хвилин хмара розвіялася, і стало значно легше. Я зрозумів, як важливо насолоджуватися чистим повітрям і його приємним ароматом.

Як ви гадаєте, що це могло бути?

Хімічні речі. Міна - 82, можливо, навіть 120. Оскільки я не побачив розриву, це залишило мене в неясності. Крім того, я був трохи зайнятий у той момент. Проте, розриви мін з газом ми вже спостерігали в Серебрянському лісі. Тоді ворожі міномети вже активно обстрілювали наші позиції такими боєприпасами. Після вибуху навколо виникає димова хмара. Однак там немає ані вогню, ані диму в звичному розумінні. Насправді це газ.

- Наостанок спитаю про мирні перемовини імені Трампа. Вірите в те, що перемир'я можливе?

Це все нісенітниця, шановні. Ми будемо боротися до самого кінця.

Зачекайте. Перше - це те, чого прагнете. Друге - це ваша віра в те, що мир можливий. Це абсолютно різні аспекти.

Якщо станеться так, що вони погодяться на мир, я... не хочу стверджувати, що рвону втікати через Тису чи якимось іншим шляхом залишу Україну. Але на нову війну я не піду. Вона неминуче розпочнеться: росіяни не прощають помилок. Вони ретельно аналізують свої невдачі, вживають заходів і пробують знову. Друга війна може обернутися катастрофою. Переговори - це важливо. Але для Москви це лише час для роздумів.

- Їхні яструби кажуть те саме про нас: мовляв, хохли зберуться з силами, перегрупуються, зроблять далекодистанційні ракети, ще крутіші дрони, будуть ще сильнішими, тому нафіга ми це робимо? Отже, ви вважаєте, що Росія цим часом скористається більш ефективно?

Я звертаю увагу на першу та другу чеченські війни. Перша тривала довго і була вкрай кровопролитною, а друга завершилася швидко і з переможним результатом. Нажаль, це свідчить про те, що вони зробили важливі висновки з попередніх помилок. Я усвідомлюю, що Ічкерія тоді опинилася під санкціями, адже Захід довіряв Москві, яка заявляла про наявність терористів. Проте цим часом вони скористалися. Вважаю, що і тепер вони можуть використати цю ситуацію.

P.S. Так завершилося інтерв'ю в ніч на 25 березня. Того ж вечора, повернувшись на свої позиції, Антон Яценко отримав численні травми внаслідок атаки з ворожого дрона. "Травми були внаслідок падіння під ноги, - розповів герой цього інтерв'ю, перебуваючи в одній з лікарень Донеччини. - Де саме? У голову, праву лопатку, сідниці та праву гомілку. Я вдячний хірургам з Лиману - вони вже витягли все залізо. Зараз я під знеболюючими. На щастя, постраждав лише я, мої побратими неушкоджені. Взагалі, враховуючи масштаби засідки та використані проти нас вогневі засоби, ми пережили це дуже легко..."

УВАГА! Якщо ви бажаєте підтримати Чуба та його проєкт, будь ласка, залишайте свої донати за цим посиланням:

https://send.monobank.ua/jar/4h1pTgEZD3

Євген Кузьменко, джерело Цензор.НЕТ