Зазвичай ранок починається з ароматної чашки кави, але Алла Ісай обирає інший ритуал – вона віддається купанню у водах Ворскли.

Практично щоранку я натрапляю на коротке відео, де жінка заходить у воду. Температура повітря то падала, то піднімалася, але ранкові купання не припинялися. У останньому відео, датованому 22 грудня, вона занурюється під дощем. На мою думку, ті, хто ризикує купатися в грудні, справді вражаюче сміливі.

Лікарі вважають, що холодна вода є стресовим фактором для організму, але якщо дотримуватись певних рекомендацій, вона може мати позитивний вплив, зокрема, покращуючи функції серцево-судинної системи, зміцнюючи імунну систему та підвищуючи опірність до простудних захворювань. Проте це всього лише теорія. Як же насправді почуваються ті, хто випробував це на собі? Мені стало цікаво, тож я вирішила задати кілька запитань Аллі Ісай, мешканці селища Білики Кобеляцької громади, яка стала героїнею відеороликів.

- Крайні роки ми всі живемо в стресі - коронавірус, війна, негативні новини. Важко було стримувати емоції, а холодна вода додала впевненості, бадьорості, сили. Я ніби підзаряджаюся, не втомлююся до закінчення робочого дня. Коли через певні обставини не купалася, то десь о 10-й годині ранку вже відчувала, що сили мене покидають, наступає апатія.

Медичні фахівці пояснюють цей феномен: короткочасний стрес може бути корисним. Занурення в холодну воду є прикладом такого стресу, який викликає захисну реакцію організму. У цей момент вивільняється гормон, що підвищує загальну стійкість організму до хронічних хвороб і простудних захворювань, а також дарує енергію, натхнення і позитивний настрій.

Нині чимало людей купаються на Водохреще. Як виявилося, про традицію згадали, щоб або "змити гріхи", або набратися здоров'я (вважається, що вода на свято стає цілющою). Але у цих тверджень є як прихильники, так і опоненти. Але і перші, й другі сходяться на тому, що до купань треба звикати поступово, починати треба влітку і не припиняти. Це найбільш гуманний спосіб привчати організм до низьких температур. Саме цього принципу й дотримується Алла Ісай, з якою познайомилися ближче.

Я – корінна мешканка Біличів. Через те, що мама часто хворіла, основну роль у моєму вихованні відігравав тато. Тому я виросла справжнім хлопчиськом: каталася на велосипеді, займалася спортом на турніку, грала у футбол і хокей. Тато навчив мене копати, рубати деревину та паяти. Коли я відвідувала дідуся і бабусю, могла змайструвати будку для собаки або полагодити клітки для кролів. Все це робила з власної ініціативи, адже мені це дуже подобалося.

З моменту, коли я вперше переступила поріг Білицької школи №1, у моїй голові зріла важлива думка: стати вчителькою початкових класів. Це захоплення виникло під впливом вчительки Валентини Яківни Панченко (світла їй пам'ять), яка справила на мене незабутнє враження в перший день навчання. Перші кроки у викладанні я зробила, навчаючи дітей з мого під'їзду читати і писати.

Шкільні роки пролетіли непомітно, і настав момент втілити свою мрію: я успішно закінчила Кременчуцьке педагогічне училище, а також заочно отримала диплом Полтавського педагогічного університету, спеціалізуючись на професії "вчителька початкових класів".

Протягом року працювала за призначенням у Нових Санжарах, але згодом, через особисті обставини, повернулася до рідних Біликів.

З 1986 року я працюю у Білицькій школі №2, яка зараз є філією "Білицька гімназія №2" Білицького ліцею №1. Це невеликий навчальний заклад. У моїй перший рік роботи в класі навчалося 12 учнів. Наразі ми підготували 10-й, ювілейний набір, знову у складі 12 дівчаток та хлопчиків. Бували й менші класи, в яких навчалося всього 6-8 дітей.

Алла Іванівна зберігає в пам'яті образи всіх своїх випускників. За цей час діти значно змінилися: вони стали більш обізнаними у технічних питаннях, впевненішими в собі та активнішими. У зв'язку з цим, вчителю необхідно безперервно вдосконалювати свої знання і навички, щоб навчально-виховний процес залишався цікавим, пізнавальним і ефективним.

Її серце переповнене любов'ю, увагою та турботою, які вона щедро розподіляє серед своїх вихованців та чотирьох онуків, подарованих донькою Оксаною і сином В'ячеславом. Златослава та Богданчик мешкають у Біликах, а Вероніка з Ванею — у Кобеляках, проте вони завжди з радістю навідуються до бабусі, вивчаючи рідний край.

- З Ванею, приміром, організовували велосипедні подорожі селищем. Уявіть собі, на дитячому велосипеді він щодня проїжджав 8-13 кілометрів, слухав розповіді про вулиці й людей, визначні місця і природу. Під враженням від побаченого й почутого запропонував мамі аналогічно вивчати Кобеляки.

Алла Іванівна, як уже зазначалося, з дитячих років на "ти" з велосипедом. Раніше й до дітей та внуків у Кобеляки їздила на двоколісному транспорті. Зараз має електричний, тож поїздки стали більш комфортними, особливо в плані економії часу. Уранці це найголовніше!

Якби не велосипед, я навряд чи встигала б вранці зануритися в річку. Пам'ятаєте, яке спекотне було літо?! Щодня з подругою ми о 6-й ранку плавали на центральному пляжі Біликів. Там ми випадково зустріли свою колишню вчительку історії, Катерину Пилипівну Дендеберю, якій вже за 80. Нам було приємно почути, що вона все літо займається водними процедурами, і вона порадила нам також спробувати це.

Вересень теж виявився теплим, тому ранкової традиції не порушували. Але подруга Алли Іванівни не змогла купатися через відсутність часу, а вона поставила собі мету: до 1 жовтня. Минула ця дата, погода, настрій сприяли, тому визначила наступну: 1 листопада, згодом - і 1 грудня...

Одного разу, коли я не купалася два дні, відчула своєрідну «ломку»: мій організм звик до зимових занурень. Я відмовилася від плавання раніше, але лише через обмежену кількість занурень.

Проте цього вже більш ніж достатньо, аби повернутися до своїх "чомучок" сповненою силою, енергією та позитивом. Але це не єдине захоплення цієї вчительки: вона обожнює читання, катання на ковзанах (з моменту відкриття ковзанки в Полтаві, жодної можливості не пропускає). Вона також літала на пароплані, без страху сідає на коня і має велику любов до домашніх улюбленців.

Подорожі також є однією з пристрастей Алли Іванівни. Як тільки з'явилася нагода (досить підросли її діти), вона вирушила в подорожі, і в її життя раптово увірвалися події, яких ніхто не міг передбачити: коронавірус та війна. Проте вона вірить, що мир відновиться, і тоді зможе не лише реалізувати цю мрію, але й здійснити свою давню мрію — зануритися з аквалангом.

...Ходять чутки, що в Біликах є й інші прихильники купання в зимовій воді. Але Алла Ісай з ними не зустрічалася - можливо, в іншому місці моржують, можливо, в інший час. І це наводить на думку, що більшість розпочинає-таки день з філіжанки кави.