13 годин він провів у тяжких муках, чекаючи на свою долю — це розповідь про снайпера спеціальних сил.

Чоловік вирішив поміняти свій квиток до США на автомат.

Реінтеграція ветеранів у цивільне життя є одним із найсерйозніших викликів, з якими стикається сучасна Україна. Цей процес потребує не лише фізичного відновлення, а й глибокої внутрішньої трансформації.

Ми зустрілися зі снайпером ССО Володимиром Кузьменком, який пережив жахіття Бахмута та Торецька. Він зазнав трьох поранень і провів 13 годин у стані невідомості, на межі життя та смерті. Сьогодні Володимир бере участь у творчих благодійних проектах. У нашому матеріалі ви дізнаєтеся, чому уміння "стукати у двері" є надзвичайно важливим для ветеранів.

Володимир Кузьменко з'явився на світ у Городку, маленькому містечку поряд із Хмельницьким. Проте справжньою батьківщиною для нього став Кам'янець-Подільський, де пройшли його юні роки, де він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анною, і саме звідси розпочав свій шлях на війну.

Володимир з усмішкою ділиться спогадами про свою дитячу мрію.

-- Хотів просто заробляти мільйони і нічого не робити. Якась конкретна професія? Такого не було, -- каже чоловік.

Та у його житті був спорт, у якому він знайшов себе ще змалку: волейбол, футбол, карате. А з п'ятнадцяти років Володимира захопили єдиноборства -- бійцівський дух, боротьба й постійний рух. Це захоплення залишилося з ним донині.

Після завершення навчання в харчовому коледжі в Кам'янці-Подільському, чоловік отримав роботу в охоронній компанії. Через певний час він разом із дружиною провів рік у Данії, працюючи за студентським контрактом у великій агрокомпанії. Потім він вирішив відкрити невелику кав'ярню, де працював баристою. Як багато молодих людей, Володимир активно шукав своє місце в житті і пробував різні сфери діяльності.

Ще в коледжі, коли однокурсники жартома реагували на запитання "ким би ти хотів бути?", один з них сказав: "Напевно, снайпером десь у війську". Тоді це виглядало як просто кумедна думка.

-- Ніхто не знав, що так і станеться, що почнеться масштабна війна і я дійсно стану снайпером. На жаль, так і сталося, -- говорить ветеран.

Військова тема завжди приваблювала Володимира. Особливо подобалися відео про бої, армійську тактику і американські збройні сили. Водночас вступати до лав ЗСУ до 2022 року він не планував. За його словами, стан українського війська до повномасштабного вторгнення його засмучував.

-- На жаль, в Україні військова справа до повномасштабного вторгнення була на дуже низькому рівні. Усе розкрадалося і йшло тільки в гіршу сторону. Сумно на це дивитися було, -- каже чоловік.

24 лютого 2022 року змінило плани Володимира. Тепер він уже не мав особливих вагань. Друзі долучалися до війська, тому серце не давало стояти осторонь. І хоча буквально напередодні вони з друзями мали лише поставити штамп у візі й летіти до Сполучених Штатів, Володимир вирішив залишитися. Відтак він розпочав службу в елітному 8-му окремому полку спеціального призначення імені князя Ізяслава Мстиславича.

Перед тим, як вирушити на фронт, Володимир Кузьменко пройшов підготовку БЗВП в Україні, а згодом відвідав двотижневий курс навчання в Литві. Там йому запам’яталися великі спортивні зали, смачне харчування та сучасні будівлі, розташовані безпосередньо біля полігону.

-- Мені імпонує європейський підхід. Хоча зараз дивишся на єдність європейської армії і смієшся, але все ж -- у них це на рівні, -- пригадує чоловік.

Перше бойове завдання Володимира відбулося на Сумщині, неподалік від кордону з Росією. Він займався розвідкою, а вже через два тижні опинився в епіцентрі боїв у Бахмуті. В основному, його участь зосереджувалася на вуличних боях. Більшість його служби пройшла в напрямках Андріївки, Кліщіївки та Часового Яру. Пізніше його шлях проліг також через Харківську область.

На той момент оборонець вже встиг стати снайпером у команді свого давнього товариша та земляка з Кам'янця-Подільського.

Перед тим, як отримати найсерйозніше поранення, Володимир зазнав двох інших травм. Спочатку він постраждав від осколків мінометного снаряда під час військової атаки. Потім, виконуючи снайперське завдання, зазнав ще одного поранення: після двох скидів осколки потрапили йому в ногу.

Третє поранення сталося у серпні 2024 року під час боїв у Торецьку. Вночі група з трьох бійців виходила з будинку, де вже зайняли позиції російські підрозділи.

-- Ми зайшли в дальні під'їзди довгої п'ятиповерхівки. Викликали авто, але воно не доїхало через розбиту дорогу. Мали пробігтися. І от під час виходу з дому почалася стрільба з перших під'їздів, з вікон. Влучили в ногу, -- пригадує ветеран.

Володимир швидко проскочив у найближчий під'їзд, обв'язав ногу турнікетом і залишився лежати, не ворушачись. Військовий не мав уявлення, чи його товариші по зброї ще живі, чи опинилися в оточенні. Вони, у свою чергу, не знали, чи вижив він. Це тривало тринадцять годин.

-- Думав: можливо, хтось приїде. Або прийде якийсь дід і доб'є мене. Лежав і чекав, -- каже він.

На щастя, на порятунок прийшов командир Роман Головатюк разом із побратимом. Вони розставили людей, щоб ті контролювали вікна будівлі, а самі забігли й витягнули пораненого бійця на плечах.

Наступного дня Роман Головатюк загинув -- його авто потрапило під обстріл на тій самій дорозі, якою вони ще вчора виїжджали.

— Це справжня легенда. Ця особа врятувала понад десять життів, але водночас знищила ще більше. Я дуже бажаю, щоб його пам'ятали і знали, — висловлює свої думки ветеран.

Володимир Кузьменко не мав вибору щодо ампутації. Він зазнав кісткової артеріальної кровотечі. Усе тіло було перебите.

Довгий час Володимир не міг знайти підходящий протез в Україні через ускладнену ампутацію. Завдяки благодійній допомозі, він зміг вирушити до США, де його чекали два місяці інтенсивної реабілітації та самовдосконалення.

За його словами, важливо постійно користуватися протезом, оскільки тіло людини зазнає змін. Наприклад, якщо кінцівка втрачає вагу, доводиться все переосмислювати і коригувати з нуля.

Тепер Володимир відчуває себе досить впевнено на своєму протезі. У жовтні минулого року він навіть зважився вийти на ринг: у Франківську відбулися боксерські змагання для ветеранів. Спочатку чоловік вагався, побоюючись втратити контроль над своїми рухами з протезом, а також переживаючи, що не зможе виглядати так, як раніше.

— Це своєрідні внутрішні психологічні бар'єри. Проте, після кількох тренувань, я попрацював з грушою і вийшов на ринг. Це принесло мені неймовірні позитивні емоції, — розповідає він.

Сьогодні Володимир Кузьменко бере участь у створенні відеоматеріалів для благодійних акцій. У Кам'янці-Подільському працює команда однодумців, яка заснувала студію на пам'ять про загиблого Романа Головатюка та виготовляє ролики для збору фінансів на підтримку військових підрозділів.

— Коли хтось коментує "вау, класний ролик — де можна підтримати фінансово?", я розумію, що наша праця не пропала даремно і все рухається у правильному напрямку, — говорить ветеран.

Приєднатися до зйомок може кожен бажаючий. У відеороликах вже брали участь кінологи з батальйону, а також поранені товариші Кузьменка.

Ми звернулися до чоловіка з питанням, яку пораду він міг би дати іншим ветеранам, які нещодавно перенесли ампутацію і не знають, як продовжити своє життя.

— Важливо підтримувати комунікацію. Не можна втрачати зв'язок. Старайся зробити все можливе для свого розвитку, отримуй нові знання. Тільки ти сам здатний допомогти собі найкращим чином, — підкреслює Володимир.

Він неодноразово відвідував лікарні та спілкувався з пораненими, тому на власні очі спостерігав, як важко багатьом прийняти нові обставини. Тепер ветеран підкреслює важливість не боятися шукати допомогу – писати, телефонувати, звертатися за підтримкою до товаришів, благодійних організацій чи будь-яких інших джерел.

-- Ми всі в одній історії. Тому стукай -- і відчинять. Не опускай руки, -- підсумовує ветеран.