Саша Стевич: «Отдал предпочтение Волыни перед Сивасспором»

Серб Саша Стевич - вихованець академії команди «Рудар» з боснійського міста Прієдор. До «Волині» він перейшов влітку 2010 року. Тож нині Сашу вважають ветераном команди, а ще справжнім бійцем-«хрестоносцем». Клубна прес-служба розмовляла із Стевичем напередодні матчу із «Арсеналом».

- Саша, розкажи про свій шлях у футбол?

- В сім років почав відвідувати і звичайну школу, і футбольну - при ФК «Рудар», що в Прієдорі.

У ній грав до 16 років, потім підписав перший професійний контракт. Через рік перейшов у «Борац» (Чачак), у якому пограв до 2005 року.

- Твої батьки підтримували любов до футболу?

- Тато професійно займався легкою атлетикою. Він чемпіоном Балканських ігор навіть був з бігу на середні дистанції – 800 та 1500 метрів.

А ще тато грав у футбол і після закінчення кар’єри бігуна почав тренувати молодих футболістом, чим і нині займається вдома. Тому мама, звісно, не була проти моєї спортивної кар’єри.

- Ти завжди грав у центрі півзахисту?

- Майже завжди. Інколи тільки в центр захисту мене відправляли, бо мав відповідні антропометричні дані.

- Балканський футбол завжди славився своєю класною школою. Війни 1990-х позначилися на місцевому футболі?

- Ви знаєте моя мала батьківщина була саме в центрі всіх цих жахливих подій. Зараз навіть не хочу пригадувати нічого про ті біди моєї країни, хочу забути про війну… Я завжди почувався і почуваюся сербом, але знаю, що загалом зазвичай говорять про балканську школу футболу.

Напевне, так і треба вважати. У сербській збірній зараз непрості часи – йде зміна поколінь. Національний чемпіонат відчуває проблему із фінансами, тому талановиті молоді гравці дуже рано їдуть за кордон.

- Як ти потрапив у Фінляндію?

- До цього призвели проблеми із нечистими на руку ділками в Сербії. У мене заледве не вимагали підписання нового контракту на невигідних умовах. Мій знайомий грав у Фінляндії і порекомендував їхати туди.

Тому три сезони я провів у Фінляндії, спокійно граючи за «Яро» і «Марієхамн», після чого повернувся до Сербії в «Банат», був капітаном команди. А з початку 2010 року грав в румунському «Чахлеулі», який за підсумками сезону покинув елітний дивізіон Румунії і я покинув клуб у якості вільного агента.

- Із Румунії ти потрапив до «Волині». Були інші варіанти?

- Мене хотіли бачити в себе турки із «Сівасспору», але віддав перевагу Луцьку, причому контракт підписав у свій день народження – 31 травня.

- У Луцьку ти часто травмувався. Пам’ятний матч із «Дніпром» восени 2010 року…

- Так, потім кілька швів наклали на голову… (Кілька – це аж сім – fcvolyn.net). Але я тоді попросив не міняти мене. Тривала важлива гра і треба було триматися з останніх сил. Стосовно травм – якось так співпадало все: голова, ніс… Просто позиція в мене така на полі – руйнувати атаки в центрі поля, доводиться багато боротися, отож, шрами і розсічення часто трапляються.

- Які матчі у «Волині» найбільше сподобалися?

- Ті, в яких ми виграли, звісно. Не забуду матч і свій гол «Оболоні», коли ми залишилися в Прем`єр-лізі. Шкода, що багато травм було чимало матчів пропустив і не зміг у них допомогти команді.

- Тебе можна часто побачити з книжкою. Що останнє прочитав?

- Це біографія одного сербського актора, який мав проблеми із законом вдома й нині живе в Нью-Йорку. А зазвичай мені читати рекомендує товариш із Бєлграда. Він письменник, тому знається на книжках, я його смакам довіряю.

- Який фільм сподобався з тих що дивився останнім часом?

- «Операція «Арго» з Беном Афлеком – той, що «Оскара» взяв цьогорічного. Гарно закрутили сюжет, а ще я люблю фільми, які на реальних подіях створені. Дивлюся зазвичай на DVD, бо на відвідини кінотеатрів часу не вистачає.

- Саша, крім книг і кіно чим захоплюєшся?

- Люблю дивитись з друзями баскетбол. Також мені подобається парашутинг. Ходжу зі своєю дружиною у театр, концерти класичної музики та рок-концерти, коли є час.

Маю дочку Елену. До речі, дружину звати Єлена… Мені дуже-дуже подобається бути батьком. Чекаю поки ми будемо всі разом вдома, щоб багато гуляти, сміятись і веселитись.

В Луцьку я живу третій рік. Місто спокійне і красиве. Маю тут багато друзів. Почуваю себе як вдома. Мені все подобається. Дружина каже, що якби було б більше торгових центрів, то було б краще, а мені і так чудово.

- А як познайомився із Єленою?

- Зустрілися, коли грав у «Банаті». Вона, як і я, мешкала в Белграді. Єлена грала у молодіжній збірній Сербії із волейболу. Згодом пішла вчитися на економіста зі спорту пішла.

Познайомилися випадково, тепер тішимося донькою Еленою. Імена подібні, отож, я не помиляюся, коли кличу когось з них (посміхається).