Євген Нищук: "Солдат — це найцінніше звання для мене" - Інтерв'ю з відомим артистом | Експрес онлайн

Народний артист України поділився враженнями про благодійні вистави на підтримку ЗСУ, свою пристрасть до футболу та миті гордості за наших співвітчизників.

Дехто знає його завдяки театральним та кінематографічним ролям, інші пам'ятають як "голос Майдану", а для когось він став відомим у ролі міністра культури. Сьогодні Євген Нищук займає посаду керівника найпрестижнішого та найулюбленішого театру України – Національного академічного драматичного театру імені І. Франка. І навіть у неділю його можна зустріти на робочому місці, адже він є генеральним директором і художнім керівником одночасно.

Сьогодні ми провели благодійний захід з виставою "Пер Гюнт", на якому завдяки продажу квитків та аукціону вдалося зібрати два мільйони гривень, -- розповідає 53-річний народний артист України. -- Ці кошти підуть на підтримку фонду "Повернись живим" для 10-ї гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". В рамках акції "Дронопад" ми плануємо придбати літаки-перехоплювачі.

-- З весни 2022 року ви також були у лавах ЗСУ. Чи підтримуєте сьогодні контакти з побратимами?

Часто телефоную своїм товаришам, з якими проходив службу. Коли у них з'являється можливість зв'язатися, ми обов'язково спілкуємося. Деякі з них продовжують боротися, а, на жаль, деякі вже не з нами. Але я дуже пишаюся тим, що два роки провів поруч із цими людьми. Сьогодні мені абсолютно не соромно дивитися їм у очі. Зізнаюся, у мене є різні нагороди, але найцінніше для мене — це звання солдата. Це я кажу від щирого серця.

-- Коли закінчиться війна, що ви насамперед хотіли би зробити?

Відвідати ті регіони, де довелося боротися: Херсонщина, Миколаївщина, Сумщина, Чернігівщина. Я неодмінно хочу вшанувати пам'ять своїх товаришів, які пожертвували своїм життям за нашу перемогу. Проте не виключено, що наразі це лише тимчасове затишшя у війні, а справжня перемога настане тоді, коли ми повернемо кожен клаптик нашої священної землі — всі частини України, які були визначені кордонами 1991 року.

На даний момент ви активно виступаєте у своєму театрі. Декілька акторів ділилися зі мною, що після завершення вистави вони відчувають прилив адреналіну, який не покидає їх протягом двох-трьох годин. А як у вас із цим?

У мене, можливо, є навіть більше. Все залежить від вистав. Якщо говорити про "Три товариші" чи "Момент кохання", то там доводиться стикатися з крайніми емоціями. Тож твій психоемоційний стан стає, як би сказати, дуже збудженим. І щоб потім повернутися до повсякденних справ, потрібно трохи часу. Це дійсно так. Що ж до фізичних навантажень, то з невеликим виснаженням і втомою справлятися легше. Я досить підготовлена людина, тому для мене це не є проблемою.

Захоплюєтеся спортом?

Отже, у дитинстві я шалено захоплювався футболом і хокеєм. Нещодавно, коли я відвідав рідний Івано-Франківськ, звернув увагу на невеличке озеро біля батьківської квартири. Воно вже встигло замерзнути — ідеальна нагода для гри в хокей, але, на жаль, нікого не було в окрузі. Це мене неабияк здивувало. Де ж усі діти? Чому не грають у хокей? Справді! Навіть футбольні поля виглядали порожніми. Мене це турбує, адже я обожнюю поганяти м'яча. Хоча, зізнаюся, я переніс розрив зв'язки і переніс операцію, але тепер повертаюся до тренувань. Хай навіть у наколіннику, але я знову на ногах! (Усміхається).

-- Нині вам складніше грати, ніж коли ви були лише актором?

Ні, я звик до змін. Звичайно, моя зайнятість у театрі залишає свій слід, але... Ми намагаємося планувати вистави, в яких я беру участь, на неділю або в інші дні, коли є трохи більше спокою, і я не відчуваю постійного тиску. (Усміхається). Хоча, звісно, обговорення різноманітних питань продовжується і в коридорах, і в гримерках. Проте мої колеги розуміють, що творчий процес має свої нюанси, і перед виходом на сцену вони зазвичай не відволікають мене.

-- Вас легко розчулити чи ви виплескуєте емоції на сцені, а поза нею волієте їх стримувати?

-- Залежно від ситуації. Я не міг стриматися, скажімо, коли дивився, як наші веслувальники на чемпіонаті світу йшли до медалі, але їхній човен несподівано залило хвилею суперників. Попри це, хлопці продовжували гребти і таки дісталися фінішу. Під бурхливі оплески глядачів. У мене від таких речей з'являється велика гордість за своїх співвітчизників, за цю силу, за цей дух. Як і в усьому, що стосується побратимів і того, що відбувається на фронті, та й не тільки.

У вас на рахунку – справжня чортова дюжина кінокартин. І що ж, сьогодні вам пропонують ролі?

-- Наші кастинг-менеджери іноді мають певний пул своїх акторів. І рідко дивляться ширше того кола. На жаль. Щодо мене, то тут така історія: на якомусь етапі, коли я став міністром, мене перестали турбувати. Мовляв, він тепер керівник, тому невідомо, чи варто телефонувати. Та я щоразу повторюю в інтерв'ю: "Дзвоніть!" (Сміється). Посади творчій діяльності, зокрема в кіно, не завада. Абсолютно.

Варто зазначити, що колись я мав можливість працювати з такими легендами, як Брондуков, Степанков, Ступка та інші видатні актори. Мій старт у кіно був справді вражаючим. Проте, як ви знаєте, російські продакшени завдали серйозного удару нашій кінематографії. Звичайно, я не міг з'являтися у їхніх серіалах, а головні ролі часто віддавалися акторам з Москви. Тепер, коли обставини змінилися, сподіваюся ще отримати можливість зіграти щось значуще. З віком я відчуваю, що можу стати ще більш цікавим для глядача. (Усміхається).