Илиев: «В Украине я понял как нужно бороться в жизни»

Із літа цього року склад луцької «Волині» поповнився чемпіоном Болгарії та володарем Кубків Болгарії й Румунії Валентином Ілієвим. Попри скептичні оцінки багатьох спеціалістів Валентин міцно застовпив за собою місце в центрі оборони «Волині». Клубна прес-служба запитала у Валентина про перипетії його футбольної долі.

- У мене особливого вибору не було, адже мій тато був професійним футболістом, голкіпером софійського ЦСКА та збірної Болгарії, учасником ЧС-1986, – розповідає Ілієв, – Згодом він поїздив європейськими клубами, а я грав за дитячі школи батькових команд. Мама була також готова до того, що я оберу кар’єру футболіста. До речі, починав я із позиції нападника і грав форварда до 17 років. А вже у першому своєму клубі – «Ботєв» з Враца, який також тренував батько, мене поставили у захист. І звідти вже мене ніхто нікуди дотепер не переміщував.

- Ти у 21 рік спробував легіонерського хліба. Не занадто рано це сталося?

- Так, з «Ботєва» я потрапив у запорізький «Металург». Дуже молодим поїхав далеко з рідної країни. Важко відстань ця долалася психологічно, але гра в Україні зміцнила мене, я побачив як треба боротися у житті, зрозумів, що слід покладатися тільки на власні сили.

- Маєш гарні спогади із Запоріжжя?

- Чому ж ні! Ми взяли 4 місце в чемпіонаті, я забив гол в дебютному матчі у Кубку УЄФА мальтійській «Біркіркарі». З багатьма футболістами познайомився хорошими, тільки найтепліші спогади про Олега Тарана.

- Скоро побачитеся знову в чемпіонаті…

- (посміхається) Авжеж, буде приємна зустріч. Таран знав що і коли сказати футболісту.

- То чому ти повернувся на Батьківщину в 2004-му?

- У «Металурзі» почалися зміни тренерів, я не потрапляв у склад, але грати дуже хотів. Я молодий був, «горів» футболом. Поїхав додому, пройшов перегляд у ЦСКА, до одного з лідерів болгарського футболу, і мене взяли! Отак життя за кілька місяців перевернулося на 360 градусів…

- Роки у ЦСКА справді вважаєш найкращими?

- Звичайно! Ми виграли чемпіонат, я потрапив до збірної, став її капітаном, мене включили до «десятки» найкращих болгарських гравців…

- Підмітив що ти забивав чимало важливих голів. Давалося взнаки «минуле нападника»?

- Так, я любив підключатися до атаки. Ніколи не забуду переможний гол у виїзному матчі ЦСКА проти «Ліверпуля» у відборі до Ліги чемпіонів у серпні 2005 року. Ми тоді «Лівер» не пройшли, бо вдома поступилися з більшим рахунком. До речі, перед грою в Англії довелося витримати шквал критики преси, адже у попередньому раунді я отримав дуже необов’язкову червону картку за фол в центрі поля, тому пропускав гру в Софії проти «Ліверпуля».

- Розкажи, що сталося між тобою і португальцем Фуртаду? У тебе ніби капітанську пов’язку після того конфлікту забрали…

- Не дуже хочеться про це пригадувати, я не горджуся цим. Спочатку емоції били через край на тренуванні, а потім і в роздягалці. Молодий був… (Валентин трохи обмірковує, яким ще словом пояснити той конфлікт і сміється, знайшовши нарешті відповідне слово – fcvolyn.net) – Необтесаний.

- Після кількох успішних сезонів у ЦСКА тобою зацікавилися клуби з Англії. Чому не опинився в «Норвічі»?

- Так, спочатку мав інтерес з боку «Уотфорда» і німецького «Нюрнберга», а у 2008-у «Норвіч» був готовий мене підписати. Але в останній момент перехід не відбувся. Я вже кілька днів тренувався з командою, всіх все влаштовувало і от вранці я їду підписувати контракт, а мені заявляють: «Їдь додому». Офіційно це прив’язали до того, що я не дотримався квоти стосовно виступів у національній збірній – я справді кілька місяців не викликався перед цим через травму плеча. Але згодом мені розповіли, що справжня причина відмови «Норвіча» була у діях агентів. Щось хтось там не поділив через мене…

- І тебе підписав «Терек»…

- Так. У Грозному відіграв два сезони, зіграв 47 матчів, забив 5 голів. Не шкодую, що обрав «Терек», там були хороші роки, друзі, спогади…

- Не боявся їхати до Чечні?

- Там дуже привітні люди. Те, що вони там пережили, їх дуже змінило. Я і сім’ю туди забирав, про безпеку не переймався.

- У «Тереку» ти часто на останніх хвилинах відзначався…

- Я і у «Волині» хочу частіше забивати… Так, у Грозному таланило забивати ключові голи. Коли вдома виграли у «Зеніта» (3:2), забив вирішальний гол на останніх секундах. У Москві проти ФК «Москва» зрівняв так само рахунок… Тож у Грозному мене все влаштовувало, мені й новий контракт пропонували, але хотілося додому все ж, у Болгарію, ну чи поближче до неї… Тож у 2010-у я приїхав на перегляд до ЦСКА, але конкурсу не пройшов. Товариш покликав до Румунії, в «Університатю», яку слід було рятувати від вильоту в першу лігу.

- Врятували?

- Так, я пограв там три останні місяці сезону, Крайову залишили у вищій лізі, але там розпочались якісь розбірки між тренерами та власниками команди і я опинився у «Стяуа». Запросив туди власник румунського гранда – Джіджі Бекалі.

- Про його скандальний характер багато довелося почути…

- Знаєш, є два Бекалі – один той, що на телебаченні і в газетах, а інший – проста спокійна людина. У мене загалом найкращі спогади про нього і я вдячний за те, що він мені дав шанс зіграти. У своїй передостанній грі за «Стяуа» оформив переможний дубль у дербі проти «Динамо».

- Там ти грав разом із Еріком Бікфалві. Утворювали своєрідну зв’язку на полі?

- Так, бо Ерік в «Стяуа» грав частіше опорника, а не атакуючого півзахисника, тому ми з ним поруч були. Коли їхали до Луцька, то він мені казав, що у «Волині» його хочуть бачити як типового «10-го номера».

- Валентине, ти пограв у багатьох європейських клубах, чимало побачив. Як можеш оцінити стан справ у сьогоднішній «Волині»?..

- Потенціал у команди величезний. Так, ми ще не готові на сто відсотків грати на найвищому рівні. Але маємо усе для цього. Для синхронізації, комунікації гравців і тренерів треба час. Візьміть, приміром, «Анжі». Вкладено божевільні гроші і що? У «Тереку» я мав поважну зарплату, клуб не бідував. А тільки зараз починає підбиратися до верхньої частини турнірної таблиці. Мені також хочеться змахнути чарівною паличкою і сказати: «Хочу бути лідером!» Але ж так не буває…

- Ти сам вибрав №4 на футболці «Волині»?

- Мій улюблений взагалі – 14, із цим номером асоціюються в мене мої найкращі поки роки у футболі – в болгарському ЦСКА. У «Тереку» також цей номер мав. А от коли переходив у «Стяуа», там «14-ка» була зайнятою, то взяв №4. І у «Волині» також його маю.

- Залишилися в Україні знайомі після виступів у Запоріжжі?

- Так, Юрій Вернидуб, Вадим Заєць, бачилися після гри із «Зорею».

- Ти дуже добре вивчив російську мову…

- Коли приїхав в «Металург», нічого не розумів, але за кілька років гарно вивчив.

- З Ванче Шиковим якою спілкуєшся на полі?

- Російською та сербською - маю багато знайомих з тих країв.

- На днях бачив, як ти з сім’єю прогулювався Луцьком. Ти привіз до нас дружину та синів?

- На жаль, ні, бо діти вчаться у школі, а, крім того, і займаються професійно футболом. До слова, Олександра та Теодора (хлопцям 10 і 8 років відповідно – fcvolyn.net ) тренує один із моїх колишніх наставників у збірній Болгарії, який відкрив нещодавно власну футбольну академію. І синам, і дружині Йоані дуже сподобалося у Луцьку. Ми навіть знайшли час і місце трохи у футбол побуцати…