"Конфлікт не зламав мою волю". Історія військовослужбовця з позивним "Мангуст" - Життєві розповіді | Експрес онлайн.

Олег Масло зазнав серйозних травм на фронті і втратив одну з ніг, але незважаючи на всі труднощі, він продовжує складати плани на майбутнє.

У 2024 році бійцю 10-ї гірсько-штурмової бригади "Едельвейс" на передовій потрощило ногу. Врятували побратими, які своєчасно надали першу допомогу. Олег Масло переніс декілька операцій. Нині ж пересувається на протезі, разом із дружиною чекає на первістка і самотужки робить у хаті ремонт.

Я виріс у селі Колодіївка, що на Тернопільщині. З дитинства мене захоплював спорт — особливо футбол, теніс і біг на дистанції три кілометри. Після закінчення школи я навчався на спеціальності маляра-штукатура. Паралельно підробляв на будівництві, займався склінням балконів і виїжджав на заробітки за кордон. У 2016 році я вирішив стати на захист батьківщини, — розповідає 36-річний Олег Масло. — Мені хотілося принести користь країні та покарати ворога. Так я потрапив у 44-ту окрему артилерійську бригаду імені гетьмана Данила Апостола, де став водієм у розвідувальному взводі. Незабаром я перевівся до 10-ї гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". Участь у боях проходила на Луганщині та Донеччині. Мій позивний "Мангуст" дали через мою швидкість і спритність. Три рази мені вдавалося уникнути загибелі, хоча я потрапляв у ворожі засідки. Наприкінці 2021 року мій контракт закінчився, і я повернувся додому.

Зранку 24 лютого 2022-го Олег ще поїхав на роботу, а ввечері добровільно пішов до військкомату.

У березні я знову повернувся до "Едельвейса", ставши водієм і продовжуючи захищати Донеччину. Мої побратими часто повторювали, що готові йти зі мною в будь-яку біду. Вони знали: я ніколи не залишу своїх. Я б, навіть зубами, витягнув би їх з поля бою, -- зазначає співрозмовник. -- Важке поранення я отримав 30 червня 2024 року неподалік села Переїзне, що в Донеччині. Нам прикомандирували нових бійців, і потрібно було доставити їх на позиції. Я був за кермом. Раптово почався артобстріл. Коли снаряди почали падати, я закричав хлопцям, щоб вони тікали. На щастя, їх не зачепило. Удар прийшовся на мене. Вікна автомобіля вибухнули, двері застрягли. Я ледве вибрався, але йти не міг. Побачив, що частини моєї лівої ноги вже немає, решта висіла на сухожиллі. Я все ще повз п’ять метрів, тому що окупанти продовжували стріляти. Втратив багато крові, намагався сам накласти турнікет. Мені здавалося, що це кінець... Але з'явилися двоє побратимів, які наклали ще один турнікет і допомогли дотягнути мене до евакуаційної машини. Там я втратив свідомість. Ногу ампутували вище коліна. Здаватися не було й думки. Я розумів, що моє життя зміниться, але головне, що я живий.

Після лікування в Дніпрі, воїн проходив реабілітацію у Вінниці, де йому зробили три операції, а протезування відбулося вже в Тернополі. "Мені знадобилося чимало часу, щоб навчитися знову ходити, -- ділиться ветеран. -- Це було морально важко, адже я завжди був активною людиною. Також довгий час страждав від фантомних болів... Але тепер я вже їжджу на машині. Поки що це автомобіль з механічною коробкою передач, і в умовах великого міста з ним непросто, адже потрібно швидко реагувати. Тому планую придбати автомобіль з автоматичною коробкою. Я займаюся господарством: рубаю дрова, косю траву, готую. Нещодавно ми з дружиною купили будинок, я сам роблю ремонт, і з нетерпінням чекаємо на нашого первістка влітку. Це надає мені сил рухатися далі. Мрію також про гру в адаптивний футбол, знаю, що в Україні є такі команди. Хоча війна завдала шкоди моєму тілу, вона не змогла зламати мій дух. Я маю чудову дружину та чудових друзів. Вважаю себе щасливою людиною".