Він виявився справжнім лідером. У пам’ять про колишнього футболіста Романа Максимюка.

Розпочав свою кар'єру в "Прикарпатті", а потім перейшов до "Динамо" з "Зеніту".

Роман Максимюк народився в Биткові, що на Івано-Франківщині. Його перші кроки у світі футболу розпочалися в дитячо-юнацькій спортивній школі в Надвірній. Шлях до цього навчального закладу, де він почав серйозно займатися футболом у четвертому класі, був нелегким. Від Биткова до Надвірної – 15 кілометрів, які маленький Роман неодноразово долав пішки, адже автобуси курсували досить рідко.

"У той час телефонів не існувало, і батьки постійно переживали. Особливо в зимовий період, коли сутінки наступали раніше, а зими були зовсім іншими: снігопади та хуртовини ставали звичним явищем. Саме так розпочався мій шлях у футболі," — поділився спогадами Роман в інтерв'ю для fanday.net.

Роман Максимюк під час ігор у команді "Зеніт"

Футбольні навички Максимюка помітили одразу, тож його запросили в місцеве "Прикарпаття". Після 67 матчів у складі команди Романом зацікавився "Зеніт" із російського Санкт-Петербурга. В кінці дев'яностих росіяни уважно стежили за українськими футболістами й охоче запрошували їх до себе.

Під час перегляду в клубі Санкт-Петербурга Роман Максимюк швидко привернув до себе увагу. Футбольний агент Ігор Кривенко згадує, як під час тренування з командою він показав свої найкращі професійні якості: "Коли в чемпіонаті була пауза, і збірна України грала з Хорватією в рамках плей-оф відбору до чемпіонату світу 1998 року, Максимюк приїхав на тиждень для перегляду в Санкт-Петербург. Тут він вразив усіх не лише під час тренувань, але й у грі. У "міжсобойчику" він легко обіграв на фланзі свого співвітчизника Сергія Попова. Це одразу привернуло увагу тренерського складу на чолі з Анатолієм Бишовцем, і клуб "Зеніт" вирішив підписати контракт з Романом".

В Росії український півзахисник показав себе на високому рівні: у сезонах 1998-1999 років він взяв участь у 45 поєдинках та відзначився 10 забитими голами. Це призвело до виклику до національної збірної України, де він провів п’ять матчів. Відтак, запрошення до престижного клубу стало лише справою часу. Футболіста запросили до київського "Динамо", але стати своїм у команді йому не вдалося. Усе почало йти не так ще на етапі його переходу.

Максимюк в "Динамо"

Клуби не могли узгодити деталі трансферу, а в підсумку страждав Максимюк, який був змушений балансувати між двома клубами без чіткого розуміння, яким буде продовження його кар'єри.

"Мій перехід до "Динамо" був під знаком питання. Я підписав попередній контракт, перебуваючи в національній збірній. Мій угода з "Зенітом" дійсна була до 31 грудня 1999 року, а з київським клубом я уклав договір у листопаді. Всі вже були в курсі, я попрощався з усіма, чемпіонат завершився, і ми фактично пішли у відпустку. Але 15 грудня мені зателефонував Мутко (президент "Зеніту", -- Ред.) і запитав, чому я не на місці. Він зазначив, що за цей час "Динамо" повинно було сплатити компенсацію за мій перехід, і що угода ще не оформлена. Він попередив, що якщо я не повернуся до клубу протягом двох днів, то мене можуть дискваліфікувати на два роки. Я зателефонував Ігорю Михайловичу Суркісу, щоб роз'яснити ситуацію. Він відповів, що так сталося, мовляв, їдь туди, допрацюй до завершення контракту, головне -- бережи себе від травм, а потім повертайся", -- поділився спогадами Роман в інтерв'ю для ютуб-каналу "Бомбардир".

Він приїхав-таки до Києва після місяців невизначеності, але закріпитися в команді Лобановського не зміг. На думку Максимюка, тренер образився на нього після однієї з бесід, у якій футболіст назвав Анатолія Бишовця якісним спеціалістом. Останній всю ігрову кар'єру виступав у "Динамо", тренував збірну СРСР, а також низку російських клубів, зокрема "Зеніт". Після початку повномасштабного вторгнення Бишовець підтримав Росію, де зараз живе. Разом із тим він мав складні стосунки з Лобановським, про що Роман не знав.

"Він запитав мене прямо, як мені працювалося з Бишовцем і які враження в мене від нього як тренера. Я вирішив висловити всю правду. Здається, це йому не дуже сподобалося. Після цього я раптом перестав потрапляти до складу. На тренуваннях відчуваєш, чи розглядають тебе для основної команди, чи ні. Після нашої розмови все змінилося. Висновок напрошується сам по собі, хоч я це зрозумів пізніше," - згадував Максимюк.

Максимюк в команді "Дніпро"

Через рік футболіст переїхав у "Дніпро", де фактично реанімував кар'єру. Протягом 2001-2005 років він зіграв 85 матчів в чемпіонаті України й двічі ставав бронзовим призером у складі дніпрян. Та, на жаль, саме в Дніпрі Максимюк зіткнувся з набагато серйознішою проблемою, ніж немилість тренера, -- ігроманією: залежністю від азартних ігор, за якої людина втрачає контроль над бажанням грати, навіть якщо це призводить до фінансових, психологічних або соціальних проблем.

Втратив 300 тисяч доларів і вирушив до Луцька, оскільки в цьому місті не було жодного казино.

У "Дніпрі" Максимюк домовився про хорошу на той час зарплату, але фактично відразу відчув інший бік медалі. Він захопився грою в казино і з часом втратив усі свої заощадження. У клубі бачили проблему. Першим, хто намагався допомогти Роману, був одноклубник, а нині -- член тренерського штабу Андреа Мальдери в збірній України Володимир Єзерський.

"Ми були трійкою друзів: я, Мазяр і Єзерський. Завжди підтримували один одного. Я та Мазяр були захоплені азартними іграми, а Єзерський часто рятував нас від запаморочливих розваг. Бували випадки, коли ми затримувалися в казино до пізньої ночі. Інколи доходило до того, що ми засинали прямо там, а вранці поспішали на тренування. Але я не можу цим пишатися. Ігроманія — це справжня хвороба. У спортсменів азарт в крові, і нас це затягувало. Я програв усе... Виникли борги... Позичав гроші, проте з часом люди почали відмовлятися мені їх давати. Моя кар'єра почала йти на дно", — чесно зізнавався Роман через два десятиліття після тих подій.

Протягом трьох місяців у "Дніпрі" Максимюк втратив 300 тисяч доларів і змушений був здати свою машину в ломбард. Проте це не стало для нього кінцем. Футболіст продовжував відвідувати ігрові заклади, що лише погіршувало його фінансове становище. Щоб подолати цю залежність, він звернувся до психолога, а згодом вирішив на кардинальний крок — переїхав до Луцька, щоб уникнути спокус казино.

"Багато разів ходив до психолога. Клуб намагався мене врятувати, мені навіть встановлювали ліміт на банківській картці. Усі розуміли, що це хвороба, і намагалися допомогти. Перейшов до луцької "Волині", тому що там не було казино. Можливо, були підпільні. Міг перейти до "Металіста", до Маркевича. Але я вже боровся як міг, бачив, що все йшло шкереберть. Раджу молодим футболістам навіть близько не підходити до казино", -- застерігав він.

Роман Максимюк в команді "Волинь"

Саме в Луцьку, в місцевій "Волині", Роман завершив спортивну кар'єру в 2011 році. Після цього отримав тренерську ліцензію, розпочав новий етап у житті, але реалізувати себе не зміг. На Максимюка чекало нове випробування.

Обвинувачення в організації матчів на договірній основі та діяльність вантажника.

Наступного дня після призначення головним тренером ФК "Тернопіль" у січні 2017 року Романа звинуватили в організації договірних матчів у період його роботи в молодіжному чемпіонаті України з футболу. Він фігурував у пояснювальній записці одного з гравців на той час молодіжки харківського "Металіста", яку опублікував Ігор Циганик.

Максимюк у ролі тренера

Максимюк підкреслював, що не отримував жодних підозр, а в прокуратурі, яка вела розслідування, провів близько двох з половиною годин у статусі свідка. Крім того, Роман висловлював готовність пройти поліграфне тестування. Проте, ситуація вже була вкрай складною. Через шість днів клуб "Тернопіль" прийняв рішення розірвати з ним контракт, і нову тренерську позицію йому знайти не вдалося.

Протягом свого життя Максимюк неодноразово підкреслював, що це питання залишається для нього вкрай чутливим.

Роман Максимюк

Обвинувачення завдали шкоди його репутації, що призвело до невдачі в кар'єрі тренера, а забезпечувати родину все ж було потрібно. У 47 років він знайшов роботу вантажником у супермаркеті Луцька, проте продовжував мріяти про повернення у світ футболу.

"Я виконую свою роботу, як і мільйони інших звичайних людей. Ситуація наразі така. Моя діяльність вантажника — це лише початок, і я розглядаю можливість перейти на позицію менеджера. Головне — мати бажання. А поки що я планую освоювати інші спеціальності. Хоча це не моя улюблена справа, але це вимога часу. Чи хотів би я повернутися до футболу? Звісно, це навіть не підлягає обговоренню..." — запевняв він.

Цього разу життя знову підготувало для Романа новий виклик.

Максимюк під час своїх виступів за аматорську команду.

Перетворення світогляду та оборона України

У 2021 році в одному з інтерв'ю Максимюк не відкидав можливості попрацювати тренером у Росії, але вже за рік, після початку повномасштабного вторгнення, добровільно зголосився до війська.

"З початку повномасштабного вторгнення ми активно займалися збором допомоги для Збройних Сил України. Я брав участь у благодійних футбольних турнірах для ветеранів, де ми збирали кошти на автомобілі для наших підрозділів. Восени 2022 року я вирішив стати на захист своєї країни. Опинився у мобільній вогневій групі, де наше основне завдання полягало в чергуванні, зайнятті позицій і знищенні ворожих повітряних об'єктів. Спочатку я служив у Луцьку, а тепер перебуваю на Харківському напрямку. Тут дуже важко, але я вірю у нашу перемогу, адже у нас немає іншого варіанту. Якщо ми зазнаємо поразки, Україна як незалежна держава більше не існуватиме, а нас можуть знищити як націю", -- розповідав Максимюк в інтерв'ю "Чемпіону" у 2024 році.

Він зізнався, що вторгнення кардинально вплинуло на його світогляд. "Я не бажаю мати жодних зв’язків з росіянами. Не хочу, щоб мої діти та онуки мали з ними які-небудь стосунки. Ми повинні передавати меседж про те, що росіяни є загрозою нашій існуванню, з одного покоління в інше," -- наголошував Максимюк.

Згодом його перевели на Покровський напрямок, де Роман зник безслідно 30 січня 2025 року.

Максимюк Роман на службі в армії.

Одна з двох його мрій -- повернутися у футбол -- так і залишилася нездійсненною. Заради іншої -- допомогти Україні перемогти у війні -- він пожертвував найціннішим: своїм життям. Воно було сповнене злетів і падінь, проте його запам'ятають як крутого спортсмена й відважного воїна.

"Максимюк завжди проявляв відвагу у боротьбі і ніколи не зупинявся на півдорозі. Він мав безліч якостей, які давали йому змогу виступати за провідні клуби. І мова йде не лише про участь у матчах, а й про його роль лідера в кожній із команд," – зазначив про Романа його колишній товариш по команді, український тренер Юрій Вернидуб.

Він став справжнім лідером. Нехай пам'ять про Романа Максимюка живе вічно, а слава його ніколи не зникає.