"Ми стали їхніми батьками з любов'ю". Історія родини, яка прийняла під своє крило десятьох дітей з непростими життєвими обставинами - Спеціальний проект | Експрес онлайн.

Родина була змушена залишити свій дім через війну, кілька разів переїжджала, ночуючи на карематах у навчальному закладі та навіть у приміщенні без електрики та опалення.

Олександр і Наталія зустрілися, коли кожен з них уже мав негативний досвід у сімейних стосунках. Він працював у Державній службі з надзвичайних ситуацій в Запорізькій області, а вона спочатку навчала дітей музиці, але згодом вирішила змінити напрямок і стала юристом. Після десяти років спільного життя пара з Оріхова вирішила створити прийомну сім'ю, щоб подарувати родинне тепло принаймні одній дитині. Вони почали з підготовки необхідних документів і облаштування дитячої кімнати, і незабаром їм запропонували зустрітися з дівчинкою на ім'я Женя.

На той момент вони не мали наміру відкривати дитячий будинок сімейного типу. Проте з часом стали опікунами для десяти дітей.

"Чи можу я звертатися до тебе як до мами?"

"У наших родинах ніхто не мав досвіду створення прийомної сім'ї. Проте ми зрозуміли, що хочемо прийняти дитину. Тож у 2013 році поїхали знайомитися з десятирічною Женею", -- розповідає 50-річний Олександр Логвин. На другій зустрічі дівчинка спитала пані Наталію: "А можна я називатиму тебе мамою?" Через пів року після того, як Женя переїхала до нової родини, зателефонувала директорка Запорізького центру соцреабілітації: "Візьміть, будь ласка, ще одну дівчинку. Її вже повертали, тож потрібна надійна сім'я, де більше не ображатимуть".

Протягом десяти років свого існування Карина пережила безліч болючих моментів і зрад. Одного разу її мати залишила доньку біля магазину, і дівчинка змушена була чекати... три доби. Згодом вона потрапила до Центру соціально-психологічної реабілітації. Після цього її взяла під опіку родина викладачів, але з часом вирішила повернути назад.

Оскільки Женя виховувалася в багатодітній родині, ми усвідомлювали, що їй необхідна сестра, — згадує Наталія Дмитрієва. — Тому ми вирішили прийняти Карину. Перші пів року вона була надзвичайно замкненою, але водночас тримала свої речі в бездоганному порядку — як на столі, так і в шафі. Лише пізніше я усвідомила, що Карина діяла так, наче була програмою, — боялася зробити щось не так, щоб її знову не залишили.

"З часом Карина почала довіряти татові, дідусеві й дядькові, -- каже моя співрозмовниця. -- А якось пізно ввечері попросила мене про розмову. І зізналася, що у восьмирічному віці її ґвалтували".

Згодом, коли Женя вирушила у самостійне життя, прийомна родина отримала пропозицію взяти під опіку чотирнадцятирічну Віку. "Це ваша дочка", -- запевнила психолог Центру соціально-психологічної реабілітації. "Її мати залишила її, коли дівчинці було лише сім, і з того часу вона виховувалася з батьком та старшим братом. Після смерті батька Віка потрапила до притулку, -- зазначила пані Наталія. -- Вона зазнавала цькування від однолітків через родимки на обличчі й свою вагу, що призвело до комплексів і закритості. Якось на день народження вона попросила подарунок: "Кота. Найнещаснішого". І додала, що хоче подарувати тварині нове життя". Невдовзі бездомна кішка принесла у їхній двір кошеня з паралізованими задніми лапками. Віка назвала його Томасом.

Після цього нам запропонували взяти під опіку хлопчика, якого планували перевести в інтернат. Так у нашій родині з'явився десятирічний Давид, - розповідає Наталія Дмитрієва. - Згодом ми дізналися, що він був на обліку у поліції як дитина, що втекла з дому. Його матір страждала від залежностей, тому у Давида спостерігалася підвищена тривожність, яка іноді перетворювалася на агресію.

Прийомні батьки зізнаються: з Давидом було важко, він усе сприймав "у штики", ще й дуже відставав у навчанні -- погано читав і писав, не вмів додавати й віднімати. Тож вони доклали багато зусиль, аби адаптувати сина до нового життя. А через декілька місяців після того Віка попросила: "Заберіть мою подружку Катю". Потім парі зателефонували зі служби у справах дітей: "Катю мають переводити в інтернат, але вона сказала, що нікуди не піде, окрім вашої сім'ї..."

"УСІ ВОНИ – ЦЕ НАШІ ДІТИ!"

"28 лютого 2022 року російські війська захопили село Нестерянка, що розташоване всього в п'яти кілометрах від нас. У повітрі відчувалися вибухи, тому ми миттєво почали збирати речі. До евакуаційного автобуса дозволяли брати лише один рюкзак на людину. Ми вирушили за 70-річною мамою Наталії та напівпаралізованим кошеням. Я доставив своїх рідних на вокзал, посадив їх в автобус, а сам повернувся назад, щоб зайнятися ремонтом техніки для наших військових", - ділиться Олександр Логвин.

"У Запоріжжі ми пересели в потяг, і в нашому вагоні було близько трьохсот пасажирів. Подорож була надзвичайно важкою. Найскладніше було те, що ми не знали, де зможемо знайти притулок," – ділиться своїми переживаннями пані Наталія. Шостого березня їхня родина прибула до Івано-Франківська. Протягом деякого часу їм доводилося змінювати місця проживання, спати на карематах у навчальному закладі, а також жити в будинку без електрики та опалення.

● Після виїзду до Івано-Франківська.

А діти потребували навчання. "У службі в справах дітей нам запропонували школу, директорка якої не лише психологиня, але й тренерка для прийомних батьків. Вона дала Давиду (який відставав у навчанні й був нижчим за своїх однолітків) вибір, мовляв, він може піти до шостого класу, де діти вже вивчають німецьку. А може обрати п'ятий клас, де лише почали вивчати польську. І Давид обрав другий варіант", -- каже пані Наталія. Там вирішили навчатись і старшокласниці Катя і Віка.

● У процесі переїзду до нового житла з площею 200 квадратних метрів.

Минулого серпня одна з благодійних організацій придбала для родини новий будинок у Городенці та допомогла облаштувати його необхідними речами. "Одного разу Вікуся висловила думку, що Давиду необхідний брат", -- згадує пані Наталія. -- Після обговорення з чоловіком ми вирішили звернутись до служби у справах дітей. Вони запропонували нам одразу трьох рідних дітей, які були евакуйовані до Польщі разом із закладом після початку великої війни. Спочатку ми познайомилися з ними онлайн, а як тільки вони повернулися в Україну, забрали їх до себе". Жені -- 10 років, Юрі -- 14, Насті -- 17. Їхня мати померла, а батька позбавили батьківських прав. Протягом трьох років діти жили в притулку. Вже незабаром після приїзду вони почали називати своїх нових батьків мамою і татом. 17 січня цього року, подружжя прийняло ще двох дітей, які також тривалий час мешкали в притулку. Карині -- 9, а Артему -- 12. Хоча вони мають труднощі в навчанні, прийомні батьки впевнені, що разом зможуть подолати всі перешкоди.

"Маленька Кариночка має чудовий голос, тож ми плануємо незабаром залучити її до церковного хору, -- ділиться мама Наталія. -- Наш 13-річний Давид разом із братами захоплюється футболом і настільним тенісом. Наші сини – справжні спортсмени! Старша донька Женя вже створила власну родину. 21-річна Карина навчається в Німеччині та водночас в Івано-Франківському університеті. Кожного разу, коли вона приїжджає, всі діти готуються: печуть смачні страви, малюють плакати. 18-річна Настюша навчається в училищі моди і стилю, тому вона стає нашою сімейною перукаркою."

"Я привіз нашу кішку з Запорізької області – своїх не залишаємо! Нещодавно ми також прихистили ще двох цуценят, тож тепер у нас вже чотири пухнастих друга," – зазначає батько великої родини.

Тим часом пані Наталія здобула четверту освіту -- психолога. А ще в цієї великої родини неймовірно тепла традиція: вони святкують не лише уродини кожної дитини, але й дні їхнього "народження" у цій сім'ї. "Ми ніколи "не перебирали" дітьми, приймали кожного", -- каже Олександр Логвин. А його дружина додає: "Бо всі вони -- наші діти! Ми народили їх серцем".