Іван Боберський - основоположник українського спорту, про якого ми не знали раніше.

У нарисі про Віктора Чукаріна я писав, що Львівський державний університет фізичної культури з 2016 року має ім'я професора Івана Боберського, фундатора української національної фізичної культури. При цьому ще 2011 року висували ініціативу дати вишу ім'я багаторазового олімпійського чемпіона Віктора Чукаріна.

Відверто зізнаюся: ім'я Чукаріна мені стало відоме ще в дитинстві, коли я читав книгу київського спортивного журналіста Фелікса Гальперіна "Цветные кольца". Однак про Івана Боберського я дізнався вперше лише через півстоліття — саме після того, як Львівський інститут отримав його ім'я. Гадаю, що не тільки я був у цьому не в курсі.

І мені стало цікаво: по-перше, хто ж насправді був Іван Боберський. А по-друге, чому я дізнався про нього лише зараз, з таким великим запізненням.

Власне, з відповіді на перше питання витікає відповідь на друге. Адже професор Іван Боберський, фундатор української національної фізичної культури, педагог та журналіст, був активним громадським, культурно-просвітним та політичним діячем національно-патріотичного спрямування.

"Його життєвий шлях яскраво відображає буремну епоху кінця XIX - початку XX століття і служить прикладом українського патріотизму, щирої відданості національній ідеї, далекоглядного піклування про майбутнє, молодь і спорт. Це символ відповідальності, працьовитості, сили духу та шляхетності", - зазначила дослідниця українського спорту Оксана Вацеба.

Для Радянського Союзу ця історична постать була небажаною та непотрібною. Не дивно, адже він уособлював собою типового "буржуазного націоналіста", який з 1920 року до своєї смерті проживав за межами країни. Викреслити Боберського з історії шляхом повного замовчування було досить просто: він був підданим Австро-Угорської імперії, а потім взагалі оселився за кордоном, помер та був похований у Словенії. Тож яка нам до нього справа?

Отже, варто сьогодні детальніше вивчити визначну особистість Івана Боберського, європейського інтелектуала і українського патріота, людини, що за своїми масштабами може зрівнятися з Іваном Франком чи Андрієм Шептицьким.

Остання думка належить Андрію Сові, професору кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури, досліднику та популяризатору спадщини Івана Боберського. Він є співавтором книги "Іван Боберський - основоположник української тіловиховної та спортивної традиції", написаної разом із Ярославом Тимчаком, яка була видана у 2017 році.

Ідеї та слова Сови стали тим каталізатором, який надихнув на створення цієї історії, що перед вами.

Іван Миколайович Боберський з'явився на світ 14 серпня 1873 року в селі Доброгостів, розташованому в Дрогобицькому повіті Галичини, що тоді входила до складу Австро-Угорщини. Він виріс у родині греко-католицького священника, будучи першим з восьми дітей Миколи Боберського та Анни Домініки Козакевич.

Шкільні роки провів у Самборі на Львівщині, де його найбільшою пристрастю стала німецька мова. Після завершення середньої освіти він поступив на філософський факультет Львівського університету. У подальшому продовжив навчання, вивчаючи німецьку філологію в університетах Відня і Граца. Саме у Граці Боберський вперше ознайомився з новітніми підходами до фізичного виховання, які в той час набували популярності в Європі. Крім того, будучи активним учасником українського товариства "Русь", він заглибився в ідеї про важливість фізичної освіти для молоді.

Протягом двох років (1898-1899) Іван, отримавши фінансову допомогу від батька, подорожував по Європі. Він відвідав Німеччину, Чехію, Швецію та Францію, де в провідних спортивно-гімнастичних центрах детально вивчав новітні методики, сучасні тенденції та напрямки еволюції фізичної культури.

Іван Боберський завершив річний курс з фізичної культури та повернувся до Галичини, маючи при собі два дипломи: один з німецької мови, а інший з гімнастики.

Спочатку він працював викладачем у гімназії в Дрогобичі, де вперше впровадив заняття з руханки (гімнастики) та ознайомив учнів із маловідомими на той час видами спорту, зокрема футбольними іграми. У 1901 році Боберський повернувся до Львова, де почав викладати німецьку мову та гімнастику в Академічній гімназії. Протягом 1903-1904 років він відновив заняття з руханки, а в 1906 році вперше почав проводити такі уроки на професійному рівні для дівчат.

Це був період, коли в Європі активно відновлювався олімпійський рух, а спортивні організації переживали стрімкий розвиток. Водночас суспільство Західної України залишалося досить пасивним та неактивним у сфері фізичної культури. Іван Боберський мав амбітний план: використовувати спорт як один з ключових інструментів для пробудження національної свідомості свого народу. Його основний девіз звучав так: "Де сила, там і воля".

Завдяки наполегливості та енергії Боберського в короткий термін з’явилася ціла низка спортивних команд. Професор сам слугував взірцем для молоді: влітку він активно бігав, а взимку катався на лижах, показуючи вражаючу техніку. Його вміння справляло незабутнє враження на учнів.

Професор Боберський велике значення приділяв творчій праці, а також активно працював над створенням української спортивної термінології. Він першим увів українську термінологію в спорті, яку широко використовували в Західній Україні до 1939 року. Зокрема, запропонував такі терміни, як "ситківка" (теніс), "відбиванка" (волейбол), "копаний м'яч" (футбол), "гаківка" (хокей), "стусан" (бокс), "кошиківка" (баскетбол), "булавка" (метання гранати), "лещетарство" (лижний спорт) тощо.

В українській літературі вперше з'явилися книги, що містять описи різноманітних рухливих ігор для дітей, а також посібники для занять такими видами спорту, як футбол, хокей та теніс. Крім того, були видані навчальні матеріали для підготовки спеціалістів у галузі фізичного виховання. У період з 1904 по 1909 роки побачили світ його підручники, серед яких "Рухливі забави і ігри", "Вісімнадцять ігор з м'ячем", "Футбольна гра", "Ситківка", "Гаківка", "Виряд", "Вільні вправи", "Прорух", "Нові підходи до фізичного виховання" та "Роль руханкових товариств". Окрім того, Боберський був редактором журналів "Вісти з Запорожа" і "Січові вісти".

Одночасно професор Боберський активно долучався до українського патріотичного спортивного товариства "Сокіл", яке було засноване у Львові в 1894 році. З 1901 року Іван обіймав посаду заступника голови та взяв на себе керівництво цим гуртком, а з 1908 до 1914 року очолював товариство. У 1909 році організація отримала нову назву "Сокіл-Батько". Завдяки зусиллям нашого героя до червня 1914 року товариство налічувало близько тисячі осередків по всій Галичині, які діяли в усіх великих містах, містечках та навіть у невеличких селах. Одним з основних завдань було забезпечення фізичного розвитку молодого покоління.

Ще перед Першою світовою війною Іван Боберський активно долучився до формування стрілецького руху. Українці розуміли, що їм слід готуватися до активних бойових дій та створювали стрілецькі організації, проходили відповідний вишкіл. Це дозволило відразу після початку Першої світової розпочати формування легіону Українських січових стрільців.

З початком Першої світової війни Іван Боберський як один з активних громадсько-політичних діячів стає членом Головної Української Ради, при якій була сформована спеціальна військова колегія. Її назвали Українською Бойовою управою. Ця організація діяла впродовж 1914-1918 років, виступаючи організаційним та координаційним центром у справі створення та діяльності легіону Українських січових стрільців. Активну участь у діяльності Української Бойової управи брав Іван Боберський, який певний час був її скарбником.

Боберський взяв активну участь у творенні Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), опинившись у вирі формування новітньої української державності.

Він належав до тих, хто створював і редагував текст присяги Західноукраїнської Народної Республіки, а також був одним із перших 18 українців, які 17 листопада 1918 року у Львові урочисто склали присягу на вірність цій Республіці.

На початку військово-політичних подій у листопаді 1918 року Іван Боберський займав посаду в секретаріаті військових справ уряду Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), що діяв під керівництвом Євгена Петрушевича. Він очолював відділ військової преси Державного секретаріату республіки в період з 1918 по 1920 рік.

Восени 1919 року Іван Боберський переїхав до Відня, де діяв уряд ЗУНР і Євген Петрушевич сформував відділ для збору коштів. Активну роль у його роботі відіграв Іван Боберський, який знав більше як 10 європейських мов і був завдяки цьому цінним урядовим працівником. З місією зі збору коштів Боберський у січні 1920 року вирушив до США, а у листопаді 1920 року до Канади, де і працював упродовж всієї діяльності представництва ЗУНР в Канаді до 1923 року.

Цей етап життя Боберського найкраще відображає його власний вислів, який згодом став афоризмом: "Не сльозами, а мечем".

Перебуваючи в Сполучених Штатах, Боберський активно залучався до життя української громади. Його внесок був різноманітним: від висвітлення в пресі роботи Василя Авраменка, керівника школи українського танцю (якого ми вже згадували в нарисі про Майка Мазуркі), у Нью-Йорку, до збору інформації про українські періодичні видання, книги, друкарні, школи та церкви на території Америки, а також проведення статистичних досліджень української еміграції.

З 1932 року Іван Боберський оселився в Югославії, у словенському містечку Тржич, яке стало домівкою для нього завдяки його дружині Йозифіні Полак, словенці за походженням. Вони познайомилися в Граці, а їхній шлюб відбувся в 1907 році.

У 1936 році Боберський побував на Зимових Олімпійських іграх, що проходили в Гарміш-Партенкірхені, а також на Літніх Олімпійських іграх у Берліні. Після цього він надіслав ряд статей до газет "Сокільські вісті" і "Діло".

Батько українського спорту відійшов у вічність 17 серпня 1947 року в Тржичі, залишивши по собі значний слід у спортивній історії, померши від туберкульозу.

У одному з листів до Боберського Василь Авраменко вірно підкреслив:

"... Ваше ім'я, ознаменоване золотом, залишиться в серцях українського народу на віки."