Хлопців зі Стримби проходять лікування в Німеччині після отримання 85% опіків внаслідок вибуху нафтопроводу.

Понад 85% опіків тіла та мізерні шанси на життя -- такі прогнози дев'ятирічному Юрію Дзебчуку та дванадцятирічному Євгену Гризі давали як українські, так і німецькі медики. Хлопці отримали травми півтора року тому у селі Стримба, неподалік якого стався вибух нафтопроводу.

Нині діти живуть у німецькому місті Кельн. Там вони відвідують навчання, полюбляють грати у футбол та вивчають мову. А ще -- сумують за рідним домом і друзями та хочуть повернутися в Україну після одужання.

Кореспонденти Суспільного провели бесіду з Юрієм та Євгеном, а також з їхніми батьками та вчителькою, обговорюючи події 30 вересня 2023 року, сім місяців реабілітації, процес адаптації в Німеччині та їхні мрії на майбутнє.

Уляна Дзебчук - мама дев'ятирічного Юрія. Вона згадує події 30 вересня 2023 року, коли в околицях села Стримба, що в Надвірнянському районі, стався вибух нафтопроводу.

"Два рази вибухнуло щось. Це так шуміло, це так віяло, дуло, гриміло. Такий звук жахливий був, чорний дим, вогні дуже високі були, ніби це все змітає із землею. Люди були дуже налякані, не розуміли, що відбувається. Всі тікали городами, лишали будинки. У мене таке було відчуття, що навіть утекти городами вгору не було сили", -- пригадує Уляна Дзебчук.

У той день її син і сусідський хлопець Євген отримали більше 85% опіків на своєму тілі.

"Юра пішов на вулицю кататися на велосипеді. Я виходжу з будинку -- дуже велика хвиля чорного диму і високого вогню суне вгору річкою. В нас повз хати йде дорога, наша хата, річка і труби, прокладені річкою вгору. І цей вогонь іде вгору річкою. Юрчик з Євгеном вже вибігли з іншого низу хати, тікали від вогню. Діти були повністю обгорілі", -- каже жінка.

Жінка ділиться своїми переживаннями: коли вона вперше побачила хлопчиків, їй було важко уявити, як можна їм допомогти, і чи зможуть медики їх врятувати.

"Кожен намагається втекти, рятуючи свої життя. Це важко передати словами. Діти лише просять води і засинають на ходу. Де б ти не йшов – дорогою чи стежкою, вони просто падають у сон. Двоє дітей, які засинають, це справжній жах і страх. Слава Богу за того чоловіка, який нас забрав, взяв на руки обпечених дітей і відвіз до лікарні," – ділиться своїми переживаннями Уляна Дзебчук.

Ці опіки та травми були практично несумісні з життям, стверджували лікарі, звертаючись до батьків. Вони докладали всіх зусиль, щоб врятувати хлопців, згадує Уляна Дзебчук.

"Прогнози медиків... Вони насправді не мали чіткої відповіді і лише повторювали, що в такій ситуації потрібно сподіватися на Бога. Адже при таких високих ступенях опіків лікування дітей не проводили – їх просто виводили із шокового стану. Головний лікар викликав нас і повідомив, що ми будемо проводити переливання крові. Якщо Юрій зможе витримати цю процедуру, ми зможемо його транспортувати", – згадує мати Юрія.

Після того як стан дітей стабілізувався, їх транспортували до Львова, а звідти — до Польщі. Спочатку планували здійснити переліт до Швейцарії, але зрештою, разом із медичними працівниками, батьки вирішили продовжити лікування хлопчиків у Німеччині. Саме там родини Дзебчуків та Григів об'єднали зусилля в боротьбі за життя своїх синів.

"Нам оплачує лікування місто Кельн, тому що це -- дуже велика сума і дуже дорогі операції, які не можемо оплатити самі. Ми зараз жили в реанімації в готелі, який також дуже дорогий", -- каже Леся Грига.

Біля сина Євгена у реанімації вона провела сім місяців, допоки в Україні на них чекала молодша донька, а чоловік на війні боронив українські кордони.

"Мій чоловік воював у 10 штурмовій бригаді. Коли в нього рідний брат загинув на війні, його комісували з армії й дозволили переїхати через кордон в Німеччину. Коли ця трагедія сталася, то у сина перше було запитання: "Чи сестричка жива, чи мама жива, чи все добре?" Дуже сильно переживав за сестричку", - каже Леся Грига.

Свій 12 день народження Євген святкував у Німеччині. Хлопець каже: до трагедії мріяв стати футболістом. Наразі ж бажає досконало вивчити німецьку мову та повністю одужати.

"У мене завжди була мрія стати професійним футболістом, проте зараз я прагну просто бути звичайною дитиною. Мої пальці не можуть добре рухатися, а тіло не виконує тієї ж функції. Я хочу відчути себе справжньою дитиною, адже не можу самостійно поїсти, помитися чи одягнутися," — ділиться Євген.

Щодня хлопці стикаються з необхідністю проходити перев'язки по всьому тілі та різноманітні процедури, які допомагають покращити їхнє самопочуття. Євгену зробили близько 50 операцій. Під час однієї з них лікарі змогли врятувати його око, хоча наразі дитина частково не бачить.

"Я щодня хочу займатися фізіотерапією, ерготерапією, щоб розробити свої пальці. Бо я навіть не можу взяти склянку, щоб попити", -- каже хлопчик.

Юрію провели близько п’ятдесяти процедур. Хлопчик переніс ампутацію пальців і тепер тренується знову ходити.

"Я прагну стати футболістом і служити в поліції. Мені хочеться повернутися до минулого життя. Я насолоджуюсь усім, що роблю: грати у футбол, бігати, бути активним, виконувати домашні завдання та вивчати німецьку мову – це приносить мені радість. Математика також подобається, адже вона найкраща!" – ділиться Юрій.

Євген та Юрій мають дружбу як в Івано-Франківщині, так і в Кельні. Разом з ними до Німеччини переселилися їхній брат і сестра. Хлопці розповідають, що також знайшли нових друзів серед місцевих дітей.

Юрій і Євген щораз активніше проводять час на свіжому повітрі, попередньо одягнувши спеціальні захисні маски.

В Німеччині юнаки ходять до школи чотири рази на тиждень. Їхня вчителька, Марія Кауц, налагодила зв'язок із сім'ями через соціальні мережі. Це сталося, коли діти перебували в реанімації.

"В одній з груп виникло питання про наявність українських вчителів, оскільки в лікарні перебувають діти з України, яких потрібно навчати. У мене вже був досвід роботи з дітьми, які отримали опіки, адже поранені українці в Німеччині з'явилися ще з 2022 року. Я також допомагала з перекладами для наших військових, серед яких були діти з опіками з Києва. Тому я була готова взятися за цю справу," – розповідає Марія Кауц.

Вчителька походить з Бучацького району на Тернопільщині. Вона вже 25 років мешкає у Німеччині.

"Німецькі педагоги не відмовлялися від співпраці, але не мали змоги працювати з ними, оскільки їм траплялися кошмари. Це психологічно ставило їх у важкий стан," -- зазначає Марія Кауц.

Вона зазначила, що хлопці мають великий потенціал і прагнуть до навчання та відкриття нових знань. Проте, тривале використання потужних медичних засобів негативно позначається на їх пам'яті та концентрації.

"Те, що діти залишилися живими, — це справжнє диво. Для мене це межує зі святістю. Вони відвідують нашу церкву та моляться. Ми також молимося німецькою. Мої уроки є комплексними. Я, звичайно, приділяю особливу увагу математиці та німецькій мові, але коли помічаю, що дітям потрібно щось більше, ми займаємося різними рухливими іграми та вивчаємо українські пісні для підтримки", — ділиться вчителька.

Марія Кауц вважає, що її основна мета полягає не лише в навчанні хлопців, а й у тому, щоб надихати їх та дарувати позитивні емоції. За словами жінки, саме її особистий приклад мотивує не тільки її, а й мешканців громади.

"Їхня найзначніша здатність – це прагнення до життя. А найбільший вчитель для них – саме життя. Власний досвід, а також те, з чим стикаються щодня їхні родини, є неймовірним. Кожен день триває боротьба за виживання, і небезпеки чатують на кожному кроці. Інфекції, операції, які важко заживають – це лише частина викликів. Тут роботи вистачає, і те, що діти змогли вижити, стало можливим завдяки злагодженій праці всіх установ, які докладали зусиль для цього," – зазначає Марія Кауц.

За півтора року хлопці звикли до життя у Німеччині. І вони, і батьки дякують місцевим жителям за порятунок та ставлення до них. Але додають: дуже сумують за домом та рідними.

"Жити в Німеччині чудово, але й в Україні можна знайти своє місце. Я відчуваю ностальгію за домом, гаражем і всім, що пов’язано з рідними місцями," – ділиться Юрій.

Євген також після одужання хоче повернутися в Україну.

"Я неймовірно сумую за своїми друзями і мрію, щоб вони всі були поруч. Я щиро їх люблю, як і тих, хто підтримував мене своїми молитвами," -- ділиться Євген.

30 вересня близько 17:00 стався розрив нафтопроводу, що призвело до виникнення пожежі. Внаслідок інциденту постраждали дев'ять осіб. Двоє дітей, які отримали численні опіки, перебували у критичному стані в обласній дитячій клінічній лікарні. Крім того, двох дорослих було доставлено до обласної клінічної лікарні в Івано-Франківську.

2 жовтня до клініки святого Луки у Львові був доставлений 35-річний чоловік, у якого виявлено більше 44% опіків тіла. Того ж дня в опіковий центр Львова був перевезений один із хлопчиків, який постраждав від вибуху нафтопроводу.

5 жовтня двох дорослих і двох дітей перевезли до Німеччини для отримання подальшої медичної допомоги.