"У нашій бригаді немає місця сексизму". Військова 3-ї штурмової розповідає про нульовий день БЗВП, емоції батьків та тривогу перед від'їздом на чемпіонат світу.

Цієї весни жіноча хокейна команда України здобула бронзові медалі чемпіонату світу 2025 року в дивізіоні IIB. Хоча це всього лише п'ята за рівнем хокейна ліга у світі, важливо врахувати всі труднощі, з якими стикаються наші спортсменки. Тож цей успіх безумовно вартий особливої похвали.

У 2024 році команда під керівництвом Євгена Аліпова здобула золоті медалі в дивізіоні ІІІА. Хокеїстки досягли цього успіху, незважаючи на відсутність зарплат, відсутність конкурентоспроможної національної ліги, а також на тлі сексизму та війни в країні. Позитивним моментом є те, що багато гравчинь отримують цінний досвід за кордоном. Проте ситуація в Україні за рік, по суті, залишилася незмінною. Досвідчена хокеїстка Вікторія Ткаченко пройшла через усі ці складнощі, а після чемпіонату світу 2024 року її життя зазнало значних змін.

У спеціальному інтерв'ю для NV журналіст Олександр Волочан зустрівся з хокеїсткою, щоб обговорити виступ української збірної на світовому чемпіонаті в Новій Зеландії. Вона також поділилася думками своїх батьків щодо її рішення приєднатися до Збройних сил України та розповіла, як стала бойовим медиком у складі Третьої штурмової бригади.

Вікторіє, які ваші враження від виступу команди на Чемпіонаті світу 2025 року? Чи змогли вони реалізувати свої цілі?

Можна багато дискутувати: якби гри відбулися за іншими обставинами чи за іншими умовами, але, як відомо, результат на табло. Кожен матиме про що подумати. Необхідно більше зусиль вкладати в самовдосконалення та розвиток своїх умінь.

Я поважаю всіх молодших дівчат. Вони у своєму віці грають на високому рівні, докладають максимум зусиль і гідно приймають як перемоги, так і поразки. Я б виділила настрій і бажання дівчат боротися в кожній грі до кінця. Скучила за таким рівнем хокею. Ми точно заслуговуємо на третє місце в групі, а в майбутньому покажемо ще кращий результат.

Відстань між Україною і Новою Зеландією приблизно дорівнює 17 000 км. Цікаво, якими способами можна дістатися туди? Скільки годин у повітрі доведеться провести в підсумку?

Ой, та ми більше часу в дорозі провели, ніж там зіграли (посміхається). Спочатку Київ -- Варшава -- 16 годин, потім Варшава -- Доха -- 5 годин, Доха -- Нова Зеландія -- ще 16, а далі Окленд -- Данідіні -- години чотири.

Проте коли ми побачили океан -- одразу забули про важку дорогу. У кожної, здається, відкрилося друге, а то й третє дихання для тренувань (посміхається).

Крім того, що між нашими країнами велика відстань, існує також різниця в часі — цілих 9 годин. Як ви адаптувалися до нового часового поясу? Напевно, перший день був найбільш складним?

Ми приземлилися вранці, розмістилися в готелі та трохи відпочили, а вже на наступний день у нас розпочалися тренування. Я справді прагнула якомога швидше вийти на лід. В цілому, всі досить добре перенесли переліт і відразу ж занурилися в тренувальний режим.

-- Чи зустріли в Новій Зеландії українців? Можливо, відчували їхню підтримку під час матчів на арені?

У Данідіні існує значна українська діаспора, яка створила прекрасну підтримку для нас на всіх матчах. Було неймовірно приємно спостерігати за безліччю синьо-жовтих прапорів, а особливо відчувати гімн України після наших перемог. Це стало для мене надзвичайно емоційним і зворушливим моментом. До речі, коли ми тільки приземлилися в Данідіні, нас зустріли в аеропорту — це був приємний сюрприз.

Що залишило незабутнє враження в цій країні? Чи можна було прогулятися по Данідіну та поспілкуватися з місцевими жителями?

Не скажу, що в моєму телефоні вже 5 тисяч нових знімків, інакше можуть вважати мене туристкою (сміється). Нова Зеландія справила на мене велике враження, незважаючи на тривалі подорожі, постійні дощі та переважно прохолодну погоду. Коли ще я мала б можливість побувати в такій чудовій країні, як не завдяки хокею.

Я захоплююсь горами та дикими пляжами, адже їхні мешканці, як-от морські котики, роблять ці місця особливими. Тут можна натрапити на них практично скрізь. Мене вразило знайомство з маорі – корінним населенням Нової Зеландії. Після цього я провела всю ніч, досліджуючи їхні традиції та культуру в мережі.

Я чув, що ви служите в протитанковому батальйоні Третьої окремої штурмової бригади. Коли виникло бажання приєднатися до лав?

З початку повномасштабного конфлікту в Україні у мене виникло бажання приєднатися до Збройних сил. Я періодично відвідувала курси підготовки, навчалася стрільбі на тирі та активно вивчала основи тактичної медицини. Однак я тривалий час вагалася з остаточним рішенням, обмірковуючи, яка роль дозволить мені бути найбільш корисною.

Ще перед минулим чемпіонатом я ухвалила важливе рішення: після закінчення ЧС-2024 я планую приєднатися до Збройних Сил України. І, зрештою, так і вийшло. Повернувшись додому, я пройшла додаткові курси і підписала контракт.

-- Наскільки важким було це рішення для Вас? Як рідні відреагували?

Мені важче було жити з постійною думкою, що роблю недостатньо для підтримки тих, хто вже там. Відчувала, що в цивільному житті я не на своєму місці.

Я нікому не розповіла про своє рішення, ні батькам, ні друзям. Батьки взагалі дізналися, де я, лише за день до початку БЗВП -- і то лише тому, що там забирають телефони, і я вже ніяк не могла б викрутитися. Було багато крику і сліз.

Ви проходили курс базової загальновійськової підготовки (БЗВП)? Як тривалість вашої хокейної кар'єри впливає на вашу службу?

Я навчалася на БЗВП у військовій школі імені Євгена Коновальця. Ця програма має свої особливості: підготовка триває більш тривалий час, а інструктори – це військовослужбовці з 3-ї окремої штурмової бригади, які мають справжній бойовий досвід.

Неодноразово звертала увагу на те, що мій тривалий професійний шлях значно сприяв розвитку моєї дисципліни та вмінню працювати в команді. У нашій сфері, якщо хтось припускається помилки, це впливає на всіх, тому тут особливо акцентують на принципі "один за всіх і всі за одного". Цей підхід вимагає від нас не лише відповідальності, а й згуртованості.

Загалом, я усвідомлюю, наскільки складно здобувати перемоги, як їх потрібно виборювати, долаючи труднощі, терплячи та дотримуючись дисципліни. Саме тому я почувався там комфортно. Тренери з хокею іноді вигукували більше, ніж наші інструктори (посміхається).

Як же я могла дозволити собі послаблення, якщо мені потрібно було бути вдвічі кращою за чоловіків? Іноді мою фізичну підготовку навіть використовували як приклад для них.

Минулого року згадували про випадки сексизму під час матчів на льоду. Чи стикалися з чимось подібним у військовій службі?

У нашій команді панує атмосфера взаємоповаги – кожен готовий підтримати, навчити та поділитися порадою, якщо виникають труднощі. Третя штурмова – це справжня сім'я.

Я усвідомлено вирішила приєднатися до цієї команди і шукала можливість стати бойовим медиком, чим наразі і займаюся. Мене цікавить подальший розвиток у сфері медицини та реабілітації.

Які моменти БЗВП залишили найбільше враження?

Пам'ятаю нульовий день, так звану "прийомку"... 7 ранку, заїхали на якомусь ЗІЛі, сидимо один на одному, великі і важкі баули теж між нами... Я не знала, чого очікувати, але ходили чутки, що нам капець, бо це все "азовська тема", і жаліти нікого не будуть

Ми нарешті доїхали, і чую бадьорий голос інструктора: "Виспались? Не голодні? То чого ж ви сидите?! Десант — на землю!" Лунають перші вибухи піротехніки, дим заповнює простір, пісок летить у обличчя, і ти хапаєш перший ліпший баул, щоб повзти по калюжах. Потім віддають наказ: "Встати — баул над головою!" — встала — сіла. А навколо паніка: видимість — півметра, кашель від диму... І ось вже 50 людей повзуть. Кілька разів отримала берцями по обличчю від того, хто попереду, і ще не раз замислювалася: чому я тут? Але ж я воротар (посміхається).

Після мобілізації у вас виникали якісь ідеї щодо подальшого розвитку кар'єри в хокеї? Як вдалося вирушити до Нової Зеландії?

Під час міжсезоння мені задали питання, чи планую вирушати на збори. Я відповіла, що в цьому сезоні залишаю хокей. Я усвідомлювала, що, коли вступлю до армії, мені доведеться відмовитися від хокею, і навряд чи згодом зможу повернутися до цього виду спорту.

Потім мене ще кілька разів кликали, але можливості поїхати не було. З кожним днем усе більше усвідомлювала: хокей -- вже в минулому.

Проте потім менеджер запитала, чи все ж таки зможу поїхати на чемпіонат світу. Я звернулася до командира та отримала позитивну відповідь. Усе вирішилося буквально за півтора-два місяці до ЧС.

Наскільки Ви були підготовлені до змагань? Чи вдалося Вам знайти час для тренувань під час служби?

Я присідала у бліндажі, робила забіги на короткі дистанції від FPV-дронів (посміхається). Старалася між виходами трохи більше займатися, але проблем із фізичною підготовкою, як на мене, не було. А от те, що я рік на ковзанах не стояла -- це дуже лякало.

Приїхавши до Нової Зеландії, у нас одразу було по два льодових тренування, тож я мала час згадати, як це -- грати в той хокей. Спойлер -- тяжко. Особливо складно було з технікою катання і правильною позицією в воротах, щоб шайба не залетіла в ближній кут. Проте коли в тебе конкуренти -- дві молоді гравчині, які весь рік грали за кордоном, -- це мотивує віддаватися на всі 100 відсотків і не халтурити, коли тренер десь відвернувся.

-- Бачив у Телеграмі допис батальйону, у якому Вам бажали успіхів на ЧС. Що казали після повернення з Нової Зеландії? Чи зустрічали на війні фанатів хокею?

Не можу сказати, що хтось особливо захоплюється хокеєм — можливо, раніше хтось і дивився. У нашій компанії більше шанувальників футболу, адже тут багато футбольних фанатів. Проте до мене зверталися чимало людей з проханням провести трансляцію наших матчів, і в цілому вони активно підтримують нас.

Після повернення з Чемпіонату світу, я зайшла на свою нову позицію, і незнайомі чоловіки, яких бачила вперше, зізналися, що дивилися хокей та підтримували нашу команду. Був ще один випадок, коли ми їхали на ротацію, і один з чергових запитав: "Ти ж не хокейістка, випадково?" Я підтвердила, і він привітав мене з здобуттям третього місця.

Я займаю різні ролі і по черзі ділюся з усіма захоплюючими історіями, показуючи світлини з Нової Зеландії. Вони ж просять показати медаль, але батьки встигли її забрати першими і відвезли додому до своєї колекції.

Яка ймовірність того, що ви знову візьмете участь у чемпіонаті світу наступного року? Чи вже прийняли рішення про завершення своєї професійної кар'єри?

Я вже усвідомила: ніколи не слід говорити "ніколи" (усміхається). Усе буде залежати від обставин на фронті. Якщо з’явиться така змога — з задоволенням вирушила б наступного року. Я б також відвідала збори, лише б дозволяли. Хочеться дожити до моменту, коли знову зможу грати.

Раніше було оголошено всіх опонентів збірної України на світовому чемпіонаті з хокею.