Як колишній гравець Динамо опинився за ґратами: новорічна кримінальна сага з сумним завершенням.

31 грудня 1995 року Борис Деркач, гравець Металіста та київського Динамо, здійснив безуспішну спробу втечі з в'язниці.

Життя після завершення футбольної кар'єри для багатьох гравців київського Динамо склалося досить незвично. Віктор Кузнєцов, який став володарем Кубка Кубків у 1975 році та чемпіоном СРСР у 1972 році, граючи за Зорю, знайшов своє місце в професії провідника на потязі Київ - Москва. Ця робота в радянські часи вважалася досить престижною.

Володар Кубка Кубків 1986 року Іван Яремчук втратив гроші, квартиру та автомобіль у казино і тепер вимушений орендувати житло.

Ігор Зайцев, який здобув срібні медалі чемпіонату СРСР 1960 року у складі Динамо, після завершення кар'єри спортсмена спробував себе у різних професіях. Він працював перукарем, вантажником, охоронцем, приймальником вторинних сировин та карбувальником міді. У складі своєї команди він брав участь у створенні пам'ятника засновникам Києва, монумента "Батьківщина-мати" та скульптури Солдата і матроса в Севастополі.

Проте, незважаючи на фон цих "післяфутбольних" трюків, історія Бориса Деркача вирізняється своєю неповторністю.

Уродженець Харкова проходив військову службу в московському ЦСКА, а з командою "Металіст" здобув Кубок СРСР у 1988 році. Пізніше, в "Динамо", в знаковому матчі проти ЦСКА 7 жовтня 1990 року, він відзначився двома голами у ворота москвичів. Перший м'яч гравець забив головою після виконання кутового, а потім вразив уболівальників фантастичним ударом з 30 метрів у дев'ятку. Українська команда здобула перемогу з рахунком 4:1, що стало кульмінацією їхнього 13-го (рекордного) чемпіонства в радянській історії.

Після Динамо Борис поїхав за кордон. Поїхав через те, що вщент програвся у казино, заборгував близько 20 000 доларів, які потрібно було терміново повертати. У Динамо тоді отримував близько 1 000 доларів на місяць, тож реальної можливості сплатити борг не мав.

Після нетривалих виступів у болгарському Левскі, завдяки переходу в який таки розрахувався з боргами, і повернення в Україну, непоступливий захисник опинився в Угорщині, де не дуже вдало зіграв за аутсайдера місцевої першості - Ньїредьхазу. Коли Деркача у клубі розрахували, українець переїхав до Будапешта з надією знайти більш серйозну столичну команду. Але знайшов бізнес, який у підсумку приніс йому купу проблем.

"Я зв'язався з поганою компанією", - зізнавався Борис. - Час був такий - розгул злочинності. У сусідні Польщу та Угорщину їздили хлопці з усього Союзу. Заробити. Методи для цього застосовувалися різні. На жаль, я також потрапив у цю течію. Там можна було заробити набагато більше, ніж в Ньїредьхазі. І засмоктало.

Дід брав мене на полювання з шести років. Полювали на звіра у чернігівських лісах. Тож вмів стріляти з рушниці. А ось пістолет в руки взяв уже в Угорщині. Справедливості заради, пробув у цьому "бізнесі" недовго. У в'язницю потрапив через епізод з озброєним пограбуванням. Підстрелив сутенера, який не хотів платити "данину".

У слідчому ізоляторі Деркач провів приблизно два роки, адже саме стільки тривало розслідування. В результаті він отримав покарання у вигляді 11 років позбавлення волі.

"Ідея провести стільки років за ґратами не викликала у мене ні найменшого бажання, - ділився спогадами Борис. - Ми з напарником вирішили вжити заходів і втекти. Розробляли план детально, крок за кроком. Звісно, нам допомагали ззовні - ми підкупили охоронців, а під час побачення передали пилу та мотузки."

У камері були дві залізні сходинки півтора метра заввишки - щоб на другий ярус нар залазити. Допомогли хлопці із сусідніх камер - там в одній грузини, в іншій - білорус із чеченцем сиділи. Занесли нам ще сходи. До речі, у слідчому ізоляторі нас було 15 осіб. З них шість - із пострадянського простору. Місцеві в'язні боялися нам слово сказати - ми там всіх "будували". Вже в одиночній камері поруч зі мною сиділи двоє білорусів, двоє хлопців з Києва, грузини, чеченці..."

Деркач неохоче згадував про свій втечу.

"Наша камера розташовувалася на третьому поверсі. Сходи були потрібні не для спуску, а для того, щоб перестрибнути 6-метровий паркан із колючим дротом. П'ять годин ми розпилювали ґрати. І на початку п'ятої години ранку, 31 грудня 1995 року, розпочали спускатися вниз.

Охоронці помітили нас і, з вишок, відкрили вогонь. В їхньому арсеналі були американські дробовики "Ремінгтон". По щастю, ми були на безпечній відстані від вишок. Я допоміг спільнику подолати паркан, використавши сходи. Він був легким – вагою близько 70 кілограмів. А я, завдяки заняттям спортом у в’язниці, важив майже 100 кілограмів. Це, на жаль, стало моєю вадою. Я серйозно подряпався об колючий дріт. У лісі нас наздогнали собаки. Мій спільник втік, але його затримали лише через п’ять років в Італії, коли він потрапив у міжнародний розшук.

За втечу Борису додали 4 роки. Плюс - рік за основною статтею. Всього виходило 16 років.

"На волю повинен був вийти у 2009 році, - підраховує Деркач. - Але мені допоміг Лужний, з яким ми разом прийшли в Динамо, жили в одному готелі та товаришували. Олег на той час вже був у лондонському Арсеналі, а я в одиночці сидів. Його агент Шандор Варга домовився про побачення.

Після нашої розмови Олег передав моїй мамі 10 тисяч доларів, щоб вона разом з адвокатом розпочала процес мого переведення до в'язниці в Україні. Моя мама звернулася з відповідним проханням до Міністерства закордонних справ України. Ця процедура тривала кілька років.

Борис не відчував жалю щодо своєї невдалої втечі.

Лобановський часто повторював: "Все відбудеться так, як має бути. Навіть якщо станеться щось інше", - згадував тренер Деркач. - "Усе взаємопов'язано. Бог послав мені випробування, але в той же час захистив. Я витримав це. Не кожен зможе витримати сім років у одиночній камері. Після моєї втечі мене помістили в карцер, де я залишався до 6 травня 1996 року."

Що таке карцер, знаєте? Якщо ні, забийте в пошуковику. Все глиняне, дуже важкі умови. Потім мене перевели в одиночну камеру. Спершу виводили на прогулянку раз у день, рано вранці - щоб я нікого з в'язнів інших камер не побачив. Надягали наручники. Потім вже стали вдень виводити, познайомився з хлопцями. Через вікно можна було поговорити. Ділилися передачами з "волі" - кавою, чаєм. Годували добре. Можна було вибирати меню. Було кошерне для мусульман, було навіть вегетаріанське".

Борис відмовився від роботи у в'язниці в Угорщині, воліючи витрачати свій час на фізичні тренування.

"Віджимання від підлоги в поєднанні з вправами зі штангою, - розповідає Деркач. - Штанга виглядала як швабра, до якої були прикріплені дві сумки, а в кожній з них знаходилося по 10 дволітрових пляшок з водою. Мені навіть дозволили відвідувати тюремний спортзал тричі на тиждень. В результаті, коли я потрапив до в'язниці, моя вага складала 74 кілограми, а коли вийшов - вже 107 кілограмів. Єдине місце, де не було можливості займатися спортом, - це карцер."

Після семи років, проведених у в'язниці, кинув палити - мені тоді якраз виповнилось 37 років. Алкоголь? При бажанні можна було через охоронців дістати. Але пити навіть не хотілося. Татуювання зробив. Після того, як вийшов на волю, вирішив їх не виводити. Це частина мого життя. Подивіться зараз на деяких футболістів - у них татуювань набагато більше, ніж у мене".

Після дев'яти років в угорській в'язниці Бориса перевели в українську КПЗ до Ужгорода, судили вже за українськими законами. Дали 15 років, перевели на поселення під Харковом. Звільнили достроково у квітні 2005 року. Передані Олегом Лужним гроші знадобилися...

"Залишок тих коштів я витратив на купівлю автомобіля, - розповідає Деркач. - Після цього став таксистом. Одного разу підвозив дівчину, яка мені дуже сподобалася. Набрався сміливості і попросив у неї номер телефону. Зрештою, Тетяна стала моєю дружиною. У нас двоє дітей - син Артем і донька Анна. Але таксування тривало недовго - футбол завжди кликало назад. Вельми вдячний Жені Краснікову (на той момент він був спортивним директором Металіста) - він не побоявся запросити мене до селекційного відділу харківського Металіста."

Незабаром я вирішив зайнятися менеджментом у футболі самостійно. На початку моєю підтримкою став Ахрік Цвейба, з яким ми дружили ще з часів Динамо. Цікаво, що в Динамо ми з'явилися майже одночасно з Лужним та Цвейбою. Обидва стали для мене важливими помічниками в житті.

У питаннях, що стосуються футболу, я двічі звертався до президента Динамо Ігоря Суркіса, і він обидва рази знаходив час, щоб вислухати мене та надати підтримку. На жаль, після 2014 року наш футбольний ринок суттєво змінився. Я більше не бачу сенсу продовжувати свою діяльність у цій сфері.

Шкода, але на певному етапі Бориса знов потягнуло на старе. Він почав випивати та знов грати в казино. Всім заборгував. Декілька років тому телефонував і автору цих рядків, наполегливо прохав позичити гроші. В підсумку був вимушений поїхати в Малайзію. Нібито працювати. Але і там не склалося.

На початку 2019 року українські туристи зустріли його в Куала-Лумпур. У нього не було паспорту та житла, на відео виглядав жахливо. Мій колега, спортивний журналіст Андрій Танасюк ініціював його повернення додому. Після серії публікацій знайшлися гроші на літак. Навесні Деркач повернувся в Україну. Андрій зустрівся з ним в аеропорту Борисполя. Після цієї зустрічі Борис пропав. За словами його друзів, незабаром, в травні 2019 року Борис Деркач помер.

Грав за команди: Металіст з Харкова (1981-1989, з перервами), Маяк у Харкові (1983-1984), СКА з Києва (1985), ЦСКА в Москві (1986), Динамо з Києва (1989-1992), Левскі в Софії, Болгарія (1992), а також Ньїредьхаза в Угорщині (1992-1993).

Досягнення: чемпіон Союзу Радянських Соціалістичних Республік (1990), володар Кубка СРСР (1988, 1990).

Провів у в'язниці з 1993 по 2005 рік.