"Ми до останнього сподівалися, що Сашко ще серед нас". На фронті загинув радіорозвідник Олександр Сидорчук - Історії з життя.

Усі, хто мав честь знати Олександра, стверджують, що він був доброю, відкритою, чуйною та дружелюбною людиною. Довгий час він працював викладачем фізичної культури, щиро любив дітей, і ті, в свою чергу, відповідали йому взаємністю.

Батьки Олександра походять з Рівненщини. Його мама отримала призначення на роботу в село Лукаші вчителькою місцевої школи і отримала службову квартиру. В результаті вся родина переїхала туди. Вони також виховували молодшого сина, – розповідає Ірина Опанасенко, староста Лукашей. – Сашко з дитинства активно допомагав батькам по господарству, був дуже уважним і завжди приносив мамі квіти. В школі він навчався на відмінно, брав участь в олімпіадах з трудового навчання, а також захоплювався футболом, тенісом і волейболом, навіть представляв село на різних змаганнях. Після закінчення школи вступив до Національного університету фізичного виховання і спорту. Після завершення навчання почав працювати вчителем фізичної культури в Баришівській школі, де здобув велику популярність серед учнів, ставши для них не лише педагогом, а й добрим другом. Пізніше Олександр працював на місцевому сільськогосподарському підприємстві, а вільний час проводив за риболовлею. На жаль, він так і не встиг створити власну сім’ю.

На початку 2024 року, коли Олександр Сидорчук отримав повістку, він не сумнівався ані на мить і не намагався уникнути служби — вирушив захищати свою країну. Після проходження підготовки Сашко став оператором радіорозвідки у розвідувальній роті 152-ї окремої єгерської бригади. Його позивний "Сидор", що походить від прізвища, став відомим серед товаришів. Спочатку він виконував завдання на Сумщині, а наприкінці серпня 2024 року його перевели на Покровський напрямок. Служба була важкою та небезпечною, адже від точності оператора залежала якість інформації для командування. Олександр відмінно справлявся зі своїми обов'язками. За словами побратимів, він завжди залишався спокійним і виваженим, навіть у найкритичніших ситуаціях, і дуже болісно сприймав втрати кожного з товаришів.

Свій останній бій воїн прийняв 14 вересня 2024 року поблизу міста Новогродівка Донецької області.

Три дні тому Сашко надіслав повідомлення матері, що вирушає на завдання і обов'язково зателефонує після повернення. Проте, зв'язок із ним більше не відновився. Пізніше стало відомо, що він і його побратими потрапили під артилерійський обстріл, -- розповідає родичка бійця Світлана Крижанівська. -- З 16 вересня Олександр вважався зниклим безвісти. Наша родина до останнього сподівалася, що він живий, можливо, потрапив у полон... Ми намагалися дізнатися більше про обставини його зникнення, чекали хоч на якусь інформацію. Адже невідомість -- це найстрашніше. І тільки цього року тіло Сашка, яке два роки перебувало в морзі на території РФ, повернули додому в рамках обміну.

Поховали бійця 17 жовтня з усіма почестями в селі Лукаші на Київщині. Рідні створили петицію з проханням удостоїти захисника найвищого державного звання -- Герой України. "Олександрові було лише 32 роки. Ще б жити й жити... Розуміємо, що жодне звання чи нагорода не здатні замінити людське життя, -- зауважує Світлана Крижанівська. -- Проте ми можемо й зобов'язані належно вшанувати його мужність і відвагу".