Волонтер "Ангелів Тайри" Анатолій Лоза, який витримав чотири роки ув'язнення в статусі цивільного громадянина.

Анатолій Лоза, який використовує позивний "Полтава", розпочав свою військову кар'єру в червні 2014 року. Він проходив службу в місцевому територіальному оборонному підрозділі, 24-й бригаді ЗСУ, а також у добровольчому батальйоні "Аратта", котрий працював у складі Головного управління розвідки. Крім того, він виконував обов'язки водія для команди парамедиків "Янголи Тайри" в оточеному Маріуполі. Однак, потрапивши в полон, Анатолій виявився цивільною особою. У своєму ексклюзивному інтерв'ю "Новинам Донбасу" він розповів про причини цього та поділився своїм досвідом стосунків з цивільними особами в окупаційних тюрмах.

"Чи потрібна вам підтримка?"

На момент повномасштабного вторгнення РФ в Україну Анатолій Лоза жив із дружиною в Мангуші та обіймав посаду начальника штабу 8-го окремого батальйону "Аратта-Схід". Підрозділ не був офіційною частиною ЗСУ, тому чоловік мав можливість займатися цивільним бізнесом. У Маріуполі він відкрив компанію з рекрутингу, яка займалася пошуком роботи для українців за кордоном. Тоді вистачало часу і на військові, і на цивільні справи. Але все змінилося 24 лютого 2022 року.

"О 4:30 ранку я отримав дзвінок від мами, яка плакала, і повідомила, що Полтаву обстрілюють ракети. Я зайшов в новини і зрозумів, що ми вже опинилися в умовах справжньої війни," – ділиться своїми переживаннями Анатолій.

Він розбудив дружину, а сам поїхав на закупи до Маріуполя, щоб запастись продуктами та паливом.

Для координації своїх дій з друзями та знайомими Анатолій вирішив залишитися в креативному просторі "Халабуда", який перетворився на волонтерський осередок міста.

"Тоді люди там були на підйомі, всі максимально активізувалися та робили, що могли. Всі вже розуміли масштаб та знали, що на Маріуполь ідуть колони російських танків", -- каже Анатолій Лоза.

Дружина добровольця відмовилася від пропозиції того ж дня виїхати до Львова. Це відбулося вже значно пізніше. Але саме 24 лютого 2022 року стало останнім днем, який розлучив пару на довгі роки.

"Полтава" вирішила залишитися в Маріуполі і продовжувати боротьбу з загарбниками.

"Я зателефонував Юлії Паєвській, "Тайрі", та запитав: "Чи потрібна вам підтримка?" А допомога була насправді потрібна.

"Команда 'Ангели Тайри' працювала в Маріуполі, виконуючи роль медичних працівників, організовуючи евакуацію поранених і надаючи допомогу в найскладніших обставинах. Анатолій Лоза взяв на себе кермо 'евакуаційного' транспорту, виконуючи найвідповідальніші завдання в найбільш небезпечних районах обложеного прибережного міста."

"Я не став членом 'Ангелів', а приєднався до них у якості волонтера. З кожним днем кількість проїзних маршрутів зменшувалася. Почався безлад. 15 березня нам надійшов наказ на евакуацію з Маріуполя," – розповідає "Полтава".

Заборона на згадки

Прийнято рішення, що волонтерська команда "Ангелів Тайри" буде виїжджати в одному автобусі разом з цивільними особами. Анатолій Лоза повідомив, що від Юлії Паєвської дізнався про угоду, досягнуту з російською стороною: автобуси, що перевозять цивільних, вирушать "зеленим коридором" з увімкненими габаритами.

"Ми їхали не лісосмугами, щоб не наражати на небезпеку людей, а звичайною дорогою. Але в Мангуші нас і "прийняли". Так почалися мої "гастролі"", -- жартома каже "Полтава".

Волонтерів-парамедиків почали роздягати під камерами російських пропагандистів, і на їхніх тілах виявили патріотичні татуювання. Анатолій мав на руці тільки напис "Слава Україні", тоді як Юлія Паєвська була прикрашена безліччю татуювань по всьому тілі. "Полтава" розповідає, що її відразу ж стали називати "правосєчкою" та "нацисткою", ізолювавши від інших полонених. Анатолія ж постійно переміщали з одного місця на інше і піддавали допитам.

"Я не мав уявлення, які саме факти про мене відомі іншим, а які залишаються в таємниці. Щоб уникнути плутанини в усьому цьому, я вирішив згадати про свою службу під час АТО, а от про 'Аратту' та 'Правий сектор' краще промовчати. В результаті, ці спогади залишилися похованими, і я наклав на них своєрідне табу. Я стверджував, що займаюся бізнесом, а татуювання пояснював як результат їх нанесення в 2012 році під час футбольного чемпіонату Євро", – ділиться Анатолій.

Під час допитів у приміщеннях УБОПу, а також у Нікольському, будівлі поліції та в Докучаєвську, "Полтава" усвідомив, що окупанти не передають один одному протоколи допитів у повному обсязі. У результаті він вигадав собі легенду. Чоловік стверджував, що має реальний досвід участі в АТО, але наразі є цивільною особою і планував залишити Маріуполь раніше. Однак його дружина мала зобов’язання на роботі. Щоб не втрачати час, він сів за кермо швидкої допомоги і почав доставляти поранених до лікарень. Найцікавіше, що його історія справила враження на росіян, та звільняти його не поспішали.

"Я звернувся до одного слідчого з питанням про свої майбутні перспективи. Він відповів, що мені доведеться залишитися в російській тюрмі до завершення війни. Свою думку він підкріпив тим, що я маю військовий досвід, і як тільки повернуся в Україну, відразу ж буду мобілізований і завдам шкоди російській армії. В принципі, в цьому є своя логіка," -- ділиться Анатолій.

У житті добровольця було безліч етапів, пов'язаних із перебуванням українців у місцях, що опинилися під окупацією, як в Україні, так і в Росії. Найболючіші спогади у нього асоціюються з Донецьким слідчим ізолятором, колонією в Оленівці, а також із містами Горлівка, Кіровськ і Чувашія. Перший допит Анатолія проводили представники ФСБ саме в Оленівці. Він згадує, що цей досвід був жорстоким, але водночас і навчальним.

Перед усіма, кого з камер вивели на допит, на вулиці руками до решітки прив'язали цивільного молодого хлопця з особливостями інтелектуального розвистку. Інспектори колонії показово били його шлангом до гематом по всьому тілу, поки страждалець не почав видавати звуки, як тварина перед загибеллю.

"Коли мене привели на допит, я відразу вирішив для себе: 'Не піддаватися на пропозиції співпраці' та 'демонструвати стриману, але проукраїнську позицію'. Моя мета полягала в тому, щоб не викликати їхнього гніву і продемонструвати, що я цивільна особа, яка має свої принципи," – ділиться Анатолій.

Допит затягнувся більше ніж на годину і забрав чимало нервових сил. Питання варіювалися від ставлення до Росії, СРСР, Європи до теми СВО. Наприкінці слідчий зробив висновок, що Анатолій – "завзятий бандерівець", однак звинуватити його в чомусь конкретному не зміг.

У Донецькому СІЗО на "прийомці" цивільних не били. Однак перед кабінетом змушували ставати ногами на український герб. Анатолій цього не зробив, і для нього тому зробили виняток.

"Я почав стверджувати, що маю юридичну освіту, і що зневажання будь-якими державними символами є кримінальним діянням, адже я дотримуюсь закону. За це мене побили ногами, а коли помітили мої татуювання, то "дуже зраділи", -- ділиться Анатолій."

Після огляду чоловіка викликали одного та близько 20 працівників СІЗО, які по-звірячому побили його.

"Мене просто затягнули у гру в футбол. Ледь йдучи на ногах, я потрапив перед камерою," -- говорить "Полтава".

Саме в Донецькому СІЗО всі надії на швидке звільнення остаточно розвіялися. Тут доброволець уперше усвідомив, що полон не забезпечує захисту. Одного з його товаришів з батальйону "Ведмеді" так жорстоко допитували, що він помер у камері всього через 15 хвилин. Тим часом Анатолій вирішив залишатися вірним своїй легенді протягом усіх чотирьох років.

Хто ж такі "Ангели Тайри"?

Улітку 2022 року "Полтаву" перевели до Горлівської колонії, і в перший день інспектори не робили жодних розмежувань між цивільними та військовими. Всі піддавалися однаковому насильству: гумовими палицями їх били поодинці та гуртом, а наявність патріотичного татуювання викликала ще більший інтерес до конкретних осіб.

"Увесь мій тіло було в гематомах, а до барака я добирався на колінах через увесь плац," – ділиться "Полтава".

Лише один раз його міф про цивільне життя опинився на межі руйнування. Правоохоронні органи почали викликати його на допити, де він представлявся як колишній військовий. Але в один момент ситуація вийшла з-під контролю.

"Оперативник Котов запитав мене: "Хто ж такі "Ангели Тайри"?" Потім мене закували в наручники, збили з ніг та стали бити, коли я лежав, змушували зізнатися в тому, ніби ми відвозили російських полонених в "Азовсталь", де їх ліквідовували. Я все заперечував, казав, що це добровольчий медичний підрозділ, який не контактував із полоненими взагалі", -- розповідає Анатолій.

Чоловіка провокували обмовити Тайру та змусити сказати, що вона давала злочинні накази, але він стояв на своєму -- вона просто медик.

""Чого ти її виправдовуєш? Ти знаєш, що вона на тебе наговорила", -- питали мене. Це "денери", що з них взяти. Вони вирішили, що, можливо, у нас із Тайрою роман, проте бити перестали та відпустили. Не знаю чому, але мої свідчення не передали ФСБ чи Слідчому комітету РФ -- державному органу Росії, який проводить досудове слідство", -- каже Анатолій.

Слуга слуг

Найгіршим місцем свого перебування в полоні Анатолій Лоза називає СІЗО в Чувашії. Там він опинився у квітні 2025 року.

"Це справжні глибини Мордору. Не випадково стверджують, що найгірше, що може трапитися, — це бути підневільними у підневільних. У Чувашії саме таке становище. Вони заявляють, що є росіянами, а всіх інших вважають звірами," — висловлює думку "Полтава".

Там, де утримували полонених, їх катували електричним струмом, піддавали нападам з боку собак, виводили в коридор тільки в спідній білизні та щоденно зазнавали побиттів. Анатолія тричі викликали на допити, де його піддавали як фізичним, так і моральним знущанням, проте про відкриття кримінальних справ навіть не йшлося.

Серед повної безнадії, розуміння того, що гучніше російську музику вмикають тоді, коли б'ють хлопців з інших камер, і скоро дійде черга до тебе, Анатолій зачепився за надію. Він став рахувати прізвища, які чув під час перевірок, і зрозумів -- полонених меншає. Одразу вирішив, що їх знову етапують на окуповану частину Донецької області, однак заблищав промінь надії.

19 червня 2026 року його перевели до камери, розташованої на другому поверсі, а незабаром після цього викликали на допит.

"Саме там за весь час полону мені вперше сказали, що можуть включити до списку на обмін, але все залежить від того, як ми зараз поговоримо. Мене добре обробили "тапіком" -- застосовували катування електричним струмом високої напруги, -- але я був щасливий. Зрозумів, що скоро поїду додому", -- пригадує Анатолій.

Наступний допит відзначався особливою доброзичливістю. Слідчий завів бесіду з "Полтавою" про його цивільні справи в Маріуполі, поцікавився, чи бажає він висловити щось на камеру для українського керівництва, і залишився спокійним, почувши відмову.

Підтвердило сподівання на те, що це останнє спілкування зі слідчими у полоні, й те, що навіть коли почув розбіжності між словами Анатолія про його перебування в Маріуполі, росіянин сказав неоднозначну фразу: "Зроблю вигляд, що я цього не почув".

Після цього було довге очікування та змушення написати розписку, в якій чоловік погодився не брати зброю до рук проти РФ.

Дорога додому з увімкненими сиренами.

26 червня 2026 року чоловіка вивели з його камери, добре нагодували і помістили в автозак, щоб якомога швидше доставити до аеропорту.

"Я мчав дорогою і подумав: "Ось, москалі ввімкнули маячки, адже я вже повертаюся додому", -- усміхається він."

Анатолія Лозу звільнили з російського полону 27 червня 2026 року, разом із кількома іншими цивільними особами. Цей обмін не отримав такої ж медійної уваги, як звільнення військовополонених. Проте місто "Полтава" з гордістю відзначає, що його зустріла дружина, а їх перші миті возз'єднання були зафіксовані на камеру.

Після двотижневого перебування в лікарні Анатолій Лоза отримав виписку. Держава пропонує всебічну підтримку для цивільних осіб, звільнених з російського полону, що включає медичну, психологічну та реабілітаційну допомогу. У разі необхідності, людина може звертатися за подальшими медичними послугами, соціальною підтримкою та допомогою в адаптації до професійного життя.

Крім того, цивільні особи, які були звільнені з полону, мають право на отримання державної фінансової допомоги. Після підтвердження факту позбавлення свободи їм передбачена одноразова компенсація у сумі 100 тисяч гривень. Додатково, держава надає щорічну підтримку в розмірі 100 тисяч гривень за кожен рік, проведений у місцях позбавлення волі.

Звільнені цивільні також можуть скористатися безоплатною правничою допомогою, соціальним супроводом та допомогою у відновленні документів.

Анатолій стверджує, що в даний момент відчуває величезне задоволення від життя, однак він також переживає деякі психологічні стани, властиві тим, хто пережив ізоляцію.

"Протягом чотирьох з половиною років я опинився в ситуації, де доводилося контролювати свої емоції. Ненависть і агресія стали звичними супутниками. Важко відпустити минуле, воно глибоко проникає в твою сутність. В результаті, стаєш обережним і недовірливим," - ділиться він.

Однак у процесі реабілітації Анатолія важливу підтримку надають його кохана дружина та сім'я. Чоловік зазначає, що значну частину свого часу присвячує самовдосконаленню. Наприклад, він старається не приймати рішення в емоційному збудженні, багато прогулюється, щоб заспокоїти нерви, а також уважно слідкує за змінами свого настрою та аналізує їх.

"З кожним днем мені стає дедалі легше. Найголовніше — я тут, в Україні, поруч із близькими", — ділиться він.